LVIV.COM

Куди їдуть бабульки зранку? Журналістське розслідування

Ділись, Бро

Доктор Гонзо

Львів, Сихів, будній день, 7:00. На зупинці стоять люди: всі чекають на маршрутку. Хтось їде на роботу, хтось - на навчання, комусь у Податкову. Прохолодно. Підлітки жартують і сміються, на обрії видно 23-тю. Скоро їм буде не до сміху, адже з місця підірвалася вона - веселий "одуванчик" в кольоровій хустці. Маршрутка зупинилась. 


"Вони тут щоранку. Завжди сідають попереду і не передають за проїзд".

Це - Андрій, водій маршрутки (ім'я змінено). Він працює на маршруті 23-ї вже 10 років. Каже, що за всі роки було лише кілька днів, коли до салону не заходили старенькі.

"Це тому що я не виходив на маршрут, бастував", - пояснив Андрій.

Я вирішив перевірити, куди їздять літні жінки щоранку. Для цього потрібно влитися в середовище - довелось одягнути хустку і придбати пакет з Шувару.

Хто такі бабульки? 

 За легендою, це літні жінки (від 65 років та старші), які знаходяться на пенсії. Характерна особливість - носять хустку, займають місця в автобусі, скандалять з водіями за пошвідчення (ред. - посвідчення) та їдуть через півміста за картоплею, дешевшою на гривню. У поліклініці нагло проходять без черги.

Одна з таких зараз зайшла в транспорт, в якому знаходився я. Одразу розгорнувся скандал.

- Эй, студент, тут жінка з дітьми зайшла, а ти сраку відсиджуєш!

- Альо, мужик, ти як до мене звертаєшся?

На щастя, наша бабулька в скандалі участі не брала. Розбавивши сірий простір маршрутки своєю яскравою хусткою, жіночка вмостилася на "місці для інвалідів та пасажирів з дітьми", якраз перед нашою знімальною групою.

Жіночка почувалась комфортно, а ось мені у схожій хустці було ніяково. Похрустівши шуварським пакетом, постарався дістати камеру. Зробив знимок.

Скандал на задньому сидінні набирав обертів, тому Андрій, у якого я попередньо встиг взяти коментар, гучно лайнувся та крикнув на весь салон:

- За проїзд передаєм!

Але учасникам скандалу було не до того. Мама, місце для якої намагався у грубій формі вибити мужчіна, ніяково намагалася пояснити, що "місця їй не треба, а діти вже дорослі, щоб постояти". Студент шарпнув мужика за куртку і обидва, домовившись вийти побазарити, ледь не викотилися з транспорту. Місце поспішила зайняти чиясь дитина, а у вікні кожен міг спостерігати, як віддаляється силует бійки на зупинці.

Моя сусідка, яка сиділа біля вікна, гнівно писала пост на Варту.

Літня жіночка гучно говорила про те, що самі виховали таке покоління і висловлювала сумнів щодо довгожительства учасників конфлікту:

- От якщо доживуть до нашого віку, то може почнуть цінувати жінок, дітей і старших людей! - хитала вона головою. Інші бабулі, які сиділи поруч, схвально загомоніли.

Біля ніг нашої "пані Ганни" (ред. - умовне ім'я бабулі) я помітив кілька клунків з харчами. Судячи з пакетів, продукти були частково домашніми, а частково - куплені на славнозвісному "нижньому".

А поки ми їхали у невідомість, я пригадав, як все починалось.

Кожного ранку, прямуючи до редакції і мріючи про чашку кави, а краще -  з коньяком (можна і без кави), я помічав на зупинці ЇХ. ВОНИ стояли і поруч, і осторонь, а сиве/яскраво червоне/рожеве волосся, яке трохи визирало з-під хустки, нещадно тріпав осінній вітер. ВОНИ тут були щоранку, але я помітив їх тільки у вересні. І став спостерігати.

Першою була "пані Світлана" (ред. - умовне ім'я першої бабулі). Я живу біля поліклініки і звернув на неї увагу, коли прийшов за довідкою в басейн. До свого сімейного лікаря я записався у електронному вигляді і коли прийшов у назначений час, помітив її. "Пані Світлана" мала паличку і гучний голос. А ще - талант клясти всіма богами, що я не поважаю старих людей, коли "пруся без черги".

До її ніг сиротливо тулилися пакети з Шувару.

Другою стала "тьотя Іра" (ред. - умовне ім'я другої бабулі). Її я примітив, коли бігав коло оптового. "Тьотя Іра" відрізнялась тим, що мала яскравий макіяж та тягнула за собою шлейф ароматних парфумів, попадаючи в радіус яких все живе ризикувало задушитися. Вона тягнула ТІ САМІ кульки. З одного з них сором'язливо виглядала шоколадка та акацієвий мед.

Звісно, нічого дивного в тому, що виходячи з "нижнього" тітонька несла пакети з їжею. Але за останні кілька днів вони траплялись мені на очі надто часто.

І ось, третє співпадіння. Саме тоді, коли я вирішив перевірити свої підозри. "Пані Ганна", хустка, пакети, 23-я маршрутка. Щось було не так і я мусив розібратися. У мене було лише одне питання:

Куди їдуть бабульки зранку?

Відповідь прийшла одразу.

- На наступній сходите? - спитала нашу "пані Ганну" сусідка по кріслу.

- Ні, - люб'язно всміхнулася та. - Мені на Медової печери.

- То випустіть мене.

Поки хтось шарудів біля дверей, я задумався. Медової печери. Що би це могло означати?

Лізла в голову всіляка нісенітниця, і ось, я вже бачив, як "пані Ганна" перетворюється в бджілку, одягнувши на себе костюм аніматора з "Ігроленду". Я бачив, як вона витягує мед зі своєї сумки і летить на паралонових крильцях у печеру. На синьому небі яскраво миготіло сонечко...

Я здригнувся і відкрив очі. Шлях продовжувався. 23-я їхала так довго і так унило, що я задрімав. А коли прокинувся, в мене по спині пробігли мурашки. Переді мною сиділа "пані Ганна", а попереду і трохи справа - "пані Світлана" і "тьотя Іра"! Ці парфуми мені ніколи не забути. Мусив терміново робити фото.

Тим часом ми під'їжджали.

Всі три жіночки підійнялися з місця і попросили зупинити. Я вийшов з ними і йшов слідом.

Ми блукали районом і мені довелося проявити всю майстерність мого детективного минулого. Я старався маскувати обличчя за газетою, а високий зріст приховав зсутулившись. На щастя, вікова пресбіопія дозволила мені шпигунувати непоміченим.

Ми прийшли до печер. Сховавшись у кущах, я лишень витягнув руку з увімкненою камерою на телефоні (щоб мене не побачили). Передивившись відео, мені стало не до жартів.

ВОНИ зникли!

Я чекав кілька годин. Накрапав дрібний осінній дощ, я витягнув папіросу і підкурив, з’єднавшись з туманом сірою пуповиною. Чомусь перед очима з'явилося обличчя колишньої. Було моторошно та самотньо. Я пригадував її кімнату в гуртожитку, нічний альпінізм на 5 поверх. Були часи...

Більше я нічого не пам'ятаю. Відчув лише, що хустка злетіла з моєї голови а перед очима з'явилася темрява.

Відкривши очі, я побачив гарненько прибрану вітальню. У кутку стояла радянська шафа з сервізом, на стіні висів килим. Я лежав на дивані, вкритий в'язаним пледом, а старий пузатий телевізор показував концерт Олега Винника. Мені стало лячно.

Я різко сів на дивані і побачив ЇХ. ВОНИ дивилися на мене з легким докором на зморшкуватому обличчі.

- То це ти шпигунував за нами? Хотів побачити, куди ми їздимо щоранку?

Я зміг лише кивнути.

- Медова печера - це дорога у вимір, де живуть голодні діти, - почали розказувати ВОНИ. Світ закрутився перед очима, а на столі з'явився борщ, пампухи, солодкий чай, гречка з м'ясом, хліб з цукром, мід і чоколядка. "Тьотя Іра" турботливо підлила мені до чашки каву з коньяком (без кави). Зморшкуватою рукою у блузці з квітами я підніс чашку до вуст.

Вони усміхалися, а я їв і розумів: бабулі їздять годувати внуків.

***

Львів, Сихів, будній день, 7:00. На зупинці стоять люди: всі чекають на маршрутку. Хтось сміється, хтось їде на навчання. Скоро їм буде не до сміху, адже я, веселий "одуванчик" в хустці, везу пакунки з Шувару. Колись я проводила журналістське розслідування і намагалася зв'ясувати, куди їдуть бабулі зранку, але тепер все змінилось. На мене чекають внуки. 

Зараз читають
x Close

Стань нашим бро у Facebook!