LVIV.COM

ПройдиСвіти 🌍: Як протягом року зустріти Новий рік п’ять разів

Катерина Москалюк

353 дні у дорозі, 18 країн та 5 святкувань Нового року. Вони ходили гірськими стежками в Непалі, їхали Памірським трактом у Таджикистані, зупинялись на ночівлю у місцевих жителів Ірану, їли змій в Камбоджі, гостювали на весіллі в Узбекистані та були свідками традиційних фестивалів і обрядів у Тибеті. Арсен та Наталя Чистякові не купували магнітиків і сувенірів, проте привезли додому безліч фотографій та вражень.


Арсен та Наталя ведуть тревел-блог ПройдиСвіти, де пишуть корисні поради для тих, хто наважився подорожувати самостійно, та організовують зустрічі мандрівників у Lviv Travel Club. Там можна послухати історії з різних куточків світу та знайти супутників для своїх майбутніх подорожей. Закохані у мандри та один в одного, вони розповіли про країни, що руйнують стереотипи, захоплення та розчарування від популярних туристичних місць та речі, без яких не варто вирушати у тривалу подорож.

Іран, Таджикистан – стереотипи та реальність

Арсен – фотограф-аматор. Разом з дружиною вони подорожують більше восьми років. Ретельно пакують свої наплічники, зважуючи важливість кожної речі, проте завжди беруть з собою іграшку-талісман – солом’яного бичка. Мандруючи удвох, вони мають відчуття дому та сім’ї навіть у далеких країнах.

Після весілля, у 2016-му подалися у мандрівку, яка розтягнулась на цілий рік. Арсен каже, що чітко розпланував лише перші місяці поїздки, а подальший маршрут залежав від дозволу на в’їзд у обрану ними країну. Наприклад, візу в Туркменістан мандрівники так і не отримали, натомість відвідали Вірменію, Грузію та Азербайджан, куди навіть не збирались їхати:

“Фактично, усю нашу річну подорож можна умовно розділити на декілька частин – Іран, Закавказзя, Непал, Тибет, Центральна та Південно-Східна Азія”.

“Ми не мали поденного плану мандрівки, у нас навіть не було квитків, щоб не прив’язуватись до певних дат, – каже Арсен. – Утім, у жовтні-листопаді ми хотіли потрапити у Непал, а у січні поїхати до країн Південно-Східної Азії, щоб спіймати добру погоду. Ми любимо ходити в гори, тож нам було важливо приїхати в Непал до сильних снігопадів та вирушити у трекінг до базового табору Евереста”.

Кожні два-три дні Арсен та Наталя переїжджали: шукали найвигідніший вид транспорту, обирали обов’язкові для відвідин міста і місця для ночівлі, а також писали про свої мандри на сайті ПройдиСвіти. Двічі відпочивали на малайзійському острові Пенанг та у таїландському містечку Чіангмай.

“Як на мене, Іран – це найбезпечніша країна з усіх, в яких мені довелось побувати, – ділиться враженнями Арсен. – У Тегерані ми гостювали кілька днів. На прощання подарували місцевим сувеніри та листівку, які привезли з рідного Львова. Господар дому сильно розчулився і у відповідь презентував нам велику металеву тарілку в оксамитовій коробці”.

“Ми намагались відмовитись від подарунку, оскільки планували подорожувати мінімум кілька місяців. Наплічники пакували, ретельно відбираючи кожну річ – щоб не було нічого зайвого. А тут тарілка, велетенська металева тарілка та ще й у коробці, – зі сміхом згадує Наталя. – Тарілку ми довезли до Вірменії і там її забули. Довелось дзвонити жіночці, у якої зупинялись, щоб надіслала нам тарілку в Грузію. Там ми віддали наш сувенір туристам з Івано-Франківська, які переслали її нам до Львова”.

“Іран мені дуже сподобався, проте є декілька маленьких “але”, – продовжує розповідь Наталя. – Усі жінки в Ірані, незалежно від віросповідання, повинні покривати голову хусткою. Вимога стосується не лише місцевих, але і туристок. Відсутність хіджабу карається законом. Ходити у футболці та коротких шортах можна лише вдома, а під час поїздок в автобусі, навіть при нічних переїздах, голова, коліна та щиколотки повинні бути закритими. І ще один момент – коли ми разом з Арсеном та іранцями сиділи за столом, саме в Арсена запитували, чи буду я чай і чи можна зі мною сфотографуватись. Відповідно, коли ми перейшли кордон Вірменії, я тішилась, що можу підійти, запитати про напрямок руху і саме мені, а не Арсену, дадуть відповідь”.

“Далі ми поїхали в Таджикистан, де планували затриматись не більше чотирьох днів, а провели три тижні, – згадує Арсен. – Ми ходили у Фанські гори, які, окрім Гімалаїв, стали улюбленими. Височенні, дивного червоно-жовтого кольору, верхівки яких здіймаються на п’ять з половиною тисяч метрів і вкриті льодовиками та з численними озерами. Якщо дивитись на озеро з висоти, вода у ньому видається яскраво-зеленого чи навіть оранжевого кольору, але коли підійти ближче до берега, вона стає повністю прозорою. Інколи з гори вибивається річка, яка впадає в озеро і наче розчиняється у ньому. Насправді, вода тече під камінням і далі по течії наповнює водою іще кілька озер, між якими часто утворюються водоспади”.

“Через Таджикистан проходить Памірський шлях – високогірне шосе, що об’єднує поселення, які розташовані одне від одного за кілька сотень кілометрів, – доповнює Наталя. – Люди там живуть в кишлаках, ходять у традиційному одязі, чоловіки часто ведуть за собою осликів, навантажених пакунками – це усе нагадує ілюстрації до дитячих казок. Якщо людям потрібно кудись поїхати, доводиться чекати декілька днів, поки назбирається необхідна кількість пасажирів для машини. Ми, наприклад, щоб винайняти транспорт, взяли собі у компанію ще трьох туристів – двох німців та японця”.

Непал, Тибет – гори та обряди

“Жанр пейзажу мені завжди був близьким, утім під час переїздів та перельотів часто не вдається потрапити на так званий “режимний” час зйомки – уранці та увечері, коли лагідне сонячне світло підкреслює красу природи, – ділиться досвідом Арсен. – В Азії, наприклад, в обід дуже жорстке сонце, яке випалює усі кольори та робить картинку невиразною. Довелось пристосовуватись: фотографувати людей на вулиці, знімати їхній побут та цікаві ситуації. Коли ж ми потрапляли у гори, я знімав світанки та нічне небо з безліччю зірок.

Проте, з усіх відвіданих нами протягом року місць самим фотографічним виявився Тибет, – каже Арсен. – Тибетське нагір’я із засніженими вершинами та з пожухлою травою на схилах, на перший погляд, досить одноманітне по кольорам. Тим не менше, там багато цікавих барв – монахи, одягнуті у оранжеві та темно-червоні ряси, кольорові молитовні прапорці формують гарний контраст із біло-сірим фоном гір. Окрім того, там дуже колоритні люди: справжні кочівники у традиційному вбранні із довгими, до землі рукавами, загорнені у шкури вовків чи лисиць”.

Мандрівникам вдалось побачити традиційні “небесні поховання” у Літангу в китайській провінції Сичуань, коли тіло померлого не спалюють і не закопують у землю, а згодовують стерв’ятникам. “Небесні поховання” властиві народам, які сповідують ваджраянський буддизм – релігію, де є поняття “переселення душ” і відповідно до якої немає потреби зберігати чи ховати з особливими почестями тіло, оскільки після смерті це лише плоть. Окрім того, на висоті, де є тільки скелі та замерзла земля і немає деревини, досить складно викопати могилу чи здійснити обряд кремації.

“Арсен не був певен щодо етичності фотографування небесних поховань, проте взяв з собою фотоапарат, – розповідає Наталя. – Коли родичі померлого побачили в Арсена камеру, то самі стали просити його зробити їм фотографії. Казали, не упусти момент, фотографуй птахів, дивись, як їх багато. Нас підвели близько до тіла, хоча ми думали, що просто подивимось на обряд здалеку. Для місцевих ці поховання – це нормальний хід подій, головне – поважати традиції інших людей”.

“Коли ми йшли до базового табору Евересту, у буддистському монастирі Тенгбоче потрапили на фестиваль Мані Рімду, який проводиться на честь десятого повного місяця за тибетським календарем, – пригадує Арсен. – Це найважливіша подія року для області Кхумбу, у якій власне розташований монастир. Монахи одягали маски та трубили у велетенські мушлі, і це все відбувалось на фоні найвищих гір Гімалаїв: з Тенгбоче видно Еверест, Нупцзе, Лхоцзе, Ама Даблам…”

“Ми за цей рік відсвяткували Новий рік мабуть разів п’ять, – сміється Наталя. – Буддистський, індуїстський, китайський… У Малайзії бачили як проходить індуїстське свято Тайпусам, яке помилково також вважають святкуванням нового року. Люди проколюють тіло спицями та гачками, до яких прикріплюють різні предмети та йдуть до храму”.

В Узбекистані мандрівники були гостями на весіллі. Арсен фотографував вечір на площі Бухари і побачив велику галасливу компанію з сурмами та трембітами. Вони запросили зайти і фотографувати всередині – так подружжя потрапило на репетицію весілля. Зазвичай, весілля продовжується кілька днів, а перший день свята колись був днем знайомства нареченого та нареченої. Сучасні молодята знайомляться до весілля, проте традиція збереглась і понині.

Таїланд, Камбоджа – смаки та храми

“Нам цікаво, як живуть місцеві, куди вони ходять обідати, як проводять вихідні, – каже Наталя. – У Бангкоку ми оминали популярні у туристів місця, оскільки хотіли відчути справжню атмосферу міста. Через півроку мандрівки ми обговорювали, що сподобалось найбільше, а що стало великим розчаруванням. Виявилось, що не популярні у туристів атракції дарували найбільше позитивних емоцій.

У Китаї є Ущелина стрибаючого тигра – каньйон річки Янцзи. Там водночас чути шум порогів і брязкіт підйомних кранів. Від гір я чекала стежки та гарних краєвидів, а там усі дороги забетоновані, а з водоспадів виходять труби. Таке враження, що пішохідні маршрути тут зникають, а натомість з’являються стандартні пакетні тури. Це сумно, оскільки природа втрачає свою самобутню красу”.

Зараз читають:  "Ваш син в поліції" - як працює схема розводу на гроші

“У Камбоджі ми їли суп зі змії, а також засмажених в олії цвіркунів, – каже Арсен. – Їх засмажують в олії зі спеціями, і коли починаєш їсти, то відчуваєш лише смак цих спецій. У В’єтнамі роблять настоянки – такі 20 – 30 літрові бутлі зі спиртом, всередині яких обов’язково є якась тварина. Ми бачили такі бутлі зі змією, пітоном, мишею і навіть з цілим котом. Це було досить дивно”.

“У путівниках завжди вказують перелік страв, які обов’язково потрібно спробувати. Коли ж зайдете в кафе, то там про такі страви люди навіть не чули, – попереджає Наталя. – У Малайзії, Таїланді, В`єтнамі чи Камбоджі їжу продають вуличні торговці з фургончиками. Завжди можна вийти з дому на вулицю, піти на ринок і купити свіжу та смачну страву”.

Арсен та Наталя були впевнені, що коли приїдуть – довго відпочиватимуть від мандрів. Проте вже через місяць вони вирушили у трек навколо гори Монблан. Мандрівники переконують, що подорожувати не складно. Можна взяти велосипед на прокат і поїхати в Карапати чи у міський парк, головне – бажання пізнавати та подорожувати.

Москалюк Катерина LVIV.COM

Ділись, Бро

Зараз читають
×