Василь Іванчук — це взагалі окрема історія. Не дарма колеги, які зазвичай дуже скупі на компліменти, відкрито називають його генієм і навіть вигадали термін «Планета Іванчук». Він реально ніби з іншого виміру.

Його стиль гри неможливо прорахувати. Комп'ютерні програми від нього просто «ламаються», а класичні шаблони не працюють. Поки більшість гросмейстерів до посиніння зубрять домашні заготовки, Іванчук творить щось неймовірне прямо в моменті, за дошкою. Спирається на якусь абсолютно інопланетну інтуїцію.

А його поведінка на турнірах — це готовий сюжет для кіно. Уявіть: іде надважлива партія. Іванчук може відкинутися на стільці, дивитися кудись у стелю, щось там собі тихо шепотіти... Збоку здається, що людина взагалі відключилася від реальності. А потім він робить такий хід, що супернику (навіть якщо це чемпіон світу) лишається тільки здатися.

Із перемогами в нього теж повний порядок. У 2007-му взяв чемпіонат світу з бліцу в Москві. А в 2016-му в Катарі взагалі видав сенсацію — забрав золото в рапіді, залишивши позаду Магнуса Карлсена та інших топів. Причому він не тільки індивідуальний гравець у собі, а ще й класний командний лідер. На його рахунку чотири виграні Олімпіади. У 2004 та 2010 роках саме він дотягнув збірну України до історичного золота.

Так, у 2002 році сталася прикра історія. Тоді був шалений суто український фінал проти Руслана Пономарьова, і Іванчуку забракло буквально кроку до класичної корони ФІДЕ. Але знаєте що? Це взагалі нічого не змінює. Всі і так чудово розуміють, що він — один із найгеніальніших гравців в історії шахів. Навіть без цього формального титулу.