Космодром Погулянка – радянський Львів сьогодні

"Радянський Львів сьогодні" — це серія репортажів про найбільш атмосферні локації міста. Рано чи пізно ці неповороткі пам'ятники епохи зникнуть, але зараз у нас є шанс побувати там, де зупинився час. Перша зупинка —

Погулянка

Металеві риштування космодрому давно вистигли, Юра встиг повернутись і загадково загинути. Але ейфорія космічних перегонів застигла у футуристичних ілюмінаторах. Як желе. Як щасливе обличчя на фото з Байконуру.

 

У Львові чимало троянських коней радянської епохи, але чомусь саме цей величезний мертвий робот живіший за деяких живих в його нетрях. Приречено дивиться в небо, стікаючи ржавою кров’ю. Знає, що за ним ніхто не прилетить. 

Наш острый взгляд пронзает каждый атом,

Наш каждый нерв решимостью одет

Так на сітківках старих футурологів відбивалось поселення на Марсі. Тепер космічні кораблі будують діти. В гуртку з ракетомоделювання. Чорнильні плями на пальцях.

“Гагарін не плакав, і ти не плач.”

Космічна цитадель ЦТДЮГ приземлилась у Львові 1984-го. За тридцять років нічого не змінилось. У великому залі досі достигають важкі грона дивного винограду. У кожному — більше ніж 300 ламп.

Юля лягає на підлогу, щоб сфотографувати.

На секунду уявляю себе героєм фільму “Чужий”. Мороз по шкірі. От-от ці яйця розкриються.

Або ні.
Десь над нами Джек Торранс кидає тенісним м’ячем об стіну, а його син стукає в кімнату № 217. Зараз вийде Кубрик, скаже “знято”, і на старих фото в фойє готелю “Оверлук” проявляться наші обличчя.

Шелест старої бобінної плівки. Голос Висоцького. З кабінету визирає жінка.

“Давайте я вам відкрию, покажу.”

За дверима — клас бандуристок з дисонуючою назвою. Дзвіночок.

“Тут дуже цікава архітектура”, — кажу.

“Зовні значно красивіше аніж всередині. Мені фасад дуже подобається. А тут… Все могло бути веселішим. Для дітей ж робили”, — відповідає вона.

У повітрі запах старих людей. За дерев’яними розсувними дверима шепочуться привиди. Комісар Катані, Жінка з поліном, жуйки “Турбо”. Перші дискотеки.

Піднімаємось на поверх вище. Температура росте.

Величезні ілюмінатори працюють як збільшувальне скло. З сонячної сторони душно як в закритому тераріумі. Далі — прохолода величезної зали. Лакований паркет. Воронки ламп повільно всмоктують простір. Желатинове повітря граційно розтинають руки танцюристів.

Побачивши нас, знічуються, починають сміятись. Раптово стають серйозними й ледь чутно відчалюють під ніжний бас підбірки “Erotic-98”.

Взвейтесь кострами, синие ночи! Мы пионеры — дети рабочих. Близится эра светлых годов”.

Колись тут був Палац піонерів. Його сходами бігали білі підколінки, червоні краватки з пілотками. Згодом тут грали у хованки Анжеліка Варум та Святослав Цеголко. У светрах з оленями. У дев’яностих щось викладав Гонгадзе. Можливо англійську. В радіогуртках досі вчать ловити польське радіо на шматок мідного дроту.

Кожна імперія залишила місту свій шрам. Зі зміною прапорів над ратушею, мінялась і архітектура. Львів як циган— його одяг із безлічі непоєднуваних елементів, які накрав усюди, де побував. Тільки у його випадку — цей одяг принесли зайди.

Австрійські люкси, польські крамниці, радянський монументалізм. І кожен шрам несе в собі пам’ять: де і коли здобутий. Подекуди стару шкіру замінює сучасна, силіконова. З кістками із гіпсокартону. На тій, що поки не встигла відшаруватись, проступають атмосферні татуювання епохи.

Тільки от Погулянку ані шрамом, ані татуюванням не назвеш. Це радше родима пляма Львова.

Як у Горбачова.


Фото: Juliya Low

Як проводити вибухові публічні виступи – 7 порад від Романа Дереги