Тарас Чубай і його «Плач Єремії» - це не просто рок-гурт із дев'яностих.
Це саундтрек юності для кількох поколінь, який досі безпомилково б'є в саме серце. За цим образом меланхолійного романтика з гітарою ховається величезний пласт культури, справжнього львівського андеграунду та інтелектуального бунту.

Він ніколи не гнався за швидкими телевізійними трендами, але його пісні стали по-справжньому народними. Чубай ніколи не шукав легких шляхів у текстах. Він брав вірші свого батька – видатного поета-дисидента Грицька Чубая, а також Костя Москальця (саме він написав пісню «Вона»), Юрія Андруховича, Віктора Неборака – і клав їх на жорсткі або тягучі рок-рифи. Завдяки йому тисячі підлітків вчили напам'ять українську сучасну поезію, навіть не усвідомлюючи цього.

Задовго до того, як цим почали займатись інші, Тарас взявся за відновлення історичної пам'яті. Його альбом «Наші партизани» (створений спільно з гуртом «Скрябін») та виконання пісень на кшталт «Лента за лентою» перетворили старі пісні УПА та стрілецькі марші на сучасні рок-балади.

Він буквально повернув їм ту шалену енергетику і лють, з якими вони й задумувалися. Ще до створення «Плачу Єремії» молодий Тарас виступав у культовому львівському театрі-студії «Не журись!». В останні роки Радянського Союзу це був сильний осередок сміливого, іронічного опору. Саме там, серед політичного кабаре і сатири, формувався його фірмовий стиль – глибокий, незалежний і абсолютно вільний від цензури.