LVIV.COM

«З ким ти дружиш? — Точно не з собою»: розмова з Степаном Бурбаном і Кашляючим Едом про альбом Паліндрома

Ділись, Бро

«З ким ти дружиш? — Точно не з собою»: розмова з Степаном Бурбаном і Кашляючим Едом про альбом Паліндрома
Mala Ma

Учасник реп-гурту Глава 94 Степан Бурбан, відомий під псевдонімом Кашляючий Ед, цього року видав максимально неочікуваний альбом, який пахне підвалом та мокрим асфальтом після дощу, виглядає як старий фотоальбом твоїх батьків та звучить як усе те найкраще з 90-х, шо ти може навіть і не чув в 90-х, але чогось дуже за цим сумуєш. Проект «Паліндром» народився з похмілля, аби записати на телефон ліричний трек про вазонок, але переріс в альбом, у перший сольник в «старій Ляльці» та продовжує свою жанрову анархію.


Ми прийшли до Степана у їхню з дівчиною Ляною «супервписочну хату», їли круасани, конкретно напрягали кота з очима Сатани і говорили про реп, рок, гроші, «шоубіз», сьогодні, завтра і вчора.

— Ти як взагалі?

— На даний момент? Ну, в мене був концерт кілька днів тому, до якого я морально якось намагався готуватись. Я дуже переживав, і останні три дні перед концертом навіть апетит пропав. В мене такого ніколи не було, бо я ж ще з Ігором реп почитую, і в ці 10 років входять також виступи на сцені, але я почав дико переживати, і це дало своє. Я не дуже задоволений концертом. Задоволений, шо люди прийшли і було максимально тепло. А від себе я знаю, чого треба вимагати. На сьогоднішній момент я, здається, відійшов від того всього, починаю потихенько їсти і готуватися до наступних лайвів.

*Ляна, мінвайл, готує сніданок

—  Але мені подобалось, коли підходили люди і казали «Чувак, в мене тут був вибір — поїхати на Дахабраху, чи поїхати сюди», і я думаю «Ну бля... ну не продовжуй, будь ласка», а він такий «І я вибрав це! Це так круто!». І я весь в цій своїй стагнації післяконцертній думаю «Ну нашо ти це зараз брешеш?». Але, здається, він був щирий.

— Публіка була Еда і Глави чи шось нове?

— Річард, звукорежисер,  на другий день розповідав, шо відсотків 40 було людей, яких ми взагалі ше ніколи не бачили на наших тусовках. Вони на реп не приходять, не знаю звідки вони взялися, але напевно Паліндром порішав. Були люди, які просто прийшли на відкриття «TEATR’у» подивитися. І був дуже малий відсоток людей, які знають мене з хіп-хопу, плюс Віталік Аппекс виступав, який також з неформатної хіп-хоп тусовки. Я думав, підтягнеться більше народу по хіп-хопу, але шось... ні.

— Я зараз хочу поговорити про твоїх персонажів, бо їх трохи є. В психології розщеплення особистості зазвичай стається внаслідок якоїсь дуже емоційно сильної події або травми. Було шось, шо спровокувало цей стан у твоїй музиці?

— Ну, дивись, я думаю, ці всі терміни медичні не працюють в творчості. Є таке поняття, як альтер его, і багато людей з цієї творчої сторони планети цим зловживають і використовують цей прийом досить часто. На сьогодні я зрозумів, шо Кашляючий Ед має залишитися в Главі 94, там де є реп, там де є те, чого не буде в Паліндромі, шось таке прямо в чоло. Просто медіа люблять це якось так пафосно розділяти на категорії. Ось є людина, яка, наприклад малює, а якшо вона хоче танцювати? Це ж все ще та сама людина.

— Тобто, різниці між Едом, Паліндромом і чуваком з Глави немає?

— Чувак з Глави то і є Ед. Різниці немає, є просто інший підхід.

— Скільки часу вже існує проект з Ігором з Глави?

— Ми з Ігором познайомились в році 2010-му, влітку. Там така історія, якшо в двох словах: познайомились ми на стадіоні на Патона. Він мене захистив від якогось чувака, який хотів мені вламати за незрозуміло шо. Я ж тоді був малий просто, футболіст, взагалі не розумів, чого від мене хочуть, ну а Ігор вписався. З того часу ми почали спілкуватись. Я був в класі 10-11 тоді і виявилося, що ми обидвоє читаємо реп. Ігор запросив мене якось додому записати трек. Ми записали, а потім синхронно оголосили один одному думку «Чувак, давай зробимо групу». В мене навіть назва була готова для цієї групи, яку я носив в голові вже давно — Глава 94. З того часу почали шось писати. І мало бути так, шо я лишаюсь футболістом в тому своєму інтровертному кутку, не тусуюсь з його компанією, але все переросло у якийсь такий дружній двіж.

— А чому Глава-94? Це якось пов’язано з Біблією вроді?

— Взагалі, це типу косплей на російський реп, тому що в цей період я багато його слухав. Група є така, «Иезекииль 2517», що в їхньому випадку також косплей на Тарантіно з «Кримінального чтива». Я їх дуже багато слухав в той період і надихнувся власне тим, щоб... спиздити, фактично, ідею — відкрити Біблію на 94-тій главі. Тому що я ’94-го року. Якщо почитати цю ж главу, можна зрозуміти, чому творчість групи має такий соціальний підтекст. Я тобі раджу просто знайти книгу псалмів і прочитати цю главу.

— Ти вже тоді був Кашляючим Едом, чи він з’явився потім?

— Тоді в мене був нікнейм Стук.

— Це шо?

— Стук — розшифровується як «Ст», тому що «Степан». А «ук», тому що «Україна». Я тоді, в 2009-му,  вперше в своєму житті брав участь в якомусь онлайн-батлі у Вконтакте, навіть читав там російською. Трималось це ім’я до року ’11-го, потім, знову ж таки, через інтернет-батли вибрав нікнейм Кашляючий Ед, який мене сьогодні трохи смішить, тому шо він якийсь, не знаю…

— Брутальний?

— Не те шо брутальний, він віддає якимось максималізмом.

— Як думаєш, чому «Про сьогодні, завтра і вчора» так усім зайшов?

— А я не знаю... він всім зайшов?

— Як на мене, та. Можливо, річ у цій ностальгійній спразі, яка зараз всіх поглинула?

— Особливої ностальгії там немає. Але працює такий якийсь механізм — в людей з’являється ностальгія до того, чого вони не переживали. А резонанс, за яким я трохи спостерігав, був, швидше за все, через чесність. Музика Паліндрому звучить жахливо, в якомусь плані, але люди в цьому знаходять якусь душевність, якої зараз бракує. Коли така жостка кон’юнктура в українській музиці і взагалі всі намагаються першочергово набити кишеню — я намагався робити якусь діаметральну протилежність.

«З ким ти дружиш? — Точно не з собою»: розмова з Степаном Бурбаном і Кашляючим Едом про альбом Паліндрома

— Поділись якоюсь історією про бабцю, якій присвятив альбом.

— Таких історій багато, але чомусь зараз пригадалось, як ми ходили на дачу. Мені було років 6-7, не більше, вік першокласника. Дача знаходилась у Скнилові, це неподалік мого району і зовсім близько летовища. Маршрутки туди не ходили, тож ми ходили пішки, і я це ненавидів максимально. Якось дорогою назад я нив так що, мабуть, можна було сказитися у моїй присутності. Бабця цього робити не стала, а зробила досить приємний жест — вона посадила мене собі на плечі і несла до тролейбусної зупинки, наспівуючи якусь дивну музику з її юності. Літня жінка з сумками, мотиками і малим поцом на шиї.

— Ти спочатку записав один трек і не збирався продовжувати. В який момент зрозумів, шо пишеш альбом і скільки часу на нього пішло?

— Я зрозумів, шо пишу альбом, коли в мене почали збагачуватися шухляди тими бітами, які, як я розумів, ніде не використаю, крім Паліндрома. Воно якось само собою виходило, а потім почався певний челендж: альбом я почав писати десь з середини літа, а вийти він мав 1 вересня і це фактично був щоденник. Я прокидався щодня і намагався робити трек. Якшо він виходив — брав на альбом. Я не знаю, чи взагалі хтось так пише альбоми. В двадцятих числах  серпня я ше дописував якийсь трек. Це все було впритул.

— Як твоє «реп-оточення» відреагувало на проект? 

— Спочатку якось дивно. Багато хто думав, шо я починаю співати якусь сладєньку попсу, аби попасти кудись далі, ніж попав через реп. Потім, зрозуміли, напевно, шо я роблю все максимально галімо по звучанню і не женусь за лаврами.. Альбом, до речі, засапортили в соцмережах фактично всі репери, з якими я якось спілкуюся. Але все рівно є ті, хто вважає, що я не тим займаюсь. Типу я просто задовбався пробиватися репом і вирішив робити музику, яка принесе більше успіху в медіа.

Просто роки два тому я зрозумів, що хочу бути перед собою щирим, в першу чергу. Мені сьогодні подобається співати під сінті-поп, завтра я захочу під дум-метал кричати. Якщо я це відчую — я це буду робити, і тут вже не працює така річ, як “шо там від тебе очікують”. Можливо, це в якомусь плані егоїстично, але це ж моя творчість.

— Тексти, музику, кліпи, кавери — усе робиш сам? Ти тіпа такий...

— Тіпа такий талановитий?)

— Тіпа такий собі «one man army» чи хотів би мати команду?

— Ну, звичайно, шо команда вона, знаєш, дає тобі момент максимально творчого польоту і ти фокусуєшся лише на тому, шоб музику творити. Тобі вже не треба думати про якісь арти чи відео, але в цьому випадку мені подобається робити кліпи, тому шо я і за освітою режисер, і взагалі люблю кінематограф і цю всю ретроспективну тематику, яку залучаю в Паліндром. Але команда потрібна, мабуть, в чомусь, чого я не вмію робити. Наприклад, в промоції того ж матеріалу, в сапорті, СММ-і. Є Роман Мамітов, який займається менеджерськими питаннями в Главі 94, він так само Паліндрому допомагає, але я знаю і відчуваю, що ми можемо робити краще.

«З ким ти дружиш? — Точно не з собою»: розмова з Степаном Бурбаном і Кашляючим Едом про альбом Паліндрома

— А чим взагалі займаєшся?

— Я монтую відео. Роки три цим заробляю гроші. Також продаю музику. Я працював на всяких ахуєнних роботах, типу кур’єром, або консультантом в Адідасі, в юності на будові. Зараз, мені здається, знайшов максимально комфортне місце для того, шоб і музику робити, і гроші заробляти — це монтаж.

— Ти говорив, шо написав саундтрек до фільму. Що за фільм, що за трек?

— Документальний фільм про Василя Стуса. Команда київських рібят, шо пішли з ZIK’у, зняли. Фільм «Ваш Василь» зроблений під ТВ-формат, я там оформлював саунд дизайн і зробив офіційний саундтрек на вірш Стуса. Це все має незабаром вийти і, думаю, в підтримку я зроблю якийсь кліп з відеорядом з фільму.

— Коли ти почав писати і що було перше: тексти чи музло?

— Спочатку тексти. Якшо вертатись, знову ж таки, до того, коли я познайомився з репом, то слухав я самий гадкій русскій реп. Після Вови Зі Львова. Бо Вова мені певний час подобався, а потім я зрозумів, шо реп українською — хуйня. Однокласники якось включили російський і тоді я почав знайомитися з цим жанром і активно його шукав. У всіх була така епоха, коли однокласники роздавали диски і там на конвертику було написано «Музика 2005» — я шукав щось максимально схоже на хіп-хоп, потім шукав відрізок, де немає слів, якось його зациклював і намагався на це начитувати свій текст. Записував на диктофон під колонку і слухав чи воно взагалі звучить як реп. І мені здавалось, шо воно звучить як реп! І я такий думаю «Блін... я роблю реп».

— Пам’ятаєш момент, альбом, трек, до якого тобі на музику було більш-менш байдуже, а після нього ти зрозумів, шо все, от тепер ти присів на цей стафф?

— В дитинстві я слухав Скрябіна раннього)) 

— Це піде в заголовок.

— Коли мені було років 8-9, однокласник Саша Жук порішав мою долю з музикою — він приніс третій альбом Металіки на касеті, Master of Puppets, і каже: «Це якась хуйня, знайшов в під’їзді». Я кажу «О, мені якраз мама купила магнітофон» (а я в цей момент слухав O-Zone типу «драгостадінтей»). Я взяв касету додому і мене забрало. З цього моменту починається якийсь інший відрізок мого життя, я почав моніторити все, шо стосується важкої музики. Навіть хотів бути схожим на панків — я був просто малий, який вдягав чорну джинсову куртку, зимові шкари (думав, шо це схоже на гади) ходив з касетним плеєром, слухав на ньому Арію. Зрозумів тоді, шо музика — це якась велика частина мене. А реп — він вже прийшов дуже потім, і смішно те, що коли я слухав рок — реп вафлив максимально.

— То давай тепер поговоримо про реп. Зараз потрібно підбивати підсумки десятиріччя — як, на твою думку, змінилася ситуація з українським (україномовним) репом за останні 10 років?

— Ну, якшо повертатися у років 8 назад в україномовний реп, то мені в тій епосі подобається якесь ком'юніті, єдність, тусовки були, на них приходили ВСІ: всі хто читають реп, всі хто танцюють, всі хто малюють. Була якась ідеологія. Мені здається, люди, які займалися цією музикою, робили в першу чергу те, шо вони хочуть, це відчувалось. Була індивідуальність в кожному. Якшо зараз різко зробити стрибок сюди — одразу кидається в очі те, шо багато людей почало робити те, шо вони не люблять, але мусять це робити, бо так сонечко більше потрапляє в кімнату.

— *питання було задане дивним звуком і виразом обличчя.

— Назвати конкретні імена?)

— Та!

— Навіщо мені це робити, якшо на мене після цього будуть на тусовках скоса дивитися? Всі й так про це говорять, і нехай так й залишається за спинами. Але я розумію чому так — люди які займаються цим стільки років, хочуть від цього нарешті отримати якийсь фідбек. Це один я такий йобнутий, напевно.

— Від кого була пропозиція підписати контракт?

— Іван Кліменко. Людина, яка займається Альоною Альоною і проектом «Калуш». І типу я, в якійсь мірі, все ж таки талановитий, прогавив шанс вийти десь туди, де мене побачили б всі. Але я до такого не готовий і мені комфортніше обнуляти лічильник. Я від цього якесь натхнення отримую. Я мав дофіга прихильників в репі і вони не прийшли на концерт Паліндрома — я обнулив лічильник і потрібно все спочатку робити, а я від цього отримую задоволення, тому шо, якшо не робити якийсь активний пошук протягом життя в творчості, то нашо взагалі її робити?

— Є хтось, ким пишаєшся особливо?

— Є такий репер Sonnium із Зимної Води. Він пише дуже круті тексти, в укр. репі немає того, шо пише цей чувак — це супер самобутня поезія. Відчувається, що вона в ньому носиться певний період і він її викидує. Так само Аппекс мене дуже радує, учасник Ціни Ритму. Видно, шо він щирий, я думаю, це головне.

«З ким ти дружиш? — Точно не з собою»: розмова з Степаном Бурбаном і Кашляючим Едом про альбом Паліндрома

— Шо думаєш про те, шо «Калуш» підписали на Def Jam? Це ж х’юдж насправді. *(лейбл Ріка Рубіна і Расселла Сіммонса, які свого часу підписали Наса, Каньє, Ріану, Френка Оушена, Джастіна Бібера, та посадили на кілька років в президентське крісло Джей-Зі)

— Це ахуєнно. Я не є антагоністом, типу, «це все хуйня, а в мене тут андеграунд». Це дуже класно. Мені лише незрозуміло, чому це якась польська філія. Ну я, знову ж таки, можу почати цю стандартну тему «А є пацики, які набагато талановитіші», але ми ж розуміємо, шо все про кеш.

— Біф вважався невіддільною частиною хіп-хопу. У нас же, на жаль чи на щастя, за останні роки єдиним відомим біфом була та смішна двіжуха між Ярмаком і Лоіком. Можеш сказати, чи є хтось хто тебе внатурі харить? 

— Нууууу... немає такої культури дісів і біфів, тому шо це у нас не спрацює, ми не Штати. Плюс у нас би навіть не зайшли ці батли а-ля Versus. Не зайшли би, якшо б це не було моментом якогось хайпу, тому шо ти розумієш, для чого це в нас тоді зробили. В нас зовсім інша країна, яка до такого не готова. Коли таких артистів, як Альона і Калуш набереться ше з 20-ок — тоді це вже буде якась індустрія, яка схожа на поляків, французів чи тих же росіян. Тоді можливі якісь такі двіжі, а зараз тут немає на кого гавкати.

А хто мене харить? Мене харять всі люди, які зрадили собі. Але я думаю, вони не варті моєї уваги, а я їхньої. В мене є важливіші питання — наприклад, зробити новий трек про оцю штуку, в якій висять часник і цибуля (показує на предмет інтер’єру в кухні). Паліндром про таке — і воно має  більше сенсу, ніж якийсь діс на людину.

— До тебе колись зверталися для написання треку?

— Та, до мене зверталися за такими послугами. Навіть, пам’ятаю, писав поп-пісню якимось чувакам. За 500 гривень це зробив десь роки 4 тому. Так само одним реперам писав, але вони попросили залишитися інкогніто. І, я тобі скажу, шо я  не проти таким займатися, мені подобається бути відстороненим від тексту.

— Емінем колись казав, шо у вільний час читає тупо словники. А ти шо читаєш? Звідки стільки слів знаєш?)

— «Стільки слів»?) Оой, я знаю дуже мало слів і часто мені їх не вистачає — тоді я використовую всім нам добре знайомі мати.

— У нас тусовки крутяться лише у своїй тусовці. На треці «Укрейніан Шит» Довгого Пса важко уявити Альону чи Бардаша, наприклад. 

— Чому, Бардаш там би нормально залетів)

— А ти хотів би ти замутити колабу з кимось із зовсім іншої тусовки?

— Ну, я відкритий для експериментів, і мені часто хочеться зробити шось нестандартне, але чомусь зараз, коли шоубізнес мені став якийсь карикатурний і комічний, з цими всіма людьми не хочеться мати спільної творчості. Я думаю, кожен би зрадів, якшо б в нього була змога шось зробити з людиною, через яку цей ноунейм покаже своє обличчя країні, але поки шо немає таких людей, які мені імпонують отут (*показує на серце, ясно шо), а якшо знайдуться — то я обов’язково шось зроблю.

— У тебе є якісь свої ритуали, без яких неможливий процес написання?

— Не треба слухати перед цим шось, шо ти любиш, треба підходити до музики таким, ніби ти не знаєш, шо воно таке. Ніби ти її ніколи не чув. Тобі кажуть «музика», а у тебе навіть асоціативного ряду немає.

«З ким ти дружиш? — Точно не з собою»: розмова з Степаном Бурбаном і Кашляючим Едом про альбом Паліндрома

— Які три останні альбоми послухав?

— Випадково переслухав усю дискографію Depeche Mode.

— З тих нових треків, які ти виконував на лайві, я зрозуміла, що звучання буде дещо інакше.

— Взагалі, хочу зробити якийсь конгломерат жанрів, шоб, коли в якійсь музичній редакції намагатимуться описати жанр — вони не могли знайти в картотеці потрібного слова. Буде різне, будуть експерименти і, власне, цим мене й приваблює написання наступного альбому — я можу міксувати все, шо хочу.

— Коли альбом?!

— В 20-му.

«З ким ти дружиш? — Точно не з собою»: розмова з Степаном Бурбаном і Кашляючим Едом про альбом Паліндрома

Аби послухати Паліндром — тицяй сюди.

Аби слухати Кашляючого Еда —сюди.

А якшо Главу 94 і все решта, шо роблять пацани — то тобі сюди.

Фото: Олег Тимчій

Зараз читають