LVIV.COM

Стріт-фотографка Тетяна Буняк: «Знімок не повинен ображати випадкових перехожих»

Ділись, Бро

Стріт-фотографка Тетяна Буняк: «Знімок не повинен ображати випадкових перехожих»
Катерина Москалюк

Професійну камеру Тетяні подарував чоловік на ювілей, а доньки допомогли опанувати інтернет та зареєструватись у соцмережах. Сьогодні Тетяна Буняк - активна учасниця спільноти "Українська вулична фотографія", а її роботи увійшли до фіналу престижного міжнародного конкурсу Miami Street Photography Festival.


Тетяна Буняк знімає у жанрі вуличної фотографії та багато подорожує. З популярних у туристів та фотографів місць, зокрема з львівської Площі Ринок, Тетяна привозить оригінальні кадри, адже фотографує не історичні пам'ятки, а життя, яке вирує навколо них.

Стріт-фотографка Тетяна Буняк: «Знімок не повинен ображати випадкових перехожих»

Порція емоцій

Моя перша картинка (а так фотографи називають вдалі фотографії) з’явилась у 2011 році, привезла її з Гонконгу. Мені подобається фотографувати не місцеві краєвиди та пам’ятники, а життя довкола них. Біля визначних місць завжди багато туристів і обов’язково щось відбувається: зустрічі, знайомства, розмови… От я і знімала людей, утім навіть не знала, що існує такий жанр як стріт-фотографія. Завдяки інтернету заглибилась у цю тему та цілеспрямовано, не лише під час відпусток, почала фотографувати людей на вулицях міст.

Стріт-фотографка Тетяна Буняк: «Знімок не повинен ображати випадкових перехожих»

Молодша донька також захопилась фотографією і ми записались на фотокурси. На заняття ходили майже рік, проте нічого, окрім спілкування з цікавими людьми, не отримали. А у 2012 році разом з донькою поїхали в Стамбул на майстер-клас відомого фотожурналіста Сергія Максимішина: протягом десяти днів знімали та обговорювали наші кадри. Для мене це був просто колосальний досвід та натхнення. Донька незабаром зрозуміла, що фотографія – це не її покликання, а я навпаки – «зависла». Уже більше двох років мене тягне, як наркомана, отримати свою порцію емоцій, які дають прогулянки з фотоапаратом по Львову та подорожі у інші країни.

Стріт-фотографка Тетяна Буняк: «Знімок не повинен ображати випадкових перехожих»

Спочатку мені було складно перебороти внутрішній бар’єр та фотографувати людей на вулицях. Пробувала знімати здалеку, а коли підходила ближче, то тримала камеру об’єктивом вниз – чекала зручного моменту. Проте я розуміла, що мені подобаються фотографії з людьми – такі карточки цікавіші, викликають емоції. Мабуть, потрібно просто змиритись із тим, що частина людей буде звертати на мене увагу: ходить якась особа та тицяє об’єктивом у незрозумілі речі. Траплялись і конфліктні ситуації, але я кажу – не заважайте мені робити мою справу. Якщо людина нормально реагує, запитує для чого фотографую, у такому разі відбувається цікава розмова, якщо ввічливо просить видалити знімок – завжди видаляю, проте, коли починає вимагати – тоді вже «найшла коса на камінь». Пояснюю, що ми знаходимось у місцях громадського користування і я маю повне право тут фотографувати. Був у мене випадок у центрі Львова: підійшов турист із Польщі і почав грубо вимагати, щоб я видалила знімок. Коли відмовилась, він привів поліцейського. Поліцейський попросив показати фотографію, проте нічого поганого у ній не побачив.

4

Сьогодні багато говорять про зйомку людей на вулицях. У Європі навіть закон прийняли, згідно з яким фотографів можуть притягнути до відповідальності, якщо вони опублікували кадри з людьми без їхньої попередньої згоди. Це звучить доволі дивно – що у такому випадку робити спортивним фотографам, які зняли трибуну на стадіоні. Звичайно, зараз соціальні мережі, зокрема Facebook, прекрасно розпізнають обличчя. Люди часто знаходять себе на моїх фото, але ще ніхто не просив видалити кадри. А якщо попросять, тоді видалю – це не проблема.

3

Подорожі – час для зйомок

Для мене подорож – це можливість багато фотографувати, без камери поїздка втрачає зміст. Я знаю, що мені не потрібно готувати сніданок, чекати дзвінка з роботи і ніхто мене не відволікатиме. Я можу вийти о сьомій ранку, повернутись пізно ввечері і увесь цей час присвятити фотографії. Камера примушує цікавитись життям інших людей, шукати нові місця. Окрім цього, у мандрівках завжди свіжий погляд, навколо усе нове і хочеться усюди зазирнути.

Мені подобається Азія – там багато фактур та фарб, а я знімаю тільки у кольорі. Цікаво бавитись з цими фарбами, поєднувати їх в одному кадрі. Коли планувала поїздку в Індію, спочатку виключила із маршруту місто Варанасі. Напередодні прочитала, що самі поширені «штампи» у фотографії – це заходи сонця, світанки, квіти, коні та Варанасі. Однак, як же побувати у Індії і не заїхати у Варанасі: мені, як і сотням інших фотографів, дуже сподобалось там знімати. Якщо доведеться ще раз побувати у Індії, то побуду у Варанасі мінімум тиждень. Мабуть, варто спокійніше ставитись до того, що багато людей знімали це місце до мене…

16. Амрітсар (Індія)

В Азію готова повертатись знову і знову. Тим не менше, у сусідній Польщі я зробила багато хороших знімків, там також є місце для несподіваних вражень. Пригадую, їздила з донькою на Балтику, ми вийшли з поїзда на станції маленького містечка Владиславово і пішли на звук пляжу. Це було просто чудо, а не пляж: від холодного вітру з Балтійського моря люди рятуються за допомогою спеціальних загородок. Усі ці парканчики та ширмочки різнокольорові, а біля кожної загородки вирує своє життя – в результаті ми провели на цьому пляжі не менше п’яти годин. А на пірсі в Сопоті, чесно кажучи, я могла би прожити цілий тиждень.

36. Владиславово (Польща)

Натомість, у Львові не вдається багато фотографувати. Не люблю знімати мимохідь – по дорозі із дому на роботу чи навпаки. У будні можу приділити зйомці всього лиш дві чи три години, а у вихідні, якщо у місті відбувається щось цікаве, то максимум – півдня. Звучить банально, але я люблю фотографувати у центрі міста, особливо на Площі Ринок. Здавалось би, що ще можна зробити у такому популярному місці. Проте, кожну зйомку починаю саме звідти, а потім вже йду гуляти містом. Для мене фон – це не головне, мене цікавлять події на першому плані.

Стріт-фотографка Тетяна Буняк: «Знімок не повинен ображати випадкових перехожих»

У Львові відбувається багато фестивалів, які привабливі для фотографа: у натовпі не надто звертають увагу на камеру, за людьми можна спокійно спостерігати та ловити ситуації. Звичайно, Львів змінився і зараз у центрі міста багато туристів. Мені подобається фотографувати історії і про туристів. У свій час Мартін Парр зняв іронічний проект про людей на фоні пам’яток. Про туристів у Львові можна зробити схожу серію фотографій.

31. Гданськ

Життя у кольорі

Люблю, коли картинка вдається веселою, іронічною. Утім мені завжди складно зрозуміти, чи я не перейшла межу, чи не буде фотографія сприйматись як насмішка над людиною. В мене є кадр з нареченою та її подругами – лише вдома помітила, що сукні вигідно підкреслили різні розміри грудей у дівчат. Звичайно, «обрізавши» їм голови я не лише змістила акцент у потрібне мені місце, але, сподіваюсь, зробила кадр не образливим для зображених на ньому красунь.

1

Головне для мене у вуличній фотографії – це емоції, сумні чи веселі. Фотографія, яка не викликає жодних почуттів – пуста одноденка. Так, вдало лягли світло та тінь, розмістились у кадрі лінії, проявились оригінальні фактури, проте такий кадр швидко забувається. Фотографія повинна дивувати. Тому люблю чорно-білі кадри Елліотта Ервітта, виконані у іронічній манері. Мені дуже подобаються цигани Йозефа Куделки – ці кадри наповнені почуттями, інколи доволі суперечливими. Для мене залишається феноменом, як у Куделки на одній котушці плівки стільки видатних картинок.

До речі, на плівку я знімала, коли була школяркою та студенткою. Фотографувала своїх друзів, однокласників, сама проявляла та друкувала, у результаті виходили непогані фотографії для сімейного альбому. Потім з’явились доньки, а разом з ними – зовсім інші клопоти, і часу проявляти, закріпляти та друкувати майже не було. Доньок, звичайно, фотографувала, проте з кожним роком менше та менше. Якби не з’явились цифрові камери, я, мабуть, так би і не повернулась до фотографії. Мене завжди обтяжував процес «добування» кадру з негатива, мене більше цікавить результат. Я здогадуюсь, чому у багатьох фотографів минулого, наприклад, у Гаррі Виногранда, плівки залишились не проявленими – якби у них була цифрова камера, скільки цікавих фотографій ми б зараз побачили.

26. Париж

Хоча зловживати цифрою також, мабуть, не варто. Анзор Бухарський, за творчістю якого з інтересом спостерігаю, розповідав історію про знайомого, який фотографував на безлюдній площі будинки серійною зйомкою. Коли фотографую, отримую задоволення і від самого процесу, але не спішу завантажувати себе величезною кількістю кадрів. Я привчила себе натискати на кнопку лише тоді, коли ситуація справді зачіпає. Однак, у процесі зйомки інколи корисно відключити голову та увімкнути емоції.

Як на мене, одні фотографи працюють до натискання кнопки, інші – після, коли переглядають відзнятий матеріал. Я належу до других. Ловлю себе на тому, що багато цікавих деталей, які тримають кадр, побачила вже вдома. Перегляд зібраного матеріалу мені однаково важливий, як і процес створення кадрів. Переконалась у тому, що варто повертатись до своїх старих файлів – у папці «шкода викинути» обов’язково знайдеться декілька вартісних картинок.

24. Марракеш

Я фотографую лише у кольорі, і цифрова камера дає таку можливість. В юності, коли кольорову плівку було складно знайти у магазинах, знімала на слайди, багато знімала. Навіть зараз я не пробую перевести свої фото у монохром: я бачу світ у кольорі і хочу, щоб на моїх знімках він таким і залишився – яскравим та різнобарвним.

Зараз читають