Золота зала кінотеатру “Львів” – радянський Львів сьогодні
На екрані секс-символ 60-х, легендарний Микола Вінграновський в образі колгоспника з Наддніпрянщини іде на Берлін. Липкі від цукерок “Світоч” дитячі руки стискають бильця дерев’яних крісел. Міцний запах свіжої фарби. Прем’єра “Повісті полум’яних літ” - першого радянського широкоформатного фільму.
101 хвилина за сценарієм Олександра Довженка принесе його дружині Юлії Солнцевій “Золоту пальмову гілку” за найкращу режисуру на фестивалі у Каннах. Але глядачі про це поки не знають.
У новенькому кінотеатрі згасає світло. Важку тишу пронизують кулеметні черги, з гігантського екрану виповзає танкова гусениця. У цей момент все інше відходить на другий план. Війна тут і зараз, а не якихось 15 років тому. Сльози і радість. Життя і смерть перед тобою. Прямо на екрані.
Це вже потім, після показу, навпроти щойно пофарбованого приємного фасаду львів’яни з тривогою обговорюватимуть черевик Хрущова і Кузькіну Мать на засіданні ООН. Радітимуть за новенькі автобуси “Лаз”, які виїжджають в бік Байконуру, аби доставити Юрія Олексійовича на стартовий майданчик. І мріятимуть про телевізор “Верховина”, який щойно зійшов з конвеєра заводу “Електрон”.
Це 1960-й. Рік, який досі живе у цих стінах.
Сьогодні пожовклий від сирості екран більмом дивиться на 911 порожніх крісел. Їхні бильця досі липкі - чи то від дитячих рук чи від старого лаку. На підлозі вицвілі обгортки цукерок, недопалки і порожні пляшки. Про колишню славу нагадує хіба пафосний масштаб. Кінотеатр немов аристократ, який збанкрутував і змушений прислуговувати. Тримається гідно, сором’язливо приховуючи латки на старому фраку.
До розпаду СРСР “Львів” користувався шаленою популярністю. Перший в Україні широкоформатний зі стереозвуком. Лише у 1989-му кінопокази відвідали 645 тисяч львів’ян - майже усе населення міста. За день тут відбувалось 7 сеансів, будівлю обслуговували 36 людей. Зараз персонал можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Колись у холі стояли радянські гральні автомати. Легендарний “Морський бій”.
Дитяча рука обережно пускає в щілину теплу монету. В перископі з’являється картинка. Пуск.
“Снайпер 2, настільний баскетбол, хокей, “Магістраль”.. Голова обертом.
Важке вологе повітря, порожній хол, зачинена каса. Кожна сходинка на другий поверх дорівнює одному року. Остання датована 1990-м. З цього моменту кінотеатр починає занепадати.
Стіни й більярдне сукно просочені сигаретним димом. Примарою 90-х в кутку ховається напівкругла стійка бару. За нею артефакт - німецька Melitta. Каву з неї пили мабуть чи не всі львівські кримінальні авторитети.
Чашка еспресо, в кишені макар. Між брудних пальців з циганським золотом тліє мальборо. Інша рука вивчає меню.
Минуле мирним трансформатором вібрує у цих стінах. Десь там в нетрях зачаїлись механізми і лінзи кіноапаратної. Рука відкриває металевий диск. Апарат, відкашлюючись, готується перетравити три з половиною кілометри плівки.
Світло згасає. На екрані колгоспник з Наддніпрянщини з кулеметом у руках іде на Берлін.
➤ Архітектура для людей, або як столітні традиції працюють в сучасних житлових просторах
