LVIV.COM

Український розробник розповів Sci-bro про вічне: перенесення свідомості в комп’ютер, симуляцію та віруси у її межах

Ділись, Бро

Український розробник розповів Sci-bro про вічне: перенесення свідомості в комп’ютер, симуляцію та віруси у її межах
Sci-bro

Нащо впихати всіх у віртуальну реальність? Кого, в такому разі, залишаємо зовні? Чи будуть наші “я” тими самими? Та, зрештою, про наболіле: як боротимемось із вірусами в такому випадку? Про це та інше розповідає Олександр Гапак (далі в тексті — просто “Гапак”), молодий науковець, популяризатор, інженер (і дуже скромний чолов’яга, тож сподіваюся, цей абзац пройде його вичитку), який і сам свого часу запустив потужний вірус — щоправда, не смертельний.


— Чого тобі, Бро? У мене немає освіти, я безробітній, а мої хобі — (*не пройдено цензурою*).
— Ну я ж так і напишу. Що ти (*censored*) і (*censored’*). Але якого милого ти тоді розповідаєш нам про всі ці симуляції, віртуальні реальності та перенесення свідомості бозна-куди?..

Знайомтесь — Гапак

Карантинний режим вніс свої корективи у нашу реальність, зокрема взаємини одне з одними. Але не у випадку нас із Гапаком. Як завжди, телеміст Львів — Харків: я запитую, Гапак красномовно оповідає про те, чим живе й куди рухається, яким бачить майбутнє — своє та людства загалом. Кажу, що написала би про це матеріал, але нехай розповість про свій “життєвий і творчий шлях”. Зв’язок обривається, всі мої подальші спроби вивідати бодай якусь інформацію про те, де вчився й чим займався Гапак, зазнають поразки. Під час однієї з них я трохи пробую маніпулювати, розповідаю, якою хуліганкою була в школі, місцями перебільшую, чомусь згадую завуча, який заганяв мене на уроки (бо з вікон свого кабінету бачив, як я на них не збираюся йти), а вже в кінці засоціювався мені зі Снейпом (типу: суворий, але ок).

Український розробник розповів Sci-bro про вічне: перенесення свідомості в комп’ютер, симуляцію та віруси у її межах“А у мене в школі Снейпа не було.

В результаті випустився з четвіркою за дванадцятибальною з фізики. Тому що фізику в мене вела завучка — один дідько знає, ким вона була за освітою, але у фізиці геть не тямила і заперечувала базові положення теорії відносності.

На цьому тлі ми, вочевидь, не дуже здружилися.” — розповідає Гапак (його стареньку лекцію про теорію відносності можна переглянути тут).

Далі якось неохоче чувак описує свій досвід навчання у виші: прийшов, зрозумів (що вміє програмувати краще), кинув. З того всього його занесло в “ту саму” індустрію з головою — кодить, менеджить, генерує химерні ідеї. П’ять років тому запустив скажений вірус у вигляді науково-популярного проєкту 15х4, яким заразилися понад десяток міст в Україні, а згодом він розширився і на Німеччину, Польщу, Молдову, Росію, Естонію та Ізраїль. Імовірно, це наймасштабніша наукова спільнота з нульовим бюджетом — тримається виключно на праці волонтерів, які проводять лекції та всілякі навколонаукові тусовки. Зараз, окрім усього іншого, Гапак пішов у геймдев пиляти футурологічні проєкти в стилі казок Лема чи “Матриці” Вачовскі — різні симулятори реальності. Його останні роботи націлені на те, щоб економити ресурси нашого світу й потрохи занурюватися у світ віртуальний.

Ласкаво просимо в майбутнє

(поки ви читали перший розділ, воно вже настало; тік-так)

“Якби я жив на середземноморському узбережжі 3000 років тому, то пив би вино та їв оливки, адже мені видавалось би, що пити вино та їсти оливки можуть ще чимало поколінь попереду. Але в сучасному світі у мене такого відчуття немає я хвилююся”. 

Наше суспільство йде двома напрямками: з одного боку, збільшується використання ресурсів, з іншого з’являються технології, які дозволяють нам ці ресурси економити. Серед них комп’ютерні ігри та інші симулятори, з допомогою яких можна не витрачаючи ресурсів реального світу потренуватися у їхньому використанні. Наприклад, спробувати трейдити на біржі криптовалюти чи заснувати свою ІТ-компанію (що, власне, і є останніми проєктами Гапака у цьому напрямку). 

“Моя найбільша мрія — щоб людство зробило таку класну гру, в яку переїдуть усі, й де буде все, що нам потрібно.”

Така симуляція усунула би всі можливі логістичні витрати, пов’язані з перевезенням ресурсів чи самих людей. Усе було б оцифрованим у межах однієї гри.

simulation game

Не все й одразу

Перенесення в таких масштабах градієнт. Першим кроком у цьому напрямку можна вважати зручні крісла й столи, за якими ми сидимо обличчями в моніторах. Що повніший віртуальний світ, то більш важливими є ці пристосування, й усе меншу роль відіграють інші речі з реального світу. 

“Наступним кроком для того, аби усунути всі можливі логістичні витрати, я бачу капсульні готелі. Замість того, щоб доставляти усе потрібне у різні куточки планети, ми збираємо всіх в одне місце з інтегрованою кухнею, добрим медичним обслуговуванням та системою життєзабезпечення”.

Капсульні готелі вже існують в деяких містах (загалом, у розвинених чи перенаселених країнах), щоправда, наразі це ще не ті суперкомфортабельні кімнати для взаємодії з віртуальною реальністю, які дбатимуть про наш гомеостаз разом зі скринінговою апаратурою, що відстежуватиме самопочуття кожного. 

“Ти собі робиш, що хочеш, тусуєшся, з ким хочеш, а зовні тобі доставляють ресурси, аби це все було можливим. А головне ти не роздовбуєш дороги, менше використовуєш ресурсів для перевезення і, що важливіше, створюєш менше проблем. Тільки подумати: ми еволюціонували в палеоліті, де хороший бігун розганявся до 36 кілометрів за годину. Водій, який набирає 100 і більше дуже дивний хлопець з цієї позиції. Еволюційно ми не пристосовані до того, аби ганяти на цих штуках, і не дивно, що вбивства на дорогах входять у десятку причин смертності на планеті.”

Значно краще з водінням дають собі раду роботи. Вони не зляться, не матюкаються, та й загалом уважніші та більш готові тренуватись на завданнях такого типу. Мудріше й економніше було б залишити зовні їх.

“Світ був би значно безпечнішим місцем, якби у ньому жили, в основному, роботи. А люди залишилися б у матриці”.

Як "Матриця"… тільки навпаки

 

Український розробник розповів Sci-bro про вічне: перенесення свідомості в комп’ютер, симуляцію та віруси у її межах

 

Усе це добряче нагадує нам науково-фантастичний фільм сестер (тоді ще братів) Вачовскі, окрім того, що тут:

  • Немає змови ШІ;
  • Немає війни з машинами;
  • Напередодні ми не знищили планету.

Чи буде моє “я” тим самим “я”?

Наразі наше “я” знаходиться в біологічних тілах. Навіть у капсульних готелях вони все ще можуть хворіти, їх треба годувати. Окей, деякі внутрішні органи можна замінити на імпланти, як у кіберпанку. Відмовляючись від більшої частини тіла, ми могли б продовжувати цей градієнт, економлячи заодно на медицині, адже позбулися б багатьох причин смертності бідності, аварій, інфарктів й усілякого такого. Ну а мозок?

“Він влаштований так, що це найбільш надійний та довговічний орган.

Навіть є така думка, що мозок доживав би до 200 років*, якби не решту тіла.

Якби нам вдалося залишати його продуктивним якомога довша ми б також багато на чому зекономили. Адже дедалі важче стає вивчити хорошого спеціаліста, щоб він зумів добряче попрактикуватися, а потім застосовувати свої знання й перетворювати їх у корисну роботу якомога довше. Він міг би залишатись продуктивним більш тривалий час, якби не старість та хвороби.” 

А якби можна було перенестися у комп’ютер повністю, то міг би існувати ледь не вічно. Та чи залишався б він тим самим чи продовжувався би його власний досвід, і чи не вийшла б з цього просто його копія, яка почне своє життя? У відповідь Гапак пропонує мисленнєвий експеримент:

“Уяви, що тобі кепсько й ти ідеш до лікаря. Здаєш аналізи, усе там майже ок лише один нещасний нейрон прихворів. Тобі замінюють його на імплант точно такий, як був. Такі ж дендрити та аксони, він так само взаємодіє з іншими: навчається, хибить. Після операції ти прокидаєшся й не відчуваєш ніякої різниці. Через тиждень гримаєшся об шафку на кухні й тепер тобі треба замінити цілу групу нейронів. Знову прокидаєшся й не помічаєш геть нічого. То чи можна замінити увесь мозок на протези? Теоретично, так. Наразі це фантастика і кіберпанк, проте цей уявний експеримент підтверджує, що з філософської точки зору немає обмежень на перенесення людської свідомості в інше, небіологічне середовище.”**

Ну а віруси шо?

Перемістити мозок у комп’ютер, передусім, складно тому, що людство ще не навчилося оперувати такими дрібними масштабами, що дозволили б продукувати повні копії окремих нейронів. З тією ж проблемою ми стикаємося тоді, коли пробуємо боротися з вірусами ось як зараз з триклятим COVID’ом нам далеко до створення нано-роботів, які б пересувалися б по всьому організму, вимітаючи звідти вірус. Й тут варто зрозуміти, яких загроз очікувати від реальності, про яку йде мова. Адже віруси з’являються усюди, де є код, у який можна вбудуватися і переписати на свій лад біологічні, комп’ютерні чи навіть медіавіруси, які засмічують наші мізки

“Звісно, у віртуальній реальності може зародитися шкідливий код. Проте, там він буде створений з використанням тих самих технологій, що й сама реальність. А отже, для того, аби з ним боротися, нам не треба буде нічого вигадувати у нас вже будуть інструменти для протистояння новим типам вірусів”. 

simulation in simulation

— Хмм… А як знати, що ми не в симуляції прямо зараз?

— Ну, якщо ця симуляція така складна, досконала і геть нам не підвладна, то яка, в біса, різниця? Якщо ми й у симуляції, то моя пропозиція залишається в силі: робімо, в такому разі, симуляцію в симуляції, яка, втім, працюватиме за нашими правилами і якою зможемо керувати.

— А, ну ок. Давай так.

Текст: Оксана Брошнівська


*Щодо можливості нашого мозку дожити до 200 років:
Нормальної наукової публікації на цю тему ми з Гапаком не знайшли. Врешті, щоб відчепитися, він кинув мені посилання на якесь мумбо-юмбо (й викрутився — “зато на английском!”). Тож просимо вибачення за можливі неточності й закликаємо шукати більш пильно, якщо ця інформація вас зацікавила. 
**Думки редакції можуть відрізнятися від думки героя матеріалу. Якщо маєте зауваження чи ідеї — вітаємо у коментарях.
Зараз читають