LVIV.COM

“Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ” — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Ділися або не палися

Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка
Яна Бачинська

Уявімо, що стається катастрофа. Раптом зникає ціле місто й усі знання про нього. Знадобилася б певна кількість людей, які знають і розуміють все, що відбувалося в місті за останні кілька сотень років. У випадку Львова, одним з них міг би бути Влодко Костирко. Це художник з освітою історика мистецтва, що працює з локальним контекстом у найрізноманітніших медіа. Найбільш відомий як живописець, на другому місці, мабуть, робота з інтер’єрами*, ще далі — вуличне мистецтво. Його діяльність чомусь часто називають міфотворчістю, хоча при ближчому розгляді бачимо більше схильність до аналізу, ніж до синтезу, і цілком критичний, хоча часом і поетичний підхід. Костирко захоплений аурою предметів та історій, що його оточують у Львові, захоплений настільки, що зливається з цим всім...


Якщо думати про теперішній Львів в категоріях людей, ти є одним з тих, хто згадується в першу чергу. Чому так сталося? Чому не виїхав?

Чому згадують не знаю. Чому не виїхав? Тепер я свій невиїзд пояснюю власним провінціалізмом і львівським вихованням. Ілюстрацією може бути історія про мого стрийка, який поїхав на заробітки в Москву. По закінченню роботи замовник запропонував Левкові, так має на ім’я стрийко, залишитися ще на день, щоб подивитися на місто. "Та яка Москва? Я вже три місяці у Львові не був", почув у відповідь.

Розкажи, як твоє походження вплинуло на ставлення до міста і на твою ідентичність в цілому.

Не думаю, що походження має значення.

Ставлення до міста це питання етики.

Ідентичність, з цим простіше, тобто я провінціал і на це нема ради.

Вже двічі поспіль згадка про провінціалізм, чому так?

Я завжди підкреслював свій провінціалізм, ми навіть коли подорожуємо, то переважно невеликими містами з провінційними музеями, це мені близьке. Серед моїх знайомих більшість не народжені у Львові, та їхнє ставлення до міста нічим не відрізняється від мого. Я колись почув вираз від декого зі спілки художників: "Я народився у Львові і цим все сказано". Ні в чому не хочу бути схожим на автора тих слів.

 

"Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ" — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Галичина і Україна, Влодко Костирко, 2001 рік. Автор фото: Ілля Левін

 

Кажеш, що ставлення до міста лежить в етичній площині, про що тобі йдеться?

Чому етичне? Бо під словом "ставлення", я так зрозумів, йдеться про моральну оцінку. Тому, як на мене, ідентичність не має значення, але має значення сумлінний підхід до того, що робиш.

Мій знайомий Ілля Левін, називаючи себе "справжнім галичанином", додавав, що це як бути фарбованою блондинкою, бо вона блондинка з вибору, а не від природи.

За союзу існувала посада: художник міста. Чи ти бачиш сенс в поверненні такої функції, і якщо так, то на чому би полягала ця діяльність?

В радянський час система працювала в певний спосіб, у вільній Україні інакше. Можна створити таку посаду, чому нє, най ще один клєрк розбагатіє на хабарях. 

 

"Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ" — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Екстер’єр бару Libraria, 2016 рік. Автор фото Cityfrog Львів

 

А якби не було злочинних схем з фінансуванням, що художник міста мав би робити? Бо я собі не до кінця уявляю. Є, наприклад, головний архітектор, і це більш-менш ясно. З художником не дуже.

Не знаю, не думав про таке.

Взагалі, “головний” це ієрархічна посада, це про наділеність владою, нащо мені про таке думати?

Я можу помилятися, але як приклад, в євреїв є равини і нема ієрархії, уявляєш? Нема головного, чи головних равинів...

Ти казав, що займаєшся створенням просторів пам'яті. Чому саме так, чому твій підхід протилежний до того, що прийнято в Києві, коли, наприклад, під склепінчасту стелю вішають диско-кулю і малюють стіни в рожевий?

Інспірація, зрозуміло. Це ідея П’єра Нора. У випадку Львова вона актуальною стала, як контрісторія до офіційної історії міста. Мені залежало на донесенні певного типу інформації, конкретно локальної, при можливості про конкретних осіб, пов'язаних з місцевістю, або з темами, які офіційно не популяризуються. І таким чином створювати неофіційні простори пам'яті про явища і про людей. Так це починалося, але тепер підхід локальної влади до локальної історії теж змінився, тобто став більш плюралістичним.

 

"Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ" — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Якщо помалювати будинок на ружово то його не стане, 2015 рік. Автор фото “Я галерея”

 

Чи, у зв'язку з більш плюралістичним підходом влади міста, твоє завдання теж змінюється, можливо, розширюється?

Не знаю, не думаю, що є якась взаємозалежність.

 Політика пам’яті міської ради обмежується позначенням місць пам’яті табличками, в мене інший метод.

Розкажеш про нього більше?

Якщо говорити про естетику, а не про історію, то в ідеалі, тобто в моїй уяві, простори мали б асоціюватися з інтер’єрами Гавани, апропрійованими і адаптованими, час в них мов би сповільнився, а географія зникнути. Інспірацією для мене є методи здебільшого з історії мистецтва, за виключенням рециклінґ-дизайну і вабі-сабі, це сайт специфік і арте повера**. Важливим критерієм є беньямінівська аура оригіналу.

 

"Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ" — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Оригінальна вивіска каварні “Під синьов фляшков”. Автор фото невідомий, 2005 рік

 

В твоїй роботі з просторами, так само як і з живописом, є багато пірнання в історію. При цьому, відоме твоє замилування вуличним мистецтвом та іншими сучасними субкультурними практиками. Як ти поєднуєш ці підходи?

Своє пірнання в історію я можу виправдати як реакцію на сучасні процеси конструювання історії пов’язаної зі Львовом, тобто радше, як деісторизацію. Ще кілька слів про практику деісторизації, бо мені здається, ще варто відзначити спосіб слідкування за панівним історичним дискурсом, тобто відслідковування усування історії і, як наслідок, принагідне повернення усунутого.

 

"Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ" — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Інтер’єр ресторану Re:Bro, 2019 рік. Автор фото: Влодко Костирко

 

А про поєднання, не знаю, як відповісти… Хіба шо пошлюся на есенціальне твердження Данто, тобто що значна частина людей мистецтва є сформованими в культурі плюралізму і толеранції. Це в нього теж є приблизно таке ствердження, що той самий художник зранку може бути концептуалістом, в обід малювати олійними фарбами, а вночі займатися стріт-артом. Я за гібридність, компромісність і багатозначність.

 

"Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ" — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Вуличний трафарет, 1991 рік. Автор фото Влодко Костирко

 

Чому стріт-арт є для тебе важливим?

Краєвид, який нас оточує, поставав завдяки культурі. В 90-му я вперше поїхав за кордон і там побачив трафарети та інші твори спрай-арту. Шпацеруючи містом, я розглядав декори, силуети і переважно соціальний стрітарт. Відчувалися нова культура, живі міста та активні суспільства. Це десигнати виразу про мистецтво, як втілення свободи і креативності. В ті часи, коли я вертався до Львова, то завжди з подарунком для рідних вулиць і на другий день вже багато моїх знайомих знали, що я у Львові.

Рефлексуючи над практикуванням спрейарту, мушу визнати, що до того я над цим не застановлявся, а зараз в мене з’явилася аналогія, тобто асоціація з вірусом. Що я маю на увазі?

Коли ти тиняєшся, наприклад Кройцбергом, довкола тебе, практично на кожному кроці, стікери, трафарети, теги це тебе ніби інфікує.

З'являються власні теми, ідеї, тебе починає перти, хочеться докласти щось свого до якогось з тих мурів. Це так само, як читати текст, який тебе інспірує, виникають ідеї і тобі хочеться ними ділитися, демонструвати. При тому воно ж відразу стає публічним, і не треба ніяких для цього зусиль.

Справа в тому, шо я починав в 90-му, тобто всі стіни були державними. Не було поділу на приватний і суспільний простір, бо весь простір належав державі в особі компартії. В мене теорія навіть і не з'являлася, я звичайно читав якісь тексти на цю тему, але трафарети і райтинг робив тільки тому, що мене це перло, бо в мене були теми для вулиці, а не для галереї, і при цьому можна було залишатися інкогніто.

 

"Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ" — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Наліпка в міському просторі, 2015 рік. Автор фото: Влодко Костирко

 

Чого тобі у Львові бракує?

Я б хотів, щоб у Львові був Університет того рівня, яким він був до 1939 року.

Я б хотів, щоб у Львові була Академія мистецтв рівня хоча би Вроцлава… І щоб продовжували жити Йосиф Віттлін і Дебора Фогель у Львові.

Чому саме ці двоє?

Оскільки місто це, перш за все, люди, то більш гуманітарним би було не виділяти кількох осіб, а залишити всіх мешканців, викресливши тільки 2 групи, тобто ОНРівців і ОУНівців.

А ти радикал.

Чому? Я ж КПЗУ не викреслив. Я б ще з універа Лонгшампа де Бер’є, тобто ректора, забрав.

За що?

Він же ж запровадив гетто лавкове.

А якщо зосередитися на тому, що можна зробити, не маючи машини часу? Тобто, що би ти хотів бачити з того, чого досі тут немає?

Тоді треба зробити все те саме, тільки навпаки закрити університет і закрити академію мистецтв.

А якщо катафатичним шляхом?

Хотілося би ліпшої якості людей, цю ліпшу якість можна досягнути тільки через едукацію, тому хотілося б якісної едукації, якось так.

Міськрада не перестає фонтанувати анекдотами щодо майбутнього розквіту Львова. Якою є твоя візія чи прогноз?

Вони зроблять зі Львова потвору схожу на Київ.

Справа в тому, що місцеві чиновники знищили більшість інфраструктури, наприклад інсталяції, пов’язані з миттям хідників, вони присвоїли собі право продавати те, що їм не належить, тобто торгувати пивницями, хідниками й іншим громадським простором. Приватний власник має право зайняти 30см хідника, тобто це розмір однієї сходинки.

Бізнесмени, за згодою уйобків з міськради, приватизують собі часом по півтора метри суспільної власності хідників, роблячи сходи дашки і т.д.

Це місто вже ніколи не поверне собі свого європейського вигляду і зручності для піших, а особливо для незрячих, для неповносправних і людей з візочками.

А якщо на цю ж тему, але більше в бік візуального, наприклад, як ставишся до заміни жовтих ліхтарів на білі чи до бетонування бруківки, або може є інші, подібні до цього процеси, які є позірно малопомітними, але суттєво змінюють міський простір?

Питання з теплим і холодним освітленням, то, напевно, фірма дала відкат виграла тендер, і вже ніхто не слідкував за світловою гамою. Мені здається, що названі тобою речі є складовою чогось більшого, тобто складовою формування ідентичності міста. Крім них, слід додати форму, фактуру і колір дахів, покриття хідників: теж колір і фактура, аналогічно є з фасадами. Наприклад, за часів автономії дороги брукували червоним або чорним базальтом, хідники викладали червоним теребовлянським пісковиком розміром переважно 60х60 см, фасади не фарбували, а тинькували у відтінках близьких до вапняка, тому й збереглася назва кам'яниця, бо за виглядом будинок був схожий на мурований з каменя. Локальні матеріали — це одна з тем, яку варто використовувати в контексті глобалізації… Якшо не помиляюся, в урбаністиці це отримало назву археології міста...

 

"Вони зроблять зі Львова потвору, схожу на Київ" — кілька слів про рідне місто від художника Влодка Костирка

Фрагмент інтер’єра клуба Subkul`tura, 2014. Автор фото: Влодко Розбицький

 

Текст: Яна Бачинська


*Кафе1, Хмільний дім Роберта Домса, Кумпель на Митній, Лібрарія, Танте Софі, Ґвара, Кентавр, Mons Pius, Атляс, Світ кави на Ринку, 44, Re:Bro, Open на Гнатюка та на Кінескопі, Під Синьов Фляжков.

**Рециклінґ — повторне використання старих речей;

Вабі-Сабі (з японської вабі — скромна простота, сабі — наліт старовини) — японський естетичний принцип, що асоціюється з простотою, мінімалістичністю, автентичністю. 

Арте повера (з італійської — бідне мистецтво) — напрямок в сучасному мистецтва, близький до мінімалізму, сконцентрований на використанні нехудожніх матеріалів і підважуванні культурної спадщини.

Зараз читають