LVIV.COM

Справжнє в побуті: засновниця “Правди Б” Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Ділись, Бро

Справжнє в побуті: засновниця Правди Б Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів
Юстина Добуш

Багато хто знає її як менеджерку “Феміністичної майстерні”. Я ж познайомилась з нею за зовсім інших обставин 3 роки тому. Ми зустрілись на квартирі моєї подруги і кілька годин поспіль говорили про геополітику і міжнародні відносини. Відтоді Римма для мене залишається однією з небагатьох людей, які в сучасному хаосі популізму вміють адекватно аргументувати свою думку.


Вона не корінна львів’янка, але за останні роки вже якось важко собі уявити наше місто без організованих нею акцій, воркшопів та виставок. Створена нею “Правда Б” стала незмінною частиною атмосфери Вірменської і ще досі залишається єдиним концептуальним шоу-румом, який не прогинається під вимоги ринку. Тому саме про переїзд до Львова, заснування “Правди Б” і культурку загалом ми поговорили з Риммою Колодою.

Як ти опинилась у Львові?

Родом я з Донецької області, думка про те, що я звідти поїду у мене була з дитинства, та й мама завжди вважала, що це не район для життя. В 15 років мене відправили в Київ до тітки, там я закінчила навчання, почала працювати. В певний момент усвідомила, що як тільки приходить тепла пора в мене є квитки кудись на вихідні, тобто я постійно намагалась втекти з Києва. Тоді працювала в сфері менеджменту створення веб-сайтів, мені здавалось, що всякі інтернет-технології – це те, за чим майбутнє.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Фото: Евгенія Перуцька

Культурне життя мене теж дуже цікавило, через нього я певною мірою і звалювала з Києва, бо на всякі цікаві штуки в музеях ти там зазвичай не встигаєш потрапити, відповідно згодом я почала думати про те, що треба звалювати в якесь менше місто. Ваги впали на Львів тому, що тут було дуже легко завести знайомства з людьми, і ці цікаві люди швидко ставали мені друзями.

По-моєму, це дуже класна особливість Львова: контакти, які тут з’являються, не є поверхневими.

А ще всі ці випадкові зустрічі, коли стоїш на Вірменській, куриш сігарєтку з кавою, повз тебе пройде якась цікава людина і розкаже, що побачила сьогодні, подарує тобі каштан чи останні осінні квіти. Ці зустрічі дійсно зміцнюють оце таке соціальне коло дуже просто.

А коли ти сюди переїжджала з Києва, в тебе вже було домовлено про якусь роботу чи їхала навмання?

Я їхала прагматично, перед тим кілька місяців економила кошти і відкладала про запас. В результаті спочатку знайшла роботу в одній PR-компанії. Але у Львові в такій агенції ти, загалом, займаєшся банальною поліграфією та рекламою. Я пропрацювала там 2 роки і, по суті, єдине нормальне і цікаве замовлення тоді було, коли співпрацювали з “Форумом видавців”. А “Правда Б” в мене з’явилась таким чином, що один друг, який багато мандрує, вписувався в нас і сказав, що є такі рібята Бо-Гі та “Мокша” з Вінниці, які шиють дивний одяг, і коли я відкрила їхній сайт, то це просто була любов з першого погляду. Я подумала, що хочу собі весь такий одяг, бо він був оригінальний, дивний, не схожий ні на шо, і коли я познайомилась з ними, побачила, як вони продають цей одяг на фестіках всяких, переконалась, що ця одежина дуже зручна, на додачу вони єдині одразу роблять всі жіночі спідниці й штани одразу з кишенями. Вони незвичні в результаті того, шо хотіли робити щось своє і для себе відповідно до власного світогляду, це дуже відчувається потім в самій продукції.

І це все було до того, як робити якийсь hand-made чи свої лінії одягу стало в тренді.

Ну так, але в цих теперішніх лініях одягу бачу, що вони запускаються, як на мене, незрозуміло для кого по вартості, бо їхній ціновий діапазон ніби, як для середнього класу, але камон, в нас немає середнього класу. Тому в нас більшість людей потім купує шмотки на сейлах чи в секондах, бо цей одяг ще й швидко зношується. І це один з основних багів сучасних принципів виробництва мас-одягу – плановане застарівання. Власне штука в тому, що ці тканини, які застосовують такі виробники, швидко лізуть, рвуться і ти змушений частіше купувати новий, якшо враховувати й те, як швидко змінюється мода.

В мене взагалі такий підхід, що одяг – це зручна річ, яка має слугувати захисту твого тіла від сонця чи від морозу і вона має тобі якось дарувати емоції, додавати впевненості чи привабливості.

Тому такі речі не мають бути підвладні трендам, які постійно змінюються.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Фото: Костя Смолянінов

Мене в сучасному одязі все одно найбільше дратує система розмірів, бо мені s-ки завеликі, а xs-ки замаленькі.

З кроями розмірів – це окрема дуже велика проблема. Оця універсалізація розмірів також розрахована на те, що типу є маси і вони можуть бути тільки такого-то розміру, колись кимось визначеного, хоча в людей ж тіла не універсальні, а дуже різні. Відповідно потім всім пропагують, що люди мають бути оцього зручного розміру, щоб можна було й далі штампувати мільйони одиниць одного й того самого. Особливість Бо-Гі та “Мокші” якраз в тому, шо в них з самого початку були моделі, розраховані виключно на жінок з великим бюстом чи великими бедрами. Тобто, коли ти розробляєш якусь лінію саме для неформатних ніби жінок, ти насправді охоплюєш овер дофіга жінок.

Тут ше й фішка в тому, шо таким чином ти допомагаєш своїм клієнтам не вибрати те, що їм не по фасону. Бо масмаркет часто продукує моделі одягу, які пасують тільки худеньким.

Власне, дивним чином пропаганда здорового способу життя збігається з тим, що декому зручно, щоб ми були універсальними для універсальних розмірів одягу. Разом з тим, всі ці обтягуючі штуки незручні для носіння, бо, наприклад, в таких джинсах в мороз стає холодно і мусиш під низ брати колготки, в той час, коли широкі штани з будь-якої тканини гріють краще в зимову пору. До речі, завдяки Бо-Гі та “Мокші” я перейшла на довгі спідниці, бо вони виявились дуже зручними. Тобто це такі частини культури співвідношення потреб свого тіла з тим, що нам пропонують.

Тоді я зрозуміла, що трендові речі і носіння того, що мені не підходить – це нездорово, а здорово – це вдягнути щось і розуміти, як добре ти себе в цьому почуваєш.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів
Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

От, тому “Правда Б” починалася з Бо-Гі і “Мокші” в ідейному плані, бо крім оцих еко і антитрендових речей, їм також йшлося про те, що одягом ми завжди щось декларуємо. Їм цікаво закладати якісь історії або персоналії в одяг, наприклад, архітектора Гундертвассера (найбільш відомий побудованим і спроєктованим ним будинком Гундертвассергаусом – прим. Ю.Д.), що для віденців цілком зрозуміло, а от для львів’ян – це повна дічь. Мені подобається власне, коли можна нести якусь свою тему, яка не підпадає під вже розтиражоване, бо чому ні? Особливо, якщо ти розумієш: щось вже було і не виконало своєї функції, бо от хіпі теж забавні і такі кольорові-кайфові, але вже виконали свою функцію.

Та й Менсон їм репутацію підпсував.

Так, оте, що вони декларували горизонтальність в соціумі, закінчилось ієрархією в комунах, де якийсь умовний лідер починав розказувати коли і з ким всі мають трахатись. Інша ситуація в тому, що ці всі люди переросли це, і зараз починати наслідувати речі, які вже давно поза часом, глупо, бо в тебе нема необхідного середовища. Мені здається, дуже важливо вдихати, відчувати і дивитись на теперішнє.

Тому в 14-му році Бо-Гі зробив одну серію чорного, траурного одягу з інтенцією того, що зараз в нас щось відбувається, ми маємо на це відрефлексувати і ззовні показати цей стан.

От я починала говорити про одяг в “Правді Б”, але в принципі все інше – це також вкрай культурно-побутові речі. Те, що ти розміщуєш в себе вдома і те, що на стіні, і з чого п’єш – це все побутове, але все одно несе за собою індивідуально-політичний меседж обраного тобою іноді з зовсім різних причин.

Це якась така матеріалізація світогляду?

Так, воно виражається в таких різних темах. В Гундертвассера є теорія “п’яти шкір”, яка полягає в тому, що одна наша шкіра – біологічна; друга – це наш одяг; третя – це побут, в якому ми перебуваємо, і як ми з ним працюємо і облаштовуємо – показує нашу натуру; четверта шкіра – це вулиця і те, як її облаштовуєш, як з нею взаємодієш, наприклад, прикрашаючи свої підвіконня, вітрини, вивіски. Й п'ята це вже широко весь світ, найбільш уявна шкіра. 

В тебе освіта в галузі міжнародної економіки, звідки ти це все знаєш?

Елементарна самоосвіта. І коли створювалась наша “Правда Б”, то просто хотілось чогось справжнього. Тому “Правда Б” – це справжнє в побуті, не в сучасному мистецтві, але за цим всім, що тут робиться, люди часто головою в течіях тих проектів, які навколо відбуваються. Коли ти це все бачиш, розумієш, як воно має бути. Коли робились наші перші виставки, я взагалі не розуміла як це має робитись, початково ми бачили, шо от є художник, ну повісили на стіні картини, ну покликали друзів, а далі шо? Після першої виставки почались якісь саморефлексії і ми просто почали гуглити і дивитись відео як це робиться в інституціях, які нам подобаються. Тобто ти просто гуглиш англійською мовою про розвіску картин і ось воно є. Тільки так це робиться. В нас пару років тому нарешті вийшла “Де кураторство” – перша україномовна книжка, де зібраний досвід людей, які таким займаються, і я дуже тішусь, бо до цього взагалі нічого схожого не було.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Фото: Дарія Текуч

Знаєш, в нас культурні люди часто думають, шо кураторство – це зібрати під одною темою картини і правильно їх розвісити, насправді це зовсім інша робота.

Тоді давай поговоримо ще і про наших культурних менеджерів і кураторів.

В нас воно функціонує не так, як мало би функціонувати в індустрії, в плані, що є людина і вона щось самобутнє робить, менеджер починає її просувати там, там і там, організовувати майданчики. Тобто не сам творець займається тим, щоб організовувати простір. Тут же варіант такий, що людина пускає тебе на простір, який певним чином собі функціонує і який відомий за рахунок того, що там щось цікаве і странне. Менеджери в нас не займаються пост-продакшином талановитих людей, хоч говорять про продюсування, але я не впевнена в цьому. Порівнюючи культурних діячів як таких, тепер от дуже багато дрочать на Гудімова, але ж він просто робить нормальну річ, в нього є дві галереї, де він виставляє цікавих йому художників. Окей, якшо ти створив власну галерею і хочеш, щоб вона функціонувала, ти там виставляєш всяких митців. Але західний тип менеджменту передбачає і забезпечення виходу якогось каталогу для цих митців, організації виставок в інших містах. Тому я не знаю, Гудімов організовує оці групові виставки, як от “Тіні забутих предків”, чи “Ангели”, хоча саме їх я не знаю як класифікувати в оптиці майданчику для розвитку молодих художниць та художників.

Ну “Ангели” – це щось з розряду просто чекіну на фейсбуці.

От власне, ситуація з цими великими виставками така: ніби і добре, що воно відбувається, бо тут куратор хоча би може назватись куратором через обрану лінію. Але з “Ангелами” проблема була в тому, що вони просто взяли всіх крилатих істот, в тому числі й з грецької міфології, і в результаті ми побачили величезну кількість зображень, про кожну з груп якої можна робити окрему виставку як про щось. Тобто була просто велика кількість зображень, але ж в мистецтві кількість не може перерости в якість.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

фото зі сторінки "Ангелів" у фейсбуці

З іншої сторони, принаймні це була подія, яка змусила багатьох піти зачекінитись і побачити не тільки церковні зображення ангелів, відповідно в людей трохи світогляд розширився. Ну і для Гудімова це була хороша штука для здобуття соціального капіталу, шо теж не так аж зле. Він часто вживає слова “авангард”, “сучасне мистецтво”, але дуже видно, що за ним стоїть оце бажання бізнесової культури, такої вилизаної, зрозумілої. Для мене показовим було те, що в день відкриття його галереї у Львові, ми прийшли туди з друзями в день відкриття, а там ще якісь ремонти робились, картини стояли замотані на підлозі. Але ж якщо ти менеджер, то ти маєш якраз такі речі прораховувати і організовувати так, щоб все було вчасно. От в Марека Іващишина завжди були добре задіяні волонтери і всі події більш-менш адекватніше відбувались.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів
Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Але є в людей простір, який надають митцям для реалізації чогось тільки конкретно на цьому просторі, натомість пост-продакшину нема. От є фестиваль актуального мистецтва, який дуже круто зроблений, після цього є каталог перформансів та інсталяцій, але там просто фотки з ім’ям автора, що не дуже змістовно для тих, хто там не був. Тобто це каталог для пасвєщонних, які там були. Я насправді просто підгоріла, коли прочитала вступний текст каталогу до “Українського зрізу” на площі Ринок, 42, бо це абсолютний дисонанс з тим, що було. Коли я зайшла і глянула виставку, була вражена, шо у Львові можливе таке ліве, критичне мистецтво. Не всі роботи, але частина дуже нормальна. Коли я прочитала передмову з каталога про цю виставку, здивувалась і зрозуміла, шо вона написана якоюсь консервативною людиною, яка стопятсот разів згадує і порівнює функціонування Р.Е.П. (Революційний Мистецький Проєкт – прим. Ю.Д.), при чому складається враження, шо з якоюсь ніби заздрістю. Насправді ж оцей текст на початку каталогу має давати канву до того, про що була ця виставка, людині, яка її не бачила, а в даному випадку текст просто дисонує з наповненням виставки і нівелює її. Там цей текст був підписаний чиїмось псевдо, з чого я зробила висновок, шо хтось з кураторів сконтактував з цією людиною і замовив текст, хоч людина цілої виставки не бачила. Але як таке трапляється? Це ж абсурд.

В нас часто той, хто творить культурне життя, жаліється, що його не сприймають, але при тому творить його таким чином, що відштовхує від себе.

Особливо у Львові, дуже часто просто не хочеться ходити на культурні події.

Ну бо середовище не включає тебе в себе. І часто з цих подій нема ніякого звіту, нема якихось записів і нормальних публікацій в медіа, крім декількох постиків на фейсбуці і фоток. При тому, що оцих малих подій, які базуються на ініціативі окремих людей, яким не пофігу, у Львові насправді дуже мало. Для мене Львів – це камерні події, в яких дійсно є зміст, але завжди питання в тому, як на них попасти. З хорошого зараз Футимський і Турина відкрили виставки-пам’ятки присвячені саме маргінальним художникам, які ніби функціонували у Львові, але потім забулися.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

селфач

От одразу пригадую Мирослава Ягоду, який сам обрав маргінальний спосіб життя, і з того, шо мені розповідали, в 90-ті він спокійно міг собі побудувати нормальну кар’єру в Європі, але свідомо від цього відмовився.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Мирослав Ягода

Його цікавило інше – спілкування, процес пізнання, осмислення того, хто ми є і як ми є. Він сторонився цього кар’єрного життя, звичайно, він не сторонився алкоголю, тому через певний час про нього пішла мутка, шо він алкоголік-затворнік, через це в Україні його виставки не робили і нікуди не запрошували. Мене просто капець як вразила така констатація, коли він помер, шо от тепер нарешті з його доробком можна шось робити. Тоді ж і почались маніпуляції, бо зробили велику виставку його робіт, де не всі роботи були його авторства і на підставі чого його сестра намагалась зробити скандал. В результаті певна інституція, в даному випадку Львівська національна галерея мистецтв, намагається його виставити невизнаним генієм, який малював шедеври, підставляючи туди ще якісь лєві твори, невідомо з якою метою. Якби ще в нас був попит на такі роботи, то це можна було б зрозуміти, бо, може, хочуть продати, а тут ще й на додачу виходить про нього стаття, що от геній, шизофренік, алкоголік. І тут талант людини зводять до психічного захворювання, при чому невідомо звідки оце визначення про шизофренію. Отакі в нас стратегії виведення з тіні певних людей.

Справжнє в побуті: засновниця "Правди Б" Римма Колода про меседжі в одязі, культуру та Львів

Мирослав Ягода

Можна про це зробити ще одну публічну дискусію, яка закінчиться нічим.

Філософські дискусії – це класно, вони породжують нові теми, але потім ці теми мають якось жити і функціонувати, тому треба їх якось реплікувати, розповсюджувати, масово поширювати. Немає простору, де звичайна людина може це почути, тобто нема ж коротких сюжетів на телебаченні чи в інших медіа про всі ці культурні події, дискусії і т.д., щоб люди мали якесь загальне уявлення. А коли нема цього загального уявлення, то як пояснити складніші речі, які там відбуваються і обговорюються? Виходить таке замкнуте коло: в маленьких ініціатив нема ресурсів, щоб розповсюджувати про себе інформацію, в більших ініціатив є фінанси, але чомусь цього не відбувається. Немає усвідомлення того, як це все має відбуваєтись.

Мені ще дуже подобається, коли час від часу постають питання “чи має культура бути платною?”, бо ж очевидно, що люди платитимуть тільки за популярний продукт. Бізнес – це те, що продається і є зрозумілим, якщо ми хочемо пропонувати шось нове з новою незрозумілою ідеєю, яку ше й треба якось подати, то якого милого за неї мають платити? Нова культура завжди буде на дотаціях, грантах чи безоплатній роботі. Так вона і розвивається, по-інакшому її не буде.

Тобі може бути цікаво:

“Правда” на продаж — репортаж з львівської галереї-батярні

Зараз читають