LVIV.COM

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

Ділися або не палися

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

У березні, коли до нас всіх почав підкочуватися ковід, у нашої Агентки Бро стався крововилив у мозок. Серед симптомів, у першу чергу, проявилися бешкетування, «аура» перед очима, нерозуміння чужих слів та часткова втрата здатності говорити (втім, їй виписали антидепресантиків і скинули на стреси). Текст про «думання без слів», давні буддійські вчення, нейробіологічні дива, а також зміни у поведінці, адже гепнуло прямо по лобній корі. Якщо давно хотілося хуліганської навколонаукової журналістики з елементами артгаузу — цей матеріал має всі шанси задовільнити ваш запит.


Лежання в лікарні з пневмонією у трирічному віці запам’яталося мені як ціла когнітивна революція в моєму житті: я вчилася читати, писати й рахувати. Мені подарували блокнот – без ліній чи клітинок, просто білий, навіть трохи сіруватий усередині. Через двадцять три роки я знову отримала такий у подарунок, знову в лікарні. Пробувала в ньому писати, а мама дивувалася: як так сталося, що я позабувала цифри, букви й цілі слова? 

 

Сміх без причини – ознака хворого мозку

Усі дороги ведуть до Кульпарківської.

 

Я любила спускатися з моста вниз до колії, втікаючи від галасливих вулиць сірої індустріальної частини міста до тихого затишного, трохи якогось іншого «нижнього світу» зі старенькими будиночками, сонними парками й тарахкотінням обшарпаного трамвая. Минала перехід під мостом могли нахабно проїжджати поїзди, шум Кульпарківської потрохи віддалявся, але я знала, що все одно нікуди від нього не подінусь. 29 лютого вже пахло весною, а вірити цим запахам міг хіба наївний дрізд, який будив своїх ще сонних друзів: «Роз-ду-плись!». Після (не дуже сильного) тренування я вирішила піти у центр трохи холодними, але вже дуже сонячними вулицями. З навушників у вуха залітало щось живе: «Бути це створювати нову реальність»*. 

У квартирі на Драгоманова пахло фруктами й Данилом** точніше печивом, яке він завжди випікав. Зібралося трохи людей, кожен притарабанив якийсь інструмент, там навіть був мій синтезатор, але, як зазвичай воно буває, я сіла десь в кутку біля лампи, діставши купку паперу й кольорових маркерів, і мусила розчаровувати щоразу, коли питали, що малюю. В тих паперах я шукала знайомі слова й перекладала незнайомі – місцями здавалося, що трохи туплю. 

Ввечері до нас заскочив друг. Я невпинно байдикувала: жартувала, плела нісенітниці, стрибала на ліжку і навіть схилила Ромка до такої розваги. Якихось спеціальних речовин я не вживала, а така поведінка анітрохи не дивувала, бо я не бачила причин не подуріти на завершення хорошого дня. Ми з хлопцями говорили про улюблені стилі в одязі й архітектурі, і я, розповідаючи про свій мініатюрний будиночок, який потрохи наповнювала різними деталями, сказала, що я «той… як його...». «Дизайнер!» підказав мені Ромко. «Хай буде дизайнер». Невідомо, що насправді хотілося сказати бажання катулятися по ліжку брало верх.

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

Десь тоді мені написали хлопці з львівського 15х4, просили допомогти завантажити на ютуб нарешті змонтовані лекції. Я звернулася за цим до одного з харківських волонтерів, він описав довгу процедуру: зайти в слек, до якого я вже давно забула пароль, зробити щось там ще. Ай. Написала засновнику.

Пацани не можуть відяху залити

Бо я їм не кажу як

Бо меркулов каже слек

А мій слек бозна-де

Нам треба якось зайти в ютуб, шо там

Відяшки як туда засосувати?

Він, вочевидь, не був готовий до таких формулювань, відписав мені «нда», а я далі реготала й для балансу, коли вже їхала додому, додала, що мені прострелили зону Верніке***. То мав бути жарт.


*Ігор Цимбровський, “Бути”.
**Імена, які трапляються в тексті, належать людям, з якими бачилась у дні, коли відбувалася ця історія. Над їхнім запам’ятовуванням, утім, не варто заморочуватися.
***Зона Верніке, сенсорно-мовна зона, бере участь у роботі з інформацією, пов’язаною з вимовою. Колись вважали, що вона відповідає за розуміння, а зона Брока — за відтворення мови, а зараз кажуть, що вони ці завдання виконують спільно. Залежно від того, яка частина мозку страждає, розрізняють афазії Брока чи Верніке. При афазії Брока характерними симптомами є втрата граматичної структури речень і телеграфний стиль, уривчасті слова замість плавного мовлення. До прикладу, Ася Казанцева наводить такий текст: “Травма… Брока… мовлення… нема”. Розповідаючи про пацієнтку з афазією Верніке, про неї кажуть “говорила швидко й вільно, але часто плутала слова й не розуміла, про що говорили, звертаючись до неї.” Наприклад: “Лікар молодий, і в нього там ця жінка погано чула-бачила, і там це ззаду розм’якшення, чортзна що таке! Ну от він і відкрив!” [1]. Словом, того дня я трохи заплуталася, бо місцями мої речення обривалися, а місцями я була багатослівною, хоч і молола дурниці. Тож між Брока і Верніке я вибрала аби-що, бо все одно не ставила собі діагнозів із усією серйозністю.

 

Неприємність в оці

«Відбуватимуться сильні землетруси, і в одному місці за іншим буде голод та епідемії.
Люди бачитимуть страшні видовища, а з неба з’являтимуться великі знаки
».*

 

Якби у мене на стіні висів великий церковний календар, він сказав би, що вже почалася весна, й додав би щось на кшталт «свщнмч», «прп», «арх»**. Але такого календаря не було, і я дізналась про прихід весни інтуїтивно. Прокинувшись у своєму сірому паралелепіпеді в кімнаті, відгородженій чорною довгою шторою від Сонця, ще навіть не вдихнувши весняних запахів, я вже захотіла гуляти. Написала Юстина – давня подруга мого Ромка. Вона намотувала кілометри по Львову, тож ми домовились прогулятися в одному з найгарніших місць поруч з моїм будинком – в парку психлікарні – й зустрітися біля входу з боку Кульпарківської. Я глянула у вікно: будинки в тому світлі виглядали трохи привітнішими, ніж зазвичай, обіцяли зеленіти дерева мій брутальний пострадянський краєвид набував естетики. Та естетика, аби їй було добре, перекинулась мені на периферію правого ока, засвітивши всіма кольорами веселки***. Спочатку я вирішила, що, мабуть, «передознулася» світлом, але ефект тривав добрих пів години. Крім того, логічно, якби в такому разі обидва ока поводились однаково: дивлячись на вулицю, я жодне з них не обділила.

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

Коли око відпустило, до мене різко повернувся блаженний настрій. У двері постукали. Відчинивши, я побачила чувака десь років сорока і хлопця підліткового віку. Вони розповідали, що люди стали дуже прикрі й незабаром усіх спіткає катастрофа неймовірних масштабів, а як доказ показували мені планшет із тезами такого ж характеру. «Ой-ой, нудно, чула вже таку історію». Обіцяли прийти ще раз і подарувати мені Біблію. 

***

Я божеволіла від тієї погоди, хоча, як потім казала Юстина «нічого такого, просто була дуже активною, як воно буває навесні». Ми зухвало порушували всі межі заборонених територій, навіть прокралися до якогось із приміщень психлікарні там якраз проходила екскурсія. Вслід за останніми відвідувачами, зазирнули до каплиці. Двері зарипіли, на нас озиралися люди, з переляку ми втекли. Дорогою сходами вниз до нас заговорив бюст Павлова: «Медицина майбутнього це гігієна в широкому розумінні слова», ніби натякаючи на пандемію, що вже потрохи до нас підкрадалася тихенькими й (тоді ще) ледь помітними кроками. Напроти нього стояв Протопопов****: «Ви одержали диплом лікаря і маєте право ставити діагноз на свій розсуд». Словом, цей теж робив передбачення, але розкусила я його не відразу. 

Ввечері того дня, після нахабних зазирань у всі під’їзди, які мене приваблювали, я опинилася в Ромка й ми знову багато дуріли. Якось між іншим я згадала про своє око й заявила, що мушу розповісти йому про неприємність, яка трапилась зі мною. Після тієї фрази ми знову чомусь реготали. А потім я поїхала додому і там уже конкретно запідозрила недобре.


*Євангеліє від Луки.
**Церковні скорочення.
***Вже згодом я зрозуміла, що то могла бути типова аура, один із симптомів епілепсії (чого я в себе аж ніяк не очікувала) [2].
****Віктор Протопопов — український та радянський психіатр, академік АН УРСР.

 

Читання і писання: до бпоачненя!

Заходять якось в бар бислексія та беперте…

 

Між мною та гуглом зникло звичне порозуміння. Не могло бути такого, щоб я щось неправильно написала перевірила тричі. Кожну буквочку. B y s l e x i a. Ну і дислексії у мене раніше не було, просто раптом стало цікаво, чому вона могла би з’явитися на двадцять сьомому році життя. А, точно. Хтось ніби підмінив мені першу літеру. 

***

Під під’їзд приїхала сестра: вона висадила Олександра, свого чотирирічного сина, а (майже) дворічний Павло сумно глянув, як ми зі старшим ідемо до мого під’їзду. Олександр прийшов побачити нові деталі до мого мініатюрного будиночка, тому мені вкотре довелось переставляти меблі: того разу з вітальні на дах йому захотілося влаштувати там вечірку. Поки я робила чай, він взявся грати на старенькому мініатюрному дерев’яному роялі. Одна ніжка там постійно відпадала, тому малий запропонував її приклеїти. «А й справді». Цей чувак полюбляв наводити лад у мене вдома. 

Я вже пакувала Олександра додому, коли він так, ніби між іншим, спитав: «То твій годинник? Такий класний!» Годинник світився, блимав рожевим, але годину не показував, тому що не був призначеним для ділових зануд. Він всіляк натякав, що той годинник йому подобається, поки (я ж бо не велася на провокації) не сказав «Ну подаруй його мені!» Вже взувшись, він сказав якесь речення, в якому я не вловила сенс ключового слова. Мене переклинило, бо там навряд чи був термін, відсутній у моєму словнику.

Я розуміла одне: треба відвести його додому, поки я у свідомості. Йшли ми досить швидко, дорогою я старалася жартувати, та в той момент вже було й справді трохи моторошно. Богданка відчинила й здивувалася, що не заходжу в гості – я ніколи не відмовлялася від смачної вечері, яку вона готувала. Сказала, що маю багато роботи й погнала до себе. 

Прийшовши додому, я наче прийшла до тями. Написав старий друг, хотів якихось там порад та розрад. Я сказала, що позичу йому одну книжку, він відповів, що за нею заїде. Після того ми поїхали замовити вечерю, а поки чекали, я багато розмовляла. В якийсь момент здалося, що з голови повилітали певні категорії, наприклад, місяці й дні тижня. Я сказала, що досить дивно себе почуваю, «можливо, навіть маю у мозку пухлину». Він відвіз мене додому, а в дорозі я пробувала прочитати повідомлення від Юстини – там було казна-що. Вона пояснила ще раз, і згодом, перечитуючи, я дивувалася, що не втямила з першого разу. 

***

Зранку наступного дня я мала намір негайно йти на МРТ. Але не могла навіть згадати, як та штука називається, пробувала вимовити вголос. «Беперте…»

Коли хвиля вимушеної мовчанки вперемішку з вигуками дивних звуків минула, я зателефонувала до Центру святої Параскеви і сказала, що хочу запихнути свою дивну голову в томограф якомога швидше. Вони спитали про мої скарги, здається, я навіть могла більш-менш нормально пояснити, що коїлось зі мною тими днями. Мені повідомили, що спершу варто прийти до їхнього невролога, а там вже мене скерують на МРТ. Втім, найшвидше все це можна було зробити лиш наступного дня. Ми домовилися, що якщо не знайду іншого варіанту, то прийду до них. Я лиш не розуміла, на котрі години мене записали цифри, хоч і здавалися знайомими, при контакті зі мною не перетворювалися в жодні знання. 

Було важко зосередитись на пошуках томографа, тому написала Данилу пам’ятала, що десь перед тим він робив собі таку саму процедуру. За той час пішла готуватися знімала з правого вуха всі сережки, хоч не могла пригадати, як ті штуки називалися. 

«Не розумію, що ти пишеш». І що він там не розумів? Я ж ніби все нормально написала: «А ти взагалі робила правил в МРТ, пра?». З жахом перечитала це повідомлення й не хотіла, щоб так само жахався і Ромко. Спочатку думала, що розповім йому про все вже після МРТ: підтверджу чи спростую найстрашніше, а простір для вигадувань розділю лише з собою. Але безпорадність наростала, тож довелося зібрати докупи слова й спокійно, кілька разів перевіривши, відправити повідомлення. Лиш згодом після відправлення я помітила, що мені повилітали відмінювання, спуталися однина з множиною, а частина дієслів несправедливо застигли у зародковій стадії незграбними інфінітивами. «Милий, мені не дуже подобається, як поводитись мій мозок другий день». 

Насправді то був уже третій, але я не хотіла, щоб він сварив мене за легковажність.

 

Так збіглося

«Мистецтво не відтворює дійсности, ані її не перетворює,
як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність».*

 

IMG_20200803_171838_525(1)

Я трималася за серденько. «Боже!» мені згадалася картина, яку малювала Ромкові й публікувала у своїх фейсбуках та інстаґрамах рівно за місяць до цього. Кров текла до мозку, я відчувала від неї тепло по всьому тілу, починаючи з грудей. Справа терпла голова, але це вже я могла собі накрутити. «Це може бути такий собі мікроінсульт», потішив Ромко після того, як розпитав про симптоми. Він гнав до мене в таксі, час від часу перевіряючи, чи мені, бува, не погіршало. 

Я підозрювала, що можу опинитися в лікарні, а волосся було вже другий день трохи масним. Ледь забігла в душ, на миття голови не вистачило сил. Вляглася на диван і, дотримуючись застережень того знервованого, але дуже мудрого чоловіка, майже не рухалась. Слухала собі музику. 

Коли він прийшов, мені стало зовсім добре. Я пробувала читати здається, виходило незле. Сміялася, казала, що плутатиму його з капелюхом**. На вечір він планував забрати мене до батьків. Я казала, що навіть якщо це й пухлина, вона, схоже, надавила мені на мигдалину страху не відчувалося зовсім. Поки я ще, принаймні, щось тямила.


*Богдан-Ігор Антонич, журнал "Карби" поч. 1930-х.
**Відсилання до книжки "Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом" — збірки історій про пацієнтів, з якими працював британський невролог Олівер Сакс.

Нерозуміння «нічого-не-розуміння»

«Що я таке? Що таке? Що?»*

 

Ми сіли в машину. У водія грала музика й вона підозріло описувала моє становище на той момент так ніби виконавець заліз у мою голову і чув усі думки. Лиш згодом до мене дійшло, що ніяких думок там не було, а що мав на увазі автор, я не розуміла так само, як і не могла второпати сам факт свого нерозуміння. 

Я вперто заглядала у вікно, вишукуючи якісь слова. Нарешті проїжджали «Рукавичку», то був якийсь набір символів. Сам вигляд бренду приводив мене до спогадів так, це магазин (хоча й слово «магазин», звісно, вилетіло теж). Я пам’ятала, що воно таке, чим там займаються, як усе виглядає й працює. Пам’ятала, що назва бренду означає штуку, яку ми одягаємо (я витріщалася собі на руку: слово, яке її позначало, була не в змозі згадати також). В дитинстві, ще до того, як навчилася читати букви, але вже пам’ятала вигляд брендів і знала, як вони звучать, я незаслужено отрималу похвалу від бабці, коли вона перевіряла чи зможу прочитати «кока-кола». «Ого, ти вже читаєш, ще й англійською». «Читаю? Англійською?» Я не розуміла, про що вона, але було приємно. Того разу я була не в змозі навіть промовити в думках. 

На носі була комунікація з Ромком і його батьками, але я не була певна, що зненацька згадаю, як воно все робиться. Ми вийшли з машини, я взяла його за руку й витріщалася нажаханим поглядом, розмахуючи собі перед губами. Заодно й розплакалась. 

***

Під час вечері я повеселіла, прийшов пан Ігор — мабуть, розповідав щось смішне, бо пам’ятаю, як реготала. А потім мені вилетіло значення якогось слова з його речення. Я зациклилась, пробувала зрозуміти, але впіймала себе на тому, що знову хаос запанував у моїй голові. Витягла з пам’яті «дякую», вимовила кілька разів й, лишивши на тарілці недоїдене, втекла до кімнати.


*Взяла з Квантонії — історії, яку ніяк не опублікую.

«У вас тривожний розлад»

«Ви одержали диплом лікаря і маєте право ставити діагноз на свій розсуд»

 

Нічого не розумію. Зараз дам свого хлопця. Я передала телефон Ромкові. Ми вже під’їжджали до центру святої Параскеви, коли вони мене набрали й влучили прямо в мою ахіллесову п’яту. Тримай, вони говорять якісь цифри, я нічого не шарю. 

В смс писало, що візит до лікаря у мене запланований на 14:50. Я очікувала, що на МРТ потраплю відразу після нього хоча, підозрюю, телефоном мені назвали вечірню годину, яку я, втім, не спромоглась розшифрувати. Ромкові сказали, що постараються втиснути мене пошвидше, десь відразу після відвідування невролога, й це було найкращою новиною того дня. 

***

Мене поклали на канапу й запропонували виконати кілька завдань: торкатися до носа, підіймати руки. Я давала раду, аж поки складність їхня не перейшла всі межі.

Ви зараз говорите, але воно мені не має сенсу. 

Неврологиня наполегливо повторювала щось про п’ятку, і, врешті, виконала хитромудрий тест замість мене приклала мою п’ятку до коліна протилежної ноги й провела нею донизу. Потім я зробила те саме з сусідньою. «Ну ось, і що тут складного?»

Зрештою, мені виписали антидепресанти, рекомендували зарядку й порадили мінімізувати стреси на роботі. З кабінету я вийшла в сльозах.

***

На МРТ мене зустрічали з посмішкою й заспокоювали поглядом: підозрювали, що я трохи не в гуморі. Ромко запитав, чи не слід відразу робити з контрастом трохи забарвити мої судини для кращої видимості, але такої рекомендації від лікаря не надходило. В принципі, вона була певна, що томограф нічого нового до тієї картини не додасть. Але, чисто про всяк, я запхала туди свою голову й довго слухала музику моєї душі.

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

Після того дикого гримання мене відвели в коридор, а тоді знову запросили всередину. Таки контрастний. Залізши з головою в ту ракету вдруге, я раптом знову перестала хвилюватись. Уявляла, що готуюся до місії на іншу планету й тому проходжу відповідні тестування. А зайшовши назад у роздягальню, замість того, щоб викинути одноразову сорочку, спакувала її собі у рюкзак мені видалось, що це класний прикид. 

Ви тільки не хвилюйтесь, казала пані за комп’ютером, розглядаючи зображення мого мозку. Я вже бачила, як на лівій його півкулі красується велика сіра пляма. «Ось вона, моя пухлина».

Якомога обережніше вона пробувала пояснити мені, що там інсульт: «Це може бути вроджена аномалія». Я вдивлялася туди, намагаючись зрозуміти, де саме трапився крововилив: все-таки Брока чи Верніке? У спробах уточнити локалізацію, пробурмотіла щось на зразок: «Яка зона?»

Ліва скронева.

Я посміхалася до Ромка: «То все через мої дурні жарти». Його кудись відправили здається, оплачувати наші процедури: подвійну МРТ та візит до неврологині, який допоміг бодай тим, що прискорив цю процедуру. Лікарка підійшла до мене, поки Ромко викликав швидку. 

Ви як?

Рейс «Нірвана-Сансара»

«Однією з перших буддійських істин, яку мені виклали, було те, що фундаментальна природа розуму,
в силі своєї неосяжності, цілком перевершує інтелектуальне розуміння.
Її неможливо описати словами чи звести до звичних концепцій»*

 

Ще ніколи не доводилося їздити в такій, пояснювала я, чому зненацька захотілося фотографувати Ромка, поки ми їхали в кареті швидкої. На диво медикам, до авто я дійшла сама, більш-менш адекватно комунікувала, і хвилювалася, напевно, менше, ніж він. 

То був уже вечір, коли ми опинилися в лікарні. За ширмою обстежували п’яного чувака, туди-сюди ходили поліцаї, мені міряли тиск, робили кардіограму й ставили мільйони запитань. Я назвала своє ім‘я, прізвище, адресу і навіть професію спромоглася вимовити, лиш не пам’ятала, де саме працюю. Точніше, пам’ятала, але якось… не словами.

Шо ти хочеш, у неї інсульт.

Ромко взявся відповідати, а мені тим часом влаштували ще один неврологічний тест. Рухай очима, рукою до носа, п’яткою до коліна. Я почувалася хитрою студенткою, яка знає відповіді наперед, хоч і не конче розуміє, про що йде мова. Думала про те, як сплуталися нейрони в моїй голові, відправивши слово «п’ятка», вочевидь, кудись туди, де й була цифра «п’ять» та всі інші, з якими наразі довелося попрощатись. 

Я чую ці слова, але не розумію, що вони означають, виправдовувалась я перед інтерном Надійкою, поки вона пробувала намацати в мені Стефана Банаха**. Цифри просто не виходили мені з рота, якщо хіба не були вивчені напам’ять: п’ять на сім помножити була не в змозі, зате номер свого телефону вимовляла без проблем.

Мене завезли до восьмимісної палати, біля вікна сумувало порожнє ліжко. Прийшло ще двоє лікарів розпитували, як я зрозуміла, що щось не так. Я вже ледь тямила, але пробувала їм сказати, що почалося все із плутанини серед букв у мене перед носом.

Дис… Дис-лес… Ну ото… Ви зрозуміли.

Дислексія?

Ага.

Один із них сміявся. Попробуй сказати, що тобі плутаються букви, коли тобі плутаються букви.  

Я йду куплю тобі судно, заявив Ромко.

Мене це страх як обурило: поруч був нормальний туалет. 

Тобі не можна рипатися. Вибирай. Судно чи памперси?

Судно-судно.

Коли він повернувся, я попросила набрати Богданку. «Скажи, що у мене все ок тільки трохи інсульт. Але щоб не виглядало дуже похмуро». 

Богданка розуміла, що віднайти в мені доброго оратора не вдасться, я взяла трубку і попросила її привезти мені… «Як там вони… Фрукі?» мені самій стало смішно, бо я здогадувалася, що фрукти називаються трохи не так. Вона передала мені всі речі, які потрібні людям у лікарнях, зокрема зубну щітку. Я дуже втішилась, коли її побачила, бо то була електрична зубна щітка, розписана планетками та зірочками. Я хотіла сказати, що почуваюся так, наче сьогодні до мене прийшов святий Миколай, але повернути з резерву пам’яті вдалося лиш «Микола». Ромко мене зрозумів і доповнив речення.

Я всіляко намагалась пояснити, що всередині поламаної машини сидить та сама «я», яку він досі знав: володіє тими самими спогадами, мислить тими самими категоріями, жартує ті самі дурнуваті жарти. Поняття в голові були поскладаними наче й по тих самих полицях, але драбина, з допомогою якої я діставалася до них, була ніби перебитою, і на деякі перекладини просто не виходило наступити. В спробі це пояснити, я довго підбирала слова, казала, що маю в голові весь вокабуляр і навіть це слово вдалося витягти, хоча на деякі звичні речі було простіше казати «цей» або «той». Такий стан був цікавий бодай тим, що часом, коли не виходило вимовити слово, мені вдавалося промалювати його буквами у повітрі. Відтоді права рука, схоже, зайняла ще більше місця у моєму кортикальному гомункулі***: я жестикулювала нею наліво й направо і взагалі насправді тішилась, що мала доволі непоганий зв’язок із реальністю. Мені не треба було кліпати, чекаючи, поки почую потрібну літеру з усієї абетки**** чи, ще гірше, – уявляти, що прогулююсь будинком чи граю в теніс – лише для того, щоб сказати «так» або «ні»*****. 

Коли Ромко пішов додому, щоб трохи поспати, я нарешті перестала вишукувати слова. Припинилися нейронні балачки. Я досі могла оперувати поняттями, «думати» – проте, вже без слів: формулювала сенси, не вдаючися до звичних концепцій. Здається, якомусь такому мисленню вчаться прокачані буддисти. 

«Я йшов за вашими настановами й після численних медитацій збагнув, що порожнеча не є нічим. Порожнеча є всім: усіма можливостями існування й неіснування, присутніми водночас. Тож, якщо наша справжня природа є пустотною, — ми не можемо сказати, що хтось і справді помирає чи народжується, оскільки можливість у якомусь сенсі бути й у якомусь сенсі не бути є обидві присутніми в будь-яких момент.»

«Дуже добре, — сказав я йому. — Тепер забудь те, що ти щойно сказав, бо якщо намагатимешся точно запам’ятати, то перетвориш усе, чому навчився, в концепцію і нам доведеться починати спочатку» [5]. 

Я слухала стогнання бабусі з ліжка навпроти. «Йооооооооой, Бооожеееее». Трохи мерзла. І навіть задрімала. Прокинулася від сигналу про прибуття поїзда від Укрзалізниці. Не знаю, звідки в лікарні взявся той звук.


*Мінг'юр Рінпоче, переклад з англійської [5].
**Стефан Банах — математик, один із засновників Львівської математичної школи.
***Кортикальний гомункул модель для відображення тіла в корі головного мозку.
****Йшлося про Жана-Доміника Бобі, якого після крововиливу цілком паралізувало, й він міг лише моргати. При цьому чоловік усвідомлював себе і стан, у якому перебував і виніс той стан зсередини власного тіла, написавши книгу: йому зачитували абетку, він моргав [3].
*****Завдяки МРТ жінки, яка, потрапивши в аварію й зазнавши численних крововиливів, опинилася у начебто вегетативному стані, лікарі побачили таку ж активність, як і в здорових людей. Вони вигадали спосіб, щоб перевіряти чи зможе вона працювати з уявою, фіксуючи зміни з допомогою томографа. Їй казали уявляти, як грає теніс (при цьому залучалася додаткова моторна кора) чи прогулюватися власним будинком (звісно, також у своїй уяві — стимулюючи парагіпокам і тім’яну частку). Згодом цю ж технологію застосували до бідного хлопця, який опинився в такому ж скрутному становищі й з допомогою бінарного коду з “так-ні” правильно відповів аж на п’ять запитань (проте, на шостому чомусь змовчав) [4].

«Ти хто?»

Поява гумору в складній комунікації як атрактор у динамічній системі.

 

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

“Я собі так думав, що інтелект цілком може бути універсальним інструментом виживання. Як, наприклад, крила чи очі, які еволюційно виникли паралельно в кількох різних видів незалежно одне від одного. Деякі винаходи природи настільки вдалі, що рано чи пізно з’являються в певному середовищі. Це як локальний чи глобальний мінімум, у який мусиш звалитися при математичному пошуку — чим, як на мене, і є процес еволюції… Ну й так само можна спекулювати на тему гумору. Він також дістався нам еволюційно і, можливо, жоден інтелект нашого рівня чи вище не зможе без нього обійтися. Наприклад, тому що це універсальний інструмент виживання в умовах самоусвідомлення й усвідомлення універсальної беззмістовності Всесвіту. Він також може бути частиною системи винагороди за знаходження прогалин чи суперечностей у власній картині світу. Зазвичай такому опираєшся задля економії енергії, але все ж таки мусиш знаходити, аби не залишатися тупим. Тому, як тільки вбачаєш якісь парадоксальні подвійні сенси, непослідовність власної поведінки чи просто нерозуміння, то починаєш тішитись так сильно, що аж у конвульсіях викрикуєш дивні звуки.”*

Ромко звик до того, що мені постійно хотілося жартувати, навіть якщо на викладення жарту витрачалося в тисячу разів більше часу й зусиль, ніж на те, щоб потім чемно посміятися. Богданка, пропрацювавши викладачкою й маючи двох малих дітей, була готовою до цього за замовчуванням. Спочатку я пробувала пояснити їй, що того тижня мала йти на семінар з нейробіології, а натомість, за іронією, опинилася в неврології. Слово «іронія» не дуже вдавалося згадати попри усвідомлення такого поняття. Тож я прокладала до нього шлях зі слів, які все-таки вдавалося відновити. Так я ухитрилася привести її до серіалу «Теорія великого вибуху», з нього ми потрапили у момент, де Ленард показував табличку зі словом «сарказм». Поняття іронії мало б лежати десь на сусідній полиці, й Богданка спромоглася вловити весь цей наратив. 

Моєю наступною ідеєю було зіграти у «Поле чудес», адже деякі букви я могла згадувати за допомогою свого пальця. Для формулювання цієї пропозиції мені вистачило лише виколупати два слова з голови: «Вуса! Автомобіль!»**. 

***

Я уважно писала, нівелюючи всю граматику від відмінків до часів. Речення обривалися, слова дорогою губили значення. 

«Вдасться навряд чи, але буду хоча б не нервуйся, знов трохи не можу закінчити нормально, але я цей, цілую»

«Відпочити може, не жени до мене. Ти їв?»

«Краплі (інше слово, сорі)*** питають чи є хтось може купити коли»

«Ахах погано розуму, що там пишеш, але мені подобається»

«Могли то що таке?»

Остання фраза стосувалася мого обурення від нерозуміння слова «могли», яке я вперто читала з наголосом на перше «о». 

***

Богданка сказала, що пасувало би розповісти про все мамі, але мені постійно відтягувався той момент. Чекала, що ось-ось трохи відпустить і мова звучатиме не так лячно. Я вже й не пам’ятаю, хто набрав її, але за якийсь час я передзвонила, щоб уточнити, що мені весело. Для переконливості, коли вона приїхала, я спитала «ти хто?» і розсміялась. 

Я ледве згадувала звичні слова типу «ковдра» чи «подушка», тицяла на них пальцями, питала, як називається «ота штука» і жартувала, що тепер прикидатимусь ніби приїхала з Канади, бо «якраз давно шукала собі нове амплуа». До всього додала собі акценту, щоб звучало ніби я «з дияспори». 

Загалом у ті дні спостерігалася позитивна динаміка, й усім лікарям, які заходили й запитували, як у мене справи, я всміхалася й казала «все добре». Вони ж знали набагато більше, ніж я.


*Витягнула з діалогу з Тарасом, моїй давнім кентюриком.
**Мався на увазі Якубович, який викрикує про перемогу головного призу.
***Мова йшла про медикаменти для крапельниць.

По той бік реальності

Бог в реанімації та інші історії з рубрики «класика жанру».

 

Мама спостерігала за тим, як я мляво реагую на світ мені знову забувалися слова. Я не пам’ятала, як на моє тіло накинулися судоми, не пам’ятала, як забігли лікарі, не пам’ятала, як мужики, які були в палаті, допомагали перетягнути мене на носилки. Не пам’ятала, як усміхалася до них: «Ой, дякую… Дякую-дякую». Це все мені вже потім розповідала мама. Їй, звісно, було приємно, що я вся така ввічлива, але злякалася вона того разу не на жарт. Ромко прилетів відразу після дзвінка: вона сказала, що мене відвезли в реанімацію з епілептичним нападом. До відділення він увірвався весь блідий, та ще й в куртці. За такі витівки (нескинутий верхній одяг, а не бліде обличчя) зазвичай сварять, того разу лише запитали: «Хто так того хлопця налякав?».

Я ввімкнулася вже тоді, коли мене запихали в томограф, й не помітила нічого підозрілого. Було геть спокійно. Лікарів не дивувало те, що трапилося – такого слід чекати, коли комусь гепне у лобну кору. Звісно, до їхніх обов’язків не входило носитись по лікарні, залякуючи кожного, хто, цілком імовірно, може від’їхати — тоді, мабуть, пацієнти сиділи би в очікуванні того моменту, від’їжджаючи щоразу від самого лиш переляку. 

Мене привезли назад у палату. Я ледь тямила, що відбулося. Ніякого Бога в реанімації я не бачила. Не летіла крізь тунелі, не чула ангельського співу. Принаймні, нічого такого згадати не могла, хоч і дуже намагалась. Було, звісно, якесь легке відчуття, що мені вдалося заглянути Всесвіту за виворіт і десь звідти дістати інформацію, що все окей, без будь-якої конкретики. Але, зізнаюсь, я очікувала трохи більшого, начитавшись, як часом накривало людей під час нападів*. 

Екстатичні переживання наздогнали мене трохи згодом, посилювалися ближче до ночі, і хоч чергувались із цілковитими журбою й відчаєм, видавалися цілком гідною їхньою заміною – в ті моменти люблячий Всесвіт обіймав мене з усіх боків. Я ридала від щастя. 

Часом буває, що після нападів епілепсії у скроневій ділянці хворі втрачають зв’язок із реальністю. Їм може здаватися, що вони «вступили в прямий контакт з Богом і отримують від нього доручення».** Моїм богом завжди був здоровий глузд звісно, у моїй інтерпретації цього поняття. Я знаходила його у любові, мистецтві чи природі, й ледь не щодня мене бодай на якісь миті накривало всеохопною любов’ю до життя. Тут ці відчуття і справді посилились до «прямого контакту з кимось, хто за цим всім стоїть». Яким би раціонально сконструйованим не старався бути весь мій попередній досвід, емпіричні дані в той момент ставили під сумнів геть усе. Здавалось, що інсульт – це, в принципі, найлогічніший спосіб для Всесвіту втрутитися у свідомість людини, бо оці всі богоявлення – то якось нудно і банально***.


*Наприклад, Достоєвсього, Магомета, ван Гога чи Жанну д’Арк, про яку я ще згадаю [3].
**Дік Свааб, “Ми — це наш мозок”.
***Хоча, звісно, це, скоріш за все, залежить від “прошивки” кожного окремого пацієнта.

Нічні жахи й видерті катетери

Їж яблучко
Будь яблучком
Ти є моє
Яблучко
Бо я люблю
Так тебе
Що аж хочу
З’їсти

 

Завдяки білому шуму в навушниках мені вдалося кілька годин поспати. Прокинулася в голові з дивними рядками: то була нова пісня мого племінника, яку він записав для мене, коли потрапила до лікарні. 

***

Мені прописали ліки, які мали би вберегти від нападів у майбутньому. Мама з Ромком вирішили не залишати мене саму, навіть вночі. Мене перемістили у двомісну палату її анонсували ще на початку моїх пригод. Єдиною сусідкою стала пані Іра. 

До палати зайшла Валерія Іванівна*, моя лікарка. Першим ділом я запитала, чи на місці мої Верніке й Брока. В ті безсонні ночі я готувала себе до того, як вчитимуся писати та говорити знову: завчатиму базові граматичні правила рідної мови, як це робили ті, хто лиш брався її вивчати (ну або ті, в кого щось пішло не так із мовним інстинктом** [6]). 

Лікарка відповіла, що цілковита афазія*** мені не загрожує, та все ж до логопеда походити доведеться. Тоді я наважилася запитати, скільки нейронів помирає при мікроінсульті. Десь в якусь з ночей я ледь сформулювала свій запит у гуглі й натрапила на «близько двох мільйонів». До мого «превеликого щастя», Валерія Іванівна повідомила, що ніякого мікроінсульту в мене не було. То був звичайнісінький інсульт, цілком собі повноцінний. Інсультище, одним словом. Мені закололо між ребрами: «Господи, інсульт, тепер ще й інфаркт».

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

Вперше після того випадку в Параскеви я розплакалась. Лікарка, яка зазвичай бачить людей в значно гіршому стані, співчутливо погладила мене по руці й підбадьорила. Вона також сказала, які аналізи мені варто здати, щоб краще розуміти, що сталося. Завідувачка відділення згодом додала, що з моїми ровесниками така халепа часто стається через генетичну помилку (і передала привіт Чорнобилю). 

Я пом’янула свої нейрони в надії, що разом з ними з моєї пам’яті щезла весільна музика з маршруток «Стрий-Львів», якими часом доводилось їздити в студентські роки (на жаль, вони ще там). Повторювала собі мантру про те, що мозок матеріальний та пластичний, як писала Ася в своїй книжці [1], а я молода, розумна і швидко відновлюся як сказала вона потім, почувши про мою болячку. 

Десь годинку чи дві мені вдалося подрімати, а потім прокинувся таємний, вочевидь, постінсультний бік пані Іри. Вона вмикала світло, постійно шаруділа підгузком у спробі його зняти, здирала з руки катетер, щось несусвітнє при цьому несучи. Так відбувалося щоночі, майже безперестанку, а мій і без того кепський сон ще більше розхитався.


*З поваги й любові, усі імена лікарів, медперсоналу та пацієнтів я замінила — хоча сподіваюся, що в тексті немає нічого такого, що могло би когось із них обурити чи образити. Передусім запевняю, що мені пощастило потрапити у добрі руки.
**Передаю привіт Хомському та Пінкеру.
***Афазія — розлад мовлення (найчастіше спричиняється інсультом).

«Спи»

Now you see why I don't sleep, not even a wink, I don't blink
I don't doze off, I don't even nod to the beats
I don't even close my fuckin' eyes when I sneeze*

 

Я пам’ятаю ранок, коли в палату залетіла дивна істота й кружляла в мене над головою, а я витріщалася то на неї, то на інші предмети навколо, щоби пересвідчитись, що вже не сплю. Звісно, час додав до цього спогаду своєї правди, але ще тоді, в трирічному віці, лежачи з пневмонією, я обіцяла собі пронести цей спогад крізь пам’ять, щоб колись розібратись. 

Зі снами у мене здавна були негаразди. Важко було засинати й прокидатися: вночі мозок полюбляв вигадувати, а коли потрібно було вставати, я ледь відривала голову від подушки. Сни майже завжди були чудернацькими й кольоровими — часом усередині я усвідомлювалась і продовжувала мандри, маючи контакт із тим, що я таке в “реальному світі”. Тамтешнє середовище піддавалося моїм мріям, починаючи від найбанальніших, як ось вміння літати (“...мабуть, це вияв віковічного розчарування нашого виду”**). 

«Спи», – казав мені Всесвіт, коли я довгі ночі прикидалася мисткинею й невпинно малювала. В який вже спосіб умів – в такий і казав. Десь під ранок я пішла в туалет і стомленими очима прочитала ці три літери. Тоді я дуже розсміялася й вирішила, що з туалетним папером жарти погані, тому негайно лягла в ліжко, а шматочок відірвала собі спеціально для цієї історії.

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

Найцікавіше, мабуть, почалося тоді, коли сни спромоглися вириватися з тієї реальності в цю. Першого разу, спіймавши мозок на таких витівках, я лежала на спині у своєму радянському паралелепіпеді, чула крики сусідських дітей у під’їзді, добре бачила деталі кімнати разом із недогризками якоїсь їжі, що наминала посеред ночі, і мольберт, який того ранку, на противагу всьому іншому, поводився не зовсім адекватно. Він стрибав у мій бік, доволі загрозливо пританцьовуючи у той час, коли я навіть не могла поворухнутись. Чомусь перше, що спало мені на думку це показати середні пальці, аби він бачив, що я не боюсь.  

То був тільки початок тих пригод, у певні моменти я вже й перестала на них зважати. На Рєпіна у нашій вітальній висіло здоровенне полотно, не прикріплене до жодної рами. Одного ранку, коли в кімнаті здійнявся страшенний вітрюган, з-під полотна щось зашаруділо й прошепотіло (кричачи): 

ЗЗАДУ ТЕБЕ… В БІЛІЙ МАЙЦІ… ХТОСЬ СТОЇТЬ…

Мені було, щиро кажучи, по цимбалах, хто там і у якій майці стояв, бо, розуміючи, що в мене стався сонний параліч, я дістала разом з ним і надію на те, що нарешті засну. Дочекалася, коли зможу рухатись і перевернулася зі спини на бік. Можливо, там був якийсь красень, але безсоння мене тоді мучило сильніше, ніж брак хлопчачої уваги. Пані Блекмор*** колись писала, що під час сонного паралічу люди найчастіше бачать меми, які є популярними на той момент в їхній культурі через що в США у дев’яностих стався не один випадок «викрадення інопланетянами» [7]. У нас період дев'яностих у моїй голові відзначився «Клубом суперкниги» з пришелепкуватим християнським роботом Робіком, який і міг мені тоді з’явитися в палаті, де лежала малою, коли мозок проєктував свою картинку на реальність принаймні когось схожого я й справді пам’ятаю. А щодо безсоння, то однією з причин, чому мене тероризувала ця чортівня, був, скоріш за все, соціальний джетлаґ**** разом із моїми довбаними циркадними ритмами. У пошуках інших причин я вперто мучила усіх можливих лікарів, зокрема тоді ж уперше піддалась МР-томографу. 

Зазвичай ті проблеми посилювалися, коли з’являлися подразники, які систематично будили серед ночі. І навіть, коли згодом вони усувалися, я вибивалась із колії бувало, що й на кілька діб чи навіть тижнів підряд. Так і сталося мені через кортизолового монстра, який мучив і пані Іру, бо жив у ній, і мене, бо були ми на той момент сусідками. Навіть в ті рідкісні години, коли було тихо, заснути я вже була не в змозі. Ба більше, коли мене знову переселили вже до спокійної пані Галі в палату, голову далі просвердлювали думки.

Перед лікарнею я за кілька місяців активно присіла на мелатонін, бувало навіть таке, що він викликав у мене сонливість до того невідоме відчуття, бо ж зазвичай я навіть дуже втомлена бодай годинку крутилася в ліжку. В лабораторіях сну, де з допомогою різних приладів, які чіпляють на пацієнтів, спостерігають за активністю їхніх мізків, а також за рухами очей та м’язів, сомнологи знають, що час засинання трохи зростає у порівнянні з лежанням у своєму ліжечку без того всього причандалля але не на суб’єктивні години, як потім зазначають піддослідні [10]. Сомнологи би здуріли, якби побачили, скільки часу я можу не спати. Проте хвалитися тут нічим. 

Валерія Іванівна сказала, що порадиться із психотерапевтом щодо препаратів, які мені варто давати на ніч. Від барбітуратів, які в одні з ночей принесла мені мама за рекомендацією чергового лікаря, я була не в захопленні, хоча якось із відчаю спробувала навіть їх (до одного місця). Рятувало хіба те, що часом в довгі ночі до мене знову приходив обійматися Всесвіт – якби в ті миті мою голову запхали до томографа, то могли б побачити, як анатомічно виглядає абсолютне щастя. Я писала Ромкові, що якщо не проведуть консультацію з психотерапевтом, то можна відразу з психіатром, бо я «дурію від тієї любові». Але у відсутності сну мене хвилював не так мій настрій (ще б пак), як те, що це могло бути однією з причин, чому мій набряк не спішив розсмоктуватись.


*Емінем, The Ringer.
**Маріано Сіґман, “Таємне життя розуму”.
***Сьюзен Блекмор – дослідниця та популяризаторка меметики.
****Мова йде про десинхронізацію власних ритмів дня і ночі із загальноприйнятими.

Конфлікт як основа драматургії

Будеш мати трохи вредну жінку, ну шо.
Аби здорову.

 

«Мала, чо не вітаєшся» сказала мені бордововолоса короткострижена пані у білому халаті, зайшовши якось до палати. У відповідь я, скоріш за все, скорчила гримасу невторопання, вона ж потиснула мені руку. То була завідувачка неврологічного відділення. Наступного разу вона прийшла, коли я дивилася відео з інструкцією до синтезатора, який день перед тим приніс мені Ромко. 

Тобі не можна туди дивитися.

Моєму мозку потрібне поживне середовище.

Для того треба мати мозок.

У мене інсульт. А не аненцефалія.

Вона посміхнулась і вийшла, а я запідозрила (чи то накрутила) якусь провокацію. Коли вона завітала втретє, я була мало того, що упередженою, то ще й надто виснаженою неспанням. 

Як ти?

Плюс-мінус.

Має бути плюс-плюс-плюс.

Залюбки, лиш я за три ночі спала шість годин загалом.

Це твої захцянки. Мені такого не говори.

Тоді чого ви мене питаєте, як мої справи? Дивувалася я, не розуміючи, як відповідати в таких випадках, Я ж від вас нічого не вимагаю…

Ти не маєш морального права від мене щось вимагати.

Я маю право вимагати від вас лікарської етики, якщо вам відоме таке поняття... 

— ...Це ми з твоєю мамою можемо на щось жалітися. А те, що ти не можеш дати раду зі своїми емоціями то це твої проблеми.

Я журналіст і моїм обов’язком є не допускати, щоб лікарі говорили так із пацієнтами, надто вже в післяінсультному стані!

О, думаю, Господи, як же ж вдало сформулювала, тільки-но до пуття навчившись знову говорити. Жодного разу не запнулася. Кров у мені закипала, я тицяла середні пальці вслід завідувачці, яка, навіть не дослухавши моєї тиради, вийшла з палати. Після того я бігом записала діалог у блокнот. 

Мене чомусь тішив той факт, що нарешті з кимось повоювала хоча раніше я, здається, була не надто конфліктною. Після обіду лягла і спробувала увійти в становище пані, яка змусила мене поводитись так ніби я студентка журфаку на першому курсі. Я думала про те, що робота у неї стресова й важка, а комунікація з пацієнтами навряд чи є найприємнішою її частиною. З усім тим, відділення, яким вона керує, працює справді дуже добре. Я відразу зацінила, як тут готують: відчувала в тій їжі якусь любов, ніби то куховарила бабця для своїх онуків. До того ж, ранішні крапельниці ставили в такий час, щоб до обіду їх завершити. А з персоналу не було нікого, хто грубіянив би чи геть ігнорував. Навпаки, ці (також вимучені своєю роботою) люди завжди чуйно відкликалися на запити пацієнтів. Медсестри, загалом, були відповідальними, санітарки ж видавалися найщирішими людьми на планеті. Пані Соню я побачила ще в першу ніч і подумала, що вона має бути дзен-буддистом, щоб міняти підгузки пацієнтам із таким ентузіазмом, завжди посміхаючись і підбадьорюючи кожного. Пані Люся була емпатичною й творчою, любила поезію й книжки про мозок. Вона працювала дві доби підряд треба було підмінити колегу хоча сама ледь волочила свою ногу, перехворівши в дитинстві на поліомієліт. Її цікавило все про сучасну молодь, тому вона багато розпитувала нас з Ромком про життя в один із вечорів, коли прийшла триндіти з пані Галею. 

Пані Галя, яка стала сусідкою, коли мою принцесячу дупу помістили в третю для мене палату, була вночі значно спокійнішою, ніж пані Іра, хоча мінімальні інциденти, звісно, траплялися й тут. Вона могла підірватися й галасувати, що їй погано. Я, налякана, будила санітарів, а потім з’ясовувалося, що “погано” стосувалося дискомфорту в підгузку, а не смертельних кольок у районі серця. Або ж тренувалася говорити посеред ночі (у пані Галі внаслідок інсульту добряче постраждали мова й рухи):

— Фасоля, огірки… Показники лічильника… По-каз-ни-ки…

— Пані Галю, чому ви говорите?

— Та то я до себе.

— Але ж вас чути!

— А.

Спочатку я розглядала її як потенційне джерело шуму, але згодом ми здружилися, і я пильнувала всі її ліки, годувала вечерею, кликала їй вночі санітарів чи медсестер. Вони, до слова, спали разом у маніпуляційній на широкому ліжку, докупки, як оселедці. Час від часу вони мусили вставати серед ночі, а дехто працював по дві доби підряд, бо після введення карантину в їхніх колег з’явилися проблеми з добиранням. Після конфлікту, коли з мене трохи вийшла злість, про яку я навіть не підозрювала, й коли я пороздумувала над роботою усіх людей навколо, мені справді стало трохи легше, й тієї ночі я спала добрих чотири години.

Прокинувшись, я відразу сіла писати, аж упав мені олівець. То був уже третій тиждень у лікарні, я попросила маму й Ромка не залишатися у мене на ніч. Були лише я і пані Галя.

Нашуміла вам тут?

Вона махнула рукою:

Головне, шо жива. 

Крики в голові та ззовні

НУ НЕ РУХАЙТЕ МЕНЕ
ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ
Я ПРОШУ, ПРОШУ ВАС

 

Паралізовані своїми рухами й мовою, їхні свідомості у пастках хворих мізків самі не розуміли, що вилітало у них з ротів замість звичних речень, якими ще недавно їм вдавалось комунікувати з іншими. До того всього звикалося, як і до фрази «цієї ночі померло n людей». 

Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ПОНЯТИ!

Ви в лікарні. У вас інсульт.

Часом я просила Ромка забрати мене, казала, що хочу в своє ліжко, боюся вірусів (навіть не читаючи новини, можна було зрозуміти, що ситуація з ковідом гіршала), не хочу спалювати зайві синапси, поки цілими ночами мучуся в ліжку, й готова платити медсестрі, яка приїжджатиме ставити крапельниці вдома, де, скоріш за все, вдасться хоч трохи поспати. «Чи здатна наймана медсестра в тебе вдома впоратися з нападом або нестерильною баночкою гарантовано самотужки, не чекаючи швидкої три години? Маю сумнів». І на знак компромісу приніс подушку з дому

***

Що малюєш? Мене? пані Тамара приходила, щоб запускати в мої вени всілякі там нейротропіни, розчини Рінгера, аспарками, фуросеміди та інші препарати, які виводили з мого організму всілякий непотріб, приносячи всілякий потріб натомість. 

Та нє, я посміхнулась, бо, звісно, не хотілося брехати. 

Пані Тамара відразу дала зрозуміти, хто тут альфа. Першого ранку вона прийшла в палату, під’єднала всіх до крапельниць і гонорово попередила: «Мене не рухати. Закінчиться крапати зупиніть. Я сама прийду поставити іншу». Вона була відповідальною і завжди перевіряла медикаменти, а це було вкрай важливо, враховуючи, що в місцевій аптеці їх полюбляли плутати. Її катетери були найнадійнішими. Одного разу я навіть збрехала, що моєму лише третій день, хоча насправді був четвертий хотіла дочекатись її зміни, щоби поставила мені новий. Не те, щоб інші медсестри якось не вміли з ними поводитись чи ставили погано мої тоненькі вени піддавалися не всім. Пані Тамара, до того ж, завжди старалася ставити мені на ліву руку бачила, що правою я майже весь час малювала чи писала. А уколи її були такими безболісними, що відразу після першого моя дупа зрозуміла, що й надалі можна буде розслабляти булки, даруйте за тавтологію. Хіба один раз таке сталося, що рідина пішла мені поза вену, а на руці напомпувалася здоровенна «біцуха». Я тоді лиш посміялася і попросила накачати мені другу для симетричності.

Якось вона зайшла, коли я геть розплакалась. Мені проколювали вени у всіх можливих місцях: треба було зібрати три кубики на ДНК-аналіз, але кожного разу вдавалося набрати ледь по два. Кров не виступала, а коли й текла, то зовсім трохи, дорогою пінилась. Я була геть виснаженою — вночі вдалося поспати заледве одну фазу. Температура в ті дні добігала до 37.5. Я не знала, коли мене випишуть з місця, де була постійна ротація людей, які доїжджали кожен у різний спосіб моя лікарка вже кілька днів не виходила на роботу, бо захворіла сама. Крім того, мені вже давно хотілося закинутись наніч улюбленим мелатоніном, але виписувати його самотужки я не сміла.

Ну що, тебе сильно мучили? спитала пані Тамара, а я, хоч і не хотіла заклопотаній медсестрі розповідати про свої проблеми, не втрималась:

То таке. Проколюйте скільки треба, можете хоч аорту перерізати. Насправді я виснажена тим, що бозна-скільки не виходить нормально поспати.

А що може сприяти твоєму сну?

Не знаю напевне, та варто спробувати мелатонін. Лиш я не ризикую приймати нічого без погодження з лікарем.

До того мені, за рекомендацією психотерапевта, виписали мінімальну дозу прегабаліну, яка спрацювала лише в першу ніч, суб'єктивно покращивши якість мого тригодинного сну – можливо, завдяки установці та улюбленому плацебо-ефекті*. Пані Тамара вийшла з палати, а за якийсь час повернулася з лікаркою не моєю, звісно, але теж нічого. Я запитала, чи можна мені мелатонін, вона сказала «так». Ого, так можна було?

Тієї ночі я поспала добрих чотири фази глибокий сон нарешті не був поверхневим, я аж спітніла й, прокинувшись у перерві, забула, де сплю що, звісно, було хорошим знаком. На останній швидкій фазі мені бачились чудові сни. Такі сняться зазвичай лише вдома, після наспаних вдосталь годин. Я прокинулася справді щасливою, й насамперед намалювала пані Тамарі портрет.


*Після лікарні, в черговий період безсоння, я спробувала прегабалін знову, й пропивши його кілька днів, знайшла у ньому свій порятунок.

Пошуки нового «я»

«Відкинувши філософські роздуми, кожен, хто опинявся в закритому просторі
з переляканим кажаном, знає, як воно: зустрітися з фундаментально іншою формою життя»*

 

Ганна Миронівна (завідувачка, з якою ми вже встигли помиритись) питала, чи відчуваю я зміни в своїй особистості, адже гепнуло в зону, «відповідальну за поведінкові реакції», як вона сказала. «Там ще може бути наша фантазія й уява». Важко було відповісти, бо сам досвід був не зовсім тривіальним, я б у будь-якому випадку стала трохи іншою.

IMG_20200705_211141_981(1)

Не маючи на руках своїх МРТ-знімків, я тестувала все підряд. Щодня писала хлопцям, з якими працюю, у чат, ми вирішували різні справи. Я хотіла, щоб частина роботи зробилась до мого повернення, але насправді, перш за все, пересвідчувалась, що на місці мої планування разом з ініціативою. Я не сумнівалася в своїх емоціях: вони не просто нікуди не ділись, а радше значно посилились. Я пильнувала гіпокамп відтворювала в голові не лише старезні спогади (що радше було наслідком численних саморефлексій), а й запам’ятовувала і перевіряла свіжі. Звісно, на всі когнітивні функції впливали також стрес, невиспаність і загальна слабкість, але чогось суттєвого я не помітила, принаймні якихось проблем. Навпаки, мені постійно думалося, що я вийду звідти набагато крутішою, ніж прийшла. Ганна Миронівна лиш підсилила мою впевненість. «Тепер ти станеш трохи адекватнішою, ось побачиш. Зазвичай судини, які таке спричиняють, є проблемними й можуть надокучати. Зараз вони виключені з кровообігу». Я, звісно, не пригадувала, щоб щось у моїй адекватності мене аж бентежило, але скинула на ті кляті судини всі проблеми, які траплялися в моєму житті. 

***

Я зауважила, що стала більш войовничою, в якомусь сенсі. Найбільше мене переклинило на пошуках правди нехай і моєї власної, але найважливіше негайної. До того ж, я почала активно жестикулювати, а навіть, коли намагалася стримати руку, їй ніби ставало некомфортно треба було конче брати участь у донесенні думки. 

Ви ж знаєте, що є така штука, як розлади сну, і я нічого не вигадала?

Знаю.

Мене то так збісило! Ви вийшли, я вам аж середній палець показала.

Добре зробила!

Коли ми сиділи наодинці з Ганною Миронівною в її кабінеті в один з останніх днів перед моєю випискою, вона розповідала, як часом матюкається, коли приходить з роботи, а чоловік робить зауваження. Їй і справді було байдуже на мої розлади сну це таки доволі дрібна проблема, якщо порівнювати з інсультом. А провокувала вона мене з інших міркувань:

Мене цікавило, як ти формулюватимеш думки.

До повної афазії мені, як з’ясувалось, бракувало дуже мало, а вже за три тижні у лікарні я повернула свою мову до (майже) нормального стану. Читати тренувалась загалом на власних текстах відразу перебігаючи очима по написаному. Писати ж було значно легше завдяки, мабуть, моторній корі. Спочатку я трохи розчарувалася, що матиму проблеми з математикою, але згодом мені й ця біда здалася цікавою. Одного вечора ми зробили чай, ввімкнули настільну лампу, яку Ромко приніс з хати, і мама диктувала мені цифри. Половину з них я ніби вчила наново. Тоді вона чи то жартома, чи з цікавості написала для мене квадратне рівняння. «Ти шо» я навіть не хотіла його бачити, так-сяк пройшовшись самими числами. Але сталося найхимерніше: я розв’язала рівняння в обидва способи, не розуміючи, що, власне кажучи, роблю рука сама виводила правильні відповіді.

На початку я також тренувалася розуміти текст на книжці Асі: її я читала вже й раніше, вона була доволі легкою та, найважливіше, актуальною для мене. Ту книжку зауважили санітарки й інтерн Надійка, тому я вирішила подарувати таку на відділення, щоправда, карантин сповільнив процес доставлення, тож довелося дарувати свою — з усіма позначками. 

ІІ неврологічному відділенню від Оксани Брошнівської вдячної пацієнтки. Думала, мені гаплик. Ще думала, що буду тепер дурною, але нє, дивіться! Здається, навіть мудрію! (Я підписую, хоч і не авторка книжки, але вже сказала їй, що передаю вам примірник). 

п.с. Є ще нейрони в «нейрівницях», мозок таки матеріальний, а інсульт ще та пригода! 

Так я підписала їм примірник «Мозку матеріального», і, очевидно, мені не забракло експресивності знову. На сусідній сторінці я провела лінію до останнього речення і дописала, що це у мене гумор такий, на випадок, якщо не всі зрозуміють аналогію й подумають, що я вигадала чи сплутала якийсь термін. Взагалі, ті дні я була постійно ніби п’яною.

А це нормально, що за ці три тижні я пережила весь спектр людських емоцій: від цілковитого розпачу до безмежної ейфорії? Чи мені тепер відразу звідси на Кульпарківську?

Повір, ті, кому треба на Кульпарківську**, найменше про це підозрюють, завідувачка посміхалася. 

***

Ромко з самого початку вирішив, що забирає мене до себе, й поки була в лікарні, готував для мене кімнату. Я була майже готовою, шукала лиш своє пальто, хоч і дивилася прямо на нього воно висіло на спинці крісла відразу за Ромком. Я сприйняла його за Ромкову куртку, а вдягаючись сміялася, що я «жінка, яка сплутала пальто з чоловіком». В дорозі Льолік питав, чи я зауважила якісь зміни. Я сказала, що тупо жартую й погано знаю математику. 

Вже по приїзді додому, розмовляючи з Ромковими батьками, я зауважила, що вслухаюся в кожне їхнє слово, а часом навіть підглядаю за губами, щоб розпізнати зміст почутого – ніби вони говорили іноземною. Не могла я також, як раніше, пропустити повз вуха п’ятихвилинну розповідь, а потім, коли треба було відреагувати, просто швидко прокрутити все назад. Зник десь і той бот, який займався паралельно різними справами і поки свідомість була зайнята своїм, відповідав – це я зрозуміла після кількох телефонних розмов, де мені доводилось напружуватись і уважно слухати.

За якийсь час ці вміння відновилися – вартувало мені кілька днів добряче поспати. Залишилися, звісно, загальна втома, запаморочення, періодично вночі почав мучити синдром неспокійних ніг та інші старобабцінські болячки. Два місяці я мала би провести на реабілітації. Основним застереженням лікарів було не нервуватись.


*Томас Нагель “Як воно, бути кажаном?” [8].
**Ні в якому разі не хочу, щоб це сприймалося, ніби в лікарні на Кульпарківській лежать “хворі психи”, які добровільно туди не приходять. Я й справді вважала, що мені, як мінімум, доведеться прийняти курс медикаментів, аби вирівняти свій психічний стан.

 

Наслідки

Агент діючий фактор у будь-якому процесі чи явищі;
сутність, яка має властивості, необхідні для взаємодії з середовищем.

 

«Не нервуйся, не перевтомлюйся, не перезбуджуйся». Через вірус дах їхав навіть у тих, кому було можна. Я переконувала всіх, що добре почуваюся, а рятувати, на мою думку, треба було їх, а не мене. Постійно перепитувала близьких, чи миють руки, чи носять маски й чи ні з ким ніде не вештаються (хоча сама припускала, що, власне, ковід цілком міг стати причиною моєї недуги*). Мені захотілося всім допомагати, особливо тим, від кого повіває сенсами (хай навіть на власні сенси не вистачало часу) чи дарувати подарунки (і навіть улюблений годинник, що блимав рожевим). З’явилося відчуття, що мушу реагувати на середовище в усі можливі способи: без жартів, попри рештки здорового глузду, воно виглядало, наче Всесвіт нарешті розповів мені, що за місію маю виконувати. Ромко нічого дивного у моїй поведінці не зауважив крім того, що стала трохи більш буйною. Наприклад, якось він зайшов, а я зненацька підняла блузку догори:

— Дивися, що маю!

«Що коїться?» — як воно, коли в 26 у тебе інсульт, а ти регочеш

Я показувала йому, як поправилася за три тижні у лікарні, наминаючи, окрім основних страв, ще десь утричі більше своїх. До такого перформансу він явно не був готовим, але добре, що хоч не бачив моїх текстів. Натхнення будило посеред ночі, щоб я писала вишуканою мовою, з горою метафор та усім книжним пафосом, на який натрапляла у своєму житті. Лиш потім я впізнала у своїй поведінці ледь не всі ознаки синдрому Ґешвінда**. 

«...Емоційність, ейфорія, уявлення, що вона має виконати місію, сильне почуття морального обов’язку, глибока релігійність…»*** Першою книгою, яку я взяла до рук по поверненню з лікарні була... ну, ви зрозуміли.

З повагою до читачів та з вдячністю лікарям, Оксана Брошнівська, для видань Lviv.com, Куншт та усіх, кому ця історія видалась цікавою.


*”Коронавірус призводить до інсультів молодих пацієнтів без анамнезу та звичних симптомів ковіду (або з мінімальними)”, CNN [9].
**Синдром Ґешвінда характерний синдром зміни особистості, що спостерігається у деяких пацієнтів з епілепсією між нападами. Крім симптомів, які перелічила, додають також гіперграфію, через яку я, власне, й зрозуміла, що щось не так (компульсивно ведучи свої “маніакальні нотатки”, я була надто багатослівною й звертала увагу на деталі, які геть не мали значення).
****Так Свааб описував прояви цього синдрому в Жанни д’Арк.  

Посилання:

Мозок матеріальний / Ася Казанцева;
Aura / Wikipedia;
Ми – це наш мозок / Дік Свааб;
Таємне життя розуму / Маріано Сіґман;
The Joy of Living: Unlocking the Secret and Science of Happiness / Yongey Mingyur Rinpoche;
Геном / Метт Рідлі;
The Meme Machine / Susan Blackmore;
What Is It Like to Be a Bat? / Thomas Nagel;
Covid-19 causes sudden strokes in young adults, doctors say / CNN;
Das Schlafbuch: Warum wir schlafen und wie es uns am besten gelingt / Peter Spork.
Зараз читають