LVIV.COM

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

Легка та невимушена бесіда з Уляною Скицькою, журналісткою та авторкою книги “#Наші на карті світу”, про важливість підтримки, новий статус та невимовну важкість буття письменника.


Ідея книги виникла несподівано, хоч і прогнозовано. Це фактично підсумок моєї роботи – вже чотири роки я готую програму “Наші” на 24 каналі. А розпочалось все у 2014 році. Це був жахливий рік в історії країни. Тоді було так сумно, що здавалось – нема чому порадіти, але ми хотіли показати, що не час опускати руки. Тодішній головний редактор сказала: “А давайте запустимо програму, де розповідатимемо про цікаві маловідомі факти. Факти, якими можна пишатись”. Це мало б хоч на хвилю відволікати глядачів, збурювати почуття гордості. Так і закрутилось. Я й сама не уявляла, що може назбиратись стільки людей з неймовріними досягненнями, а ми про них не знали. Я і досі не розумію, чому ми не знали про ці факти раніше.

За чотири роки існування програми назбиралось понад 500 випусків. Коли в програми були ювілеї — 200-та, 300-та, 400-та програма — я робила на фейсбуці такі ТОП моїх улюбленців. Бо я розумію, що хтось кілька програм пропустив, інші програми були так анонсовані, що тема не зачепила, тому людина не подивилась. І ти розумієш, що постать далі недооцінена, недооблюблена, недошанована. Тому вирішила хоч на фейсбуці викладати ТОП постатей, які точно заслуговують на увагу, за моїми мірками.

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

Саме на фейсбуці мені підкинули ідею видати книгу. Під одним з таких ювілейних постів співробітниця написала, що можна було б об’єднати все це в книгу. Коментар зібрав чимало лайків, хтось інший підхопив тему: “Давай, давай створюй книгу”. Все це прочитав мій чоловік і каже: “Гарна ідея, я теж про це думав. Ну, Уляна — давай”. Звісно, я довго вагалась, думала, кому це потрібно. Все є в інтернеті — заходь на сайт каналу, там є рубрика і все можна подивитись, послухати. Але чоловік і далі переконував, що це не те саме, що все має бути в одному місці, щоб людина не напрягалась, не шукала. З позиції UX-дизайну користувачу не хочеться прикладати зусилля, щоб щось шукати, обирати, робити зайві рухи. Треба, щоб все було чітко, в одному місці. Потрібна книга.

Про наполегливість і страх

Я взагалі не маю ніякого досвіду видавання книжок, не маю відповідних знайомств. Єдине видавництво, що мені спало на думку було Видавництво Старого Лева. Воно у Львові, я підписана на Мар’яну Савку, воно на слуху, та й сама читаю їх книги. Зайшла на сайт ВСЛ за контактами, а там велике оголошення, що на даний момент видавництво не приймає рукописи. Я так одразу розслабилась, сказала чоловікові, що зробила все можливе. Але він так просто не здався і наполіг написати напряму Мар’яні Савці у фейсбуці. “Це так некрасиво”, – подумала я, але вирішила таки спробувати, щоб очистити совість.

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

Я підготувала список. Якщо в книжці — самі лише постаті, то в мій перший список потрапило різне з програми: і люди, і місця, і цікавинки. Його я й скинула Мар’яні Савці із супровідним листом про себе, про мою роботу журналіста і що за чотири роки назбирала багато цікавих і маловідомих матеріалів про Україну. Щоразу, коли боюсь надсилати важливі листи, наводжу курсором на кнопку “Надіслати” – і відвертаюсь. Аж тоді натискаю. Наче це і не я зовсім роблю. Так було і цього разу. Надіслала. Відповіді не було кілька годин. Аж потім повідомлення: “Так, це цікаво. Давайте зустрінемось, обговоримо”. Я подумала: вау, який жах. Куди я влапалась? Навіщо мені це здалось? Що мені тепер з цим робити? Але дороги назад не було.

Завжди приємно мати справу з професіоналом. Мар’яна Савка пройшлась по списку і одразу вирішила залишити лише людей, адже вибірка має бути чітка та зрозуміла. В розмові промайнула чарівна цифра сто. І хоч на момент розмови у мене було лише близько 80 історій про людей, я погодилась. Знала, що з іншими щось придумаю.

Болюча історія

Мені важливо бачити не лише досягнення людини, але й наявність кіношної біографії. Наприклад, відомий математик — Михайло Кравчук. От що розповісти глядачу, крім слів, як це часто описують: громадський діяч, сім’янин, патріот і набір інших кліше. Коли сама таке читаю, прям відчуваю, як серце зупиняється від нудьги. Тому розуміла, що писати тут немає про що, це не мій формат історії. Я ж не буду переповідати теореми глядачу – я сама в цьому не надто розбираюсь. А потім десь натрапила на статтю канадського політолога, який в архівах штата Айова знайшов листи-підтвердження, що роботи Михайла Кравчука були використані для розробки першого компютера в штатах. Пам’ятаю, як подумала тоді, що якби це була правда, всі б про це говорили і писали. Ну бо ж крутезна інформація! І вирішила — та ну, понавигадують різного в тих інтернетах. А потім воно мене муляло, і я все ж написала через фейсбук політологу з проханням показати ці листи, якщо вони у нього є. А він взяв і прислав їх мені, уявляєте! Такий кайф!

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

Джон Атанасов пише в Україну. Такий то рік. І розумієш, що це сенсація. Для мене це сенсація. Особливо, коли порівнюєш роки і розумієш, що цей лист-визнання блискучого розуму Кравчука приходить тоді, коли вже тут проти нього “шиють” справу, звинувачують у співпраці з ворожими іноземними математиками, відправляють у Сибір. Проявляється кіношна паралель: з одного боку таке визнання, а з іншого — він збирає речі і все — ти соромиш нашу країну.

Ця історія мені така болюча. Атанасов так і не отримав відповіді на свого листа. Напевно, і не дізнався чому. Можливо, подумав, що Кравчук такий зверхній математик, який не опустився до написання відповіді. А він у той час вже їхав в якомусь вантажному вагоні десь між засніжених дерев.

Робота над книгою

На руках у мене було 80 постатей. Здавалось, я могла б закласти нога на ногу і відпочивати. А насправді, коли підняла ці тексти, почала їх знову читати, надіслала перших 10 моєму літредактору та відповідальному редактору, яких за мною закріпили у видавництві, і отримала коментарі, зрозумала – роботи буде багато.

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

Історії були дуже різними. В проміжку чотирьох років є велика розбіжність в текстах. Перші – якісь маленькі, куці, мало фактів, буквально на два абзаци. А останні, натомість, навпаки – дуже багаті, обширні, закидані фактами. Тому перші доводилось майже переробляти з нуля, середні дописувати, а останні місцями взагалі коротити. І хоч роботи було багато, приємно бачити свій погрес за ці роки.

З 2 січня до 18 серпня я працювала над текстами. Я їх допрацьовувала, щоразу отримувала нові коментарі від літредактора: мало, хочу ще, додай факти, дай початок, розкажи хоч трохи про дитинство, або “хочу більше лінію особистого, додай щось про жінок”. Найгірший коментар, який я від неї отримувала: “Ця історія мені щось не дуже”. Але я не хотіла її викидати, тому довелось більш ретельно працювати. Взагалі редактор мені мега допомогла. Постійно знаходила, що можна додати, чим покращити, де забрати. Зосереджувала увагу на фактажах, на лініях, які я упустила, або на структурі – щоб факти логічно випливали один з одного.

Ми довго думали як це все об’єднати по дизайну. Фішкою мали б стати гарні місткі фото. Але з цим виявилось складно: всі були різні по розміру, якості, кольору. Особливо, коли мова про персонажів кінця 19 століття. В дизайнера спочатку був шок.Через цю кашу з фото виникла ідея щоденника, такого собі записника дослідника, наче всі фото ти сам клеїв, робив позначки на полях, збирав інформацію. Дизайнер дуже гарно передав цю задумку. А ще насправді вирізав усі фото та клеїв скотчем. Книга вийшла цілісна, жива, нестандартна.

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

При першій верстці, виявилось, що книга виходить на 500 сторінок. Ми сказали: “О-йой, доведеться щось викидати”. А це боляче, бо ти ж шукав ці фото з усіх куточків світу, довго працював над матеріалом. Та й не було б тієї гарної цифри 100. Але і дизайн не хотілось змінювати — до нього вже всі звикли. Після наради вирішили таки скоротити кількість історій і настав неприємний момент — зі 100 історій потрібно було викинути 20. Це фактично 1/5 твоєї роботи. Потрібно було відібрати слабших з кращих. Чоловік мені зачитував прізвища і я казала: “Ні, це мій улюбленець. Ні, це улюбленець дизайнера, а це – літредактора. А це просто гарна історія”. В результаті, я зрозуміла, що це було правильне рішення. При кожному монтажі потрібно вбивати своїх улюбленців — це закон. Ти викидаєш зайве (навіть те, що тобі дуже подобається), щоб історія стала цілісною.

Ми ледь встигали в терміни. І таки не вклались на кілька днів. Відповідальний редактор була змушена взяти з собою роботу на відпочинок, і вичитувала книгу на морі. В процес були втягнуті всі — я, чоловік, рідні, купа редакторів та коректорів. Знаходили багато помилок до останнього. І досі сидиш на голках – до кінця не знаєш, чи пропустив щось, чи ні. Хоча у видавництві мене попередили, що згідно зі статистикою, ми точно пропустили три ляпи. І я змирилась з цим.

Одного разу я почула відмову у дозволі на оприлюднення матеріалів на каналі, чи у книзі. Лише одного разу. Більшість людей навпаки були раді та вдячні. Очікувала, що таке може статись, але не могла подумати, від кого саме. Ще б зрозуміла, якби це була людина після репресій, чи під ідеологічним гнітом. Але відмовила мені родина дуже відомого українського філантропа, який народився на території України, якого всі добре знають. Чому була відмова – навіть уявити не можу. Вони просто дуже різко заперечили публікацію будь-якої інформації про цю людину.

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

Про статус письменника

Ніколи не мріяла написати книгу. Просто знаю, що я не письменник ще зі школи. Нас якось так навчали, що майстерність письма проявляється в меланхолійних реченнях, думку треба розтягувати, лити водичку, підбирати різні епітети, щоб воно було поетично та милозвучно. Фу, це дуже бісило. У мене була чітка думка і я її могла сформулювати в п’яти реченнях. А де взяти ще півтори сторінки — не уявляла. Це мені подобається і в журналістиці — тобі не треба лити водичку. Треба так вижати факти, так подати інфу, щоб було мінімум непотребу.

Робота журналіста мені нагадує золотошукача. Коли ти берешся до роботи, у тебе багато багнюки під руками і ти це все просіюєш, просіюєш, відбираючи оці золоті крупинки фактів. А потім всю цю дрібноту збираєш в один гарний злиток. А потім ще й з найцікавішого вибираєш найцікавіше. Тобто геть не так, як вчили в школі.

У мене є два улюбленці, про яких я готова говорити довго. Один з них – це Антон Омельченко. Хлопець з Полтавщини, який в 1911 році зумів потрапити в Антарктиду з експедицією Роберта Скотта. Вразило, що це відкрита інформація. Навіть зняли цю експедицію на відео (а мені, як для телевізійника, такий матеріал особливо цінний). Я знайшла це британське відео: відреставроване, у високій якості. І на ньому є кадри, де оцей хлопець з Полтавщини на борту Терра Нова танцює гопак! Мене це так вразило — ось воно є, все готове, а про це ніхто не знає, це нікому не показують.

Про післясмак

Зараз згадувати всю роботу над книгою дуже круто. Але в той момент, коли все дороблялось, дописувалось, не встигалось, було відчуття — навіщо мені це все, у що я вляпалась? Була така втома від цього поцесу. Ми фактично від 2 січня до 18 серпня подали працювали нонстоп: робота, переписка, пошуки контактів, редактура текстів, дизайн. Ти був такий замаханий. Коли в тебе день народження, ти запланував піти в гори, а змушений прокидатись засвітла, щоб встигнути ще попрацювати. Коли з видавництва написали, що приїхала книга, ми з чоловіком її забрали, я сіла біля неї і зрозуміла, що у мене немає емоцій. Лише тотальна втома.

Емоції наздогнали вже на презентації. Це були найкращі емоції. Я дуже переживала, адже боюсь виступати на публіці. Думала, що прийдуть лише друзі і буде таке собі весілля. А прийшло багато невідомих мені людей, біля мене сидів один з героїв, це було і справді незабутнє враження.

Уляна Скицька: як придумати і видати книгу

Коли переживаю, я переглядаю свою програму про Оксану Баюл (українська фігуристка, перша олімпійська чемпіонка незалежної України. – прим. автора). Ще одна моя улюблениця. Перед нею виступили дві претендентки. І та, що мала виступ безпосередньо перед Оксаною, виступила так круто, що на момент виходу Оксани, ще кидали квіти та звучали овації для попередньої учасниці. Ось Оксана стоїть, її виступ не включають, бо дівчата ще збирають з льоду подарунки та квіти. А вона взяла і виступила ще краще, ніж попередниця. Це ж так круто. Як можна в 16 років мати таку мужність?

Перед презентацією я переглядала її виступ і зрозуміла, якщо Оксана Баюл в таких обставинах здобула перемогу з нуля, то мені немає, чого хвилюватись. Тим більше,  у мене вже все готово, вся робота позаду. Треба лиш прийти та розділити радість з друзями та всіма присутніми.

Як проводити вибухові публічні виступи – 7 порад від Романа Дереги
Наталя Мойсеєнко LVIV.COM

Ділись, Бро

Зараз читають