Львів. Майдан. Початок

21 листопада ввечері у Львові до пам’ятника Тарасу Шевченку прийшло трохи більше десятка людей. Тут діляться своїми спогадами ті, які були першими. Вони читали новини в соцмережах, стежили за подіями в Києві, мерзли і вагались, чи треба було виходити. Розповідають про те, як шукали європейський прапор та закликали інших приєднувався. Що тоді було в думках та що відчували. Саме так починалась Революції Гідності у Львові.


Відео взято з youtube каналу студії Peredova

Оля Перехрест

Вкотре не можу сформулювати, "чому вирішили йти". Та просто якось не можна було зробити інакше. Хоча й вагалась трохи спочатку. Бо думала: який сенс це робити у Львові? Це те, що я завжди розказую: мій євромайдан почався з фрази "ви придурки!"

Але сенс був. Андрій Приймаченко, який нас на це підбив, гарно казав: це все для того, щоб підтримати тих, хто вийшов у Києві. Щоб показати, що вони не самі.
Було таке, знаєш, відчуття безпорадності і несправедливості. Чорт його зна, що робити. Залишалось тільки йти.

Яскравий момент: коли Каріна Лазарук прибігла з прапором ЄС, який знайшла в якомусь готелі. Ми ще тоді ходили грітись (і скидати фотки) в Коммуну. Чуваки на рецепції були в шоці, коли ми почали їм пояснювати, що відбувається. Але потім Коммуна була нашими друзями - вони безкоштовно поїли чаєм і пускали грітись.

Пам'ятаю, по дорозі від колегіуму (гуртожиток Українського Католицького Університету - ред) почали писати в соцмережах. Я ще перепитувала: то пишемо? точно? Хтось почав дзвонити друзям і знайомим зі Львова, щоб підтягувались. Ми були перші, але люди швидко підтягнулись. ЗМІ писали, було приблизно 300 людей в першу ніч.

Для мене ця перша ніч - найважливіша. Це була наша інтимна революція, наша маленька незалежність. Це виявилось чимось дуже особистим. Легко підтримати чужий протест, важче розпочати свій.

Це все таке велике складання до купи низки випадковостей. Просто були люди, які жили в одному місці і мали приблизно спільне розуміння справедливості. І думку, що нас намахали. І на той момент, коли ми були юні і зелені, єдиний спосіб, щоб нас почули - було вийти. Слава богу, ми не лишились залипати у фейсбуках (хоча протягом дня майже кожен щось написав). Слава богу, що нам настільки треба було бути почутими, зокрема - щоб почути самих себе, що ми вийшли.

Анна Журба

У той вечір ми з одногрупниками, умовною редакцією обговорювали домашнє завдання з газетної журналістики. Десь о 9 вечора прийшов наш одногрупник - Андрій Приймаченко, - і сказав, що треба йти робити львівський майдан, аби підтримати Київ. Того дня я чомусь не дуже слідкувала за новинами, майже не сиділа в інтернеті, тож навіть не зрозуміла про що він каже. Після пояснень і десятихвилинних вмовлянь-сумнівів, ми зібралися.

"А чого ні?" - десь таке, думаю, було в більшості голів. Нас було 13 спочатку, якщо не помиляюся. Знайшли пару прапорів, ватман, маркери - і пішли пішки до центру міста. По дорозі вже придумували план: знімали фото, відео, постили це у соцмережах і закликали львів’ян до нас долучитися. Дзвонили друзям, знайомим.

Найбільше запам’яталося, як подзвонили чи написали Отарові Довженку. Попросили його поширити наші пости, бо ж у нього друзів-підписників багато. А він сказав: “Ні, я йду до вас”. І прийшов - з термосом чаю.

Здається, що тоді все було спонтанно (а так і було ж), але в той же час ми ніби знали, що робити. І вірили, що робимо щось правильне - особливо тоді, коли тієї ночі з тринадцяти нас стало кілька сотень. Не скажу, що я вірила, що ми щось змінимо. Але відчувала, що спробувати маємо.

Отар Довженко

Усе розпочалося з поста в Facebook, написаного вдень. Зараз я не можу його знайти, але був він приблизно такий: "Як шкода, що до мітингу, на якому опозиція продемонструє владі всю потугу народного гніву, ще три дні". І це був сарказм.

Люди відреагували на пост так, як завжди: ті, хто любить сарказм, лайкнули, інші написали щось на зразок "візьми і зроби, сам вийди і протестуй". Увечері в мене було, як завжди, багато роботи, тож на пост Мустафи й подальший флешмоб я не звернув уваги. О десятій я пішов вкладати сина й почув телефонний дзвінок. Повернувшись, побачив, що дзвонив наш першокурсник Павло Островський, і набрав його.

- Вибач, будь ласка, - як завжди ввічливо сказав Паша. - Ми просто йдемо на Майдан, ну і…

Я відреагував черговою порцією сарказму й на прощання попросив їх бути чемними, після чого всівся далі робити свою роботу. Незабаром Марина, побачивши фотографії з Майдану, заявила мені, що я повинен іти до студентів, а якщо не піду я, то піде вона. Й почала вдягатися.

У Марининих словах була рація, і я, попри небажання виходити на холод і бажання лягти спати, набрав чаю в термос і пішов. Час був пізній, маршрутки Зеленою не ходили, на вулицях майже не було людей. Перший кадр-спогад - вулиця, м'яке світло ліхтаря, звук власних кроків, сонний туман у голові й думки про те, навіщо я туди йду.

Люди досить швидко збирались, тож близько дванадцятої зібрався невеличкий натовп. Там були студенти УКУ й не УКУ, знайомі й малознайомі, кілька старших людей, а також Саша Галкін, який потім розповідав, що просто вийшов увечері в центр попити пива. Тепер Саша Галкін воює на Донбасі.

Уся акція мала на меті заохотити киян, ми й не думали про якийсь тривалий протест у Львові. Мене попросили сфотографувати плакат і запостити фото в Facebook, але я не мав конекту.

Фото з архіву Отара Довженка

Запостив фото о 23.46, а тим часом прийшли троє міліціонерів і почали вимагати, щоб ми розійшлися. Павло, який мав непоганий досвід вуличних акцій, умить зацитував їм по пам'яті Конституцію, й вони відвалили.

Незабаром про нас написали львівські видання, приїхали люди з камерами, пам'ятаю, що був там Данило Мокрик, знімальна група СТБ. Павло давав коментарі як організатор. Чомусь дуже яскраво запам'яталась парочка, що приїхала фотографувати на велосипедах - Руслан Стражник і Анастасія Судковська, якийсь особливий штрих до народження Майдану. З'явилась ідея роздобути десь прапор ЄС, і Каріна Лазарук пішла до поближнього готелю. Їй позичили прапор під заставу студентського квитка.

Після третьої більшість студентів і зайняті люди почали позирати на годинники; завтра на пари, а в нас мав бути майстер-клас. Однак уже тоді на площі говорили про те, що акція триватиме й завтра ми зберемося знову. Вже тоді було слово і тег #Євромайдан, але використовували його, звісно, жартома - слово Майдан означало Помаранчеву революцію 2014 року й викликало двозначні асоціації.

Тетяна Руденька

У той вечір я була у свій кімнаті в Колегіумі. На коридорі розпочався гамір, згодом зайшли одногрупники. Запитали, чи я йду з ними на площу. Я довго не розпитувала, погодилася. Йшли, щоб підтримати людей, які збиралися у Києві.

Чому я пішла? Янукович відмовився підписувати Асоціацію з ЄС. Я люблю свою країну і  хочу для неї кращого майбутнього. Тоді  розуміла, що у нас два шляхи: або Європейський союз, або Митний. Я не бачила жодних перспектив у дружбі з Росією (з початком війни стало все ще більш зрозуміло). Європейський союз був ближче. Цей напрям руху країни асоціювався зі свободою.

Я за те, щоб у нас в країні влада служила людям. У своїй країні я хотіла і хочу мати право голосу, хочу, щоб влада дослухалася до людей. Хочу, щоб влада приймала рішення, які будуть на користь людям, а не на користь їхнім гаманцям.

Йдучи на площу, відчувала, що починається якийсь новий етап для України. І я хочу брати у цьому участь. Хочу не бути осторонь, не бути байдужою. Байдужість - це страшно. Пригадую, подзвонила подрузі і сказала: "Я йду у центр. Янукович відмовився підписувати Асоціацію. Йду підтримати людей, які виходять на Київський Євромайдан. Якщо щось трапиться, якщо нас забере міліція, то скажеш моїй мамі, що все добре".

Пройшло три роки. Я не жалію, що вийшла. Знову би це зробила. Була б активнішою, більше би допомагала. Зараз я на Сході України. Волонтер. Живу в Авдіївці. Сьогодні два місяці як я тут живу. Уже півтори роки як часто буваю на Сході. В Авдіївці регулярно проводжу зайняття з дітьми, граємо ігри, спілкуємося, мультфільми дивимося, п'ємо чай з печеньками. Відвідуємо з волонтерською командою людей з інвалідністю, старших, самотніх. Допомагаємо, приносимо продукти, прибираємо. Спілкуємося з ними, молимося.

Я досі вірю в Україну. Знаю, моя країна буде успішною і щасливою. Молюся про це і вірю.

Ксюша Піддубна

Почалося з того, що це був звичайний день. Я ходила в театр. Після вистави купила солодку вату. Потім їхала в автобусі і їла її. Подивилась у Вконтакті  - там було написано, що Янукович відмовився підписувати асоціацію. Мене це дуже розізлило. Я зробила репост цієї новини, написала, що якби була в Києві, то вийшла би на протест.

Коли я вже зайшла в свою кімнату, до мене зайшов одногрупник і сказав, що треба виходити. Я ще перепитала його: "Що? Який простест?". Тоді він розказав, що у Києві вже зібрався мітинг на майдані. Я відповіла : "Йдемо ліпше сюди до податкової на площу. Сфоткаємося з прапором". Тоді він сказав фразу, яку я пам’ятаю досі: "Я не можу тобі пояснити, але відчуваю - це те, що ми будемо згадувати все життя". І його мотивація була настільки сильною, що він переконав крім мене ще людей 12.

Ми тоді взяли символіку, сфотографувались біля ліфту і пішки пішли від колегіуму на Козельницькій до пам’ятника Шевченкові. Це було неймовірне піднесення. Ми постили у Twitter та Facebook, ставили хештеги #Євромайдан і закликали приєднуватися до нас.

Коли йшли Стрийським парком я ще казала: "Та як ми можемо вийти на якусь акцію, ми ж не попередили владу…" Мені просто відповіли, щоб я не хвилювалася, бо все буде добре.

Все відбувалося дуже мило і неконфліктно. Була така атмосфера, в якій ми відчували, що робимо щось важливе. Ми знали, що треба вистояти до розуміння, що робити далі. Прийшли додому десь о другій ночі, вже знаючи, що все це матиме продовження.

Оксана Романишин

Того вечора я уважно слідкувала за подіями, що відбувалися у Києві. Читала усі оновлення у соціальних мережах і шкодувала, що не можу долучитись до людей, котрі вийшли на Майдан Незалежності. Коли прочитала заклик зібратись на центральній площі у Львові, то вагалась не довго, одразу запропонувала сестрі їхати туди та подзвонила друзям.

Я розуміла, що наш протест у ту ніч не міг вплинути на рішення про призупинення євроінтеграційних процесів, але мені дуже хотілось підтримати тих людей, котрі вийшли на Майдан у Києві. Важливим було відчуття солідарності і готовності відстоювати свої переконання.

Коли ми приїхали, біля пам’ятника Тарасу Шевченку було всього декілька людей, але їх ставало все більше і більше. Попри тривожне рішення влади та причину, котра зібрала людей в ту ніч, на площі була дуже весела атмосфера: люди фотографувались на підтримку своїх однодумців у Києві, зустрічали друзів, спілкуватись, їли мандарини. В ту ніч стало зрозуміло, що цього разу влада не зможе прийняти рішення, ігноруючи думку громадян. Що цей нічний протест на площах у різних містах стане лише першим кроком у прагненні людей відстоювати свої цінності та інтереси.

 Христя Малиш

Того вечора я мала англійську. Підробляла репетитором після пар, тож одразу по закінченню занять поїхала до своєї маленької учениці - Дани. На уроці була страшенно розхлябаною і гризла себе, бо розуміла - що не можу зосередитись і доступно розтлумачити вживання Present Continuous. Ніяк не вдавалось пояснити на прикладах, як його застосовувати. Бачила, що Дані нецікаво і розуміла, що зараз нічого з тим зробити не можу.

З мене в той вечір був дійсно поганий викладач, бо думала геть не про те. Намагалась зрозуміти - їхати чи ні.

Якщо бути відвертою - тоді мені здавалось, що у всіх цих пориваннях та спробах щось змінити немає сенсу. На той момент для мене мали значення лише факти і досвід. А те і інше складалось в раціональну тезу: “Владна система масштабна, сильна, корумпована і давно куплена. Ти не маєш абсолютно нічого, аби їй протистояти. Їдь додому”. Пам’ятаю, написала ще хорошому другові. Спитала, чи не хоче він зі мною кави випити в центрі і хоча б глянути, що там відбуватись буде. Він відписав, що має багато роботи.

А потім все якось сталось само собою. В голові було пусто, а я просто виконувала механічні дії. Схожий стан буває після екзамену, коли виходиш з авдиторії і все відбувається на автоматі.

Пам’ятаю, що сіла в маршрутку до Підвальної. Міцно тримала ранець на колінах і - чомусь - спину прямо. Музики тоді не слухала, хоча зазвичай не можу в транспорті без неї.

Ну а потім - пам’ятаю себе в натовпі з лате в руках. В той момент почала усвідомлювати себе, а потім - звуки, кольори і запахи довкола.

Вже коли стояла навпроти пам’ятника Шевченку, до мене дійшло. Всі ці мої складні потуги проаналізувати взаємини політичної ситуації з соціальною дійсністю і продумати хитрий план раціонального порятунку країни були повним ідіотизмом. Єдине - що мало значення того вечора - це вибір. Їхати чи ні. І я хочу вірити, що зробила його правильно.

Читайте також: 


У Львові учасники АТО можуть пройти реабілітацію грою Warhammer

Олег Цьона: “Ми вміли любити”

Що таке бізнес-акселератор і для чого він твоєму стартапу