LVIV.COM

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в’язниці

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці
Наука довкола Львова

Продовжуємо розповідати історії про львівських науковців. На черзі — Василь Щурат.


Перша половина ХХ століття видалася такою бурхливою, що за біографією будь-якої людини, яка пережила дві світові війни і численні зміни влади на наших теренах, можна знімати гостросюжетну драму. Тим паче непрості біографії в тих, хто брав активну участь у громадському житті того часу. Ось і Василю Щурату трапилося народитись у 1871 році в старій імперії Габсбурґів, а померти у 1948 в СРСР сталінського зразка. За цей час він встиг потоваришувати і посваритися з Іваном Франком, відсидіти в тюрмі за організацію Таємного університету, отримати, а потім втратити звання академіка ВУАН і наостанок очолити Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника. А поміж тим писати свої твори, здійснити низку чудових перекладів і ввести українську літературу в європейський контекст.

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці Василь Щурат, орієнтовно 1890-ті рр.

Як стати поетом: лайфгак від Івана Франка

Навіть народився Василь Щурат у знаменний день, який згодом стане Днем Незалежності України – 24 серпня 1871 року. Його батько був сільським учителем у селі Вислобоки на Львівщині (зараз Кам’янка-Бузький район), але помер, коли хлопцю було заледве два роки. Мати вдруге одружилася аж через п’ять років, і це одруження стало багато в чому визначальним для долі самого Василя – його вітчим, Микола Семків, працював у Львові в університетській бібліотеці. Тому з книгами Василь тісно зазнайомився змалку, а згодом він стане бібліофілом і одним із найвизначніших жертводавців усіх українських бібліотек у Львові. Доступ Щурата до університетської бібліотеки також посприяв ближчому його знайомству з Іваном Франком.

Оскільки сім’я переселилася до Львова, середню освіту Василь здобував у Львівській академічній гімназії, яку закінчив у 1892 році. То була єдина львівська гімназія з викладанням українською мовою. Ще у гімназійні роки він почав цікавитися фольклористикою: щоліта на канікули сім’я їздила у село Кобиловолоки на Тернопільщині, і там Василь почав збирати народні пісні. Тоді ж він зачитувався “Зорею”, часописом при тоді ще Літературному товаристві ім. Шевченка, до редакції якого входив Іван Франко. Туди він надіслав свого першого вірша, баладу “Розлука”. Вірш був, як це буває у 15 років, банальний і про любов, і отримав нищівну відповідь головного редактора Цеглинського: “Читали ви коли які поезії? Ваша “Розлука” якраз показує, що ні.” Хтозна, чи це не відвернуло б юного поета від літературної діяльності, якби не знайомство з Іваном Франком.

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці

Номер “Зорі” за 1886 рік

Франко умів талановито творити не лише літературу, а й нових авторів для неї. Для Василя Щурата він також став наставником і другом. Знайомство їхнє відбулося у 1887 році. За порадою директора Народного дому Скородинського Василь зважився показати Франкові збірку народних пісень з Кобиловолок, які він записував вже кілька років. Принагідно виявилося, що Франкові для досліджень був потрібний доступ до університетської бібліотеки, тож Василь виступив свого роду посередником між Франком і своїм вітчимом у цій справі. На цьому між ними зав’язалося тісне спілкування. 

Франко водночас познайомив Василя зі здобутками тогочасного українського літературознавства, зробив рецензію перших поезій і дав дуже важливу пораду, яка вплинула на подальше життя і творчість Щурата. Як згадував сам Щурат: “Прочитавши кілька моїх стихів, він замітив у них дуже слабу форму і похибки проти наголосу, і порадив перекладати. Я послухав ради. Читаючи класичних прозаїків, приспорював собі засіб слів, читаючи поетів, вчився наголосу, а ознайомлюючись з чужими літературами, став дещо перекладати з Уланда і Гейне”. Зрештою, захоплення Щурата написанням власних поезій мине разом з юним віком, і після Першої світової війни він зосередиться на літературознавчих дослідженнях, але на той час він вже стане одним із найвидатніших українських перекладачів. Заодно він широко ознайомився з європейською літературою, що сильно вплинуло на його наукові погляди.

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці

Збірка віршів Василя Щурата з подарунковим підписом від автора для Бібліотеки НТШ. Джерело: стаття “Бібліофільсько-меценатська діяльність Василя Щурата”

Слов’янська філологія і декаданс

З 1884 року Василь Щурат вивчав слов’янську філологію на філософському факультеті Львівського університету, а 1892 року поїхав підвищувати кваліфікацію до Відня. “Вирішивши присвятити себе славістичним студіям, разом з Іваном Франком я поїхав до Відня. Франко після майже п’ятнадцятирічної перерви тоді вже закінчував свої студії – я їх тільки що починав. Жили ми у спільній квартирі… разом відвідували університетські лекції”. Навчалися вони там в одного з найвизначніших тогочасних славістів, Ватрослава Яґіча, який вивчав серед іншого і давньоукраїнські пам’ятки та походження церковнослов’янської мови. Серед славістів Яґіч тоді був зіркою першої величини і користувався значним авторитетом.

Франко невдовзі повернувся до Львова, а Василь залишився в Відні і захистив у Яґіча докторську дисертацію на тему “Слово Данила Заточника. Пам’ятка староруської літератури з кінця середніх віків”, що заклала початок його дослідженням давньоруських і староукраїнських літературних творів. Та вже тоді він писав наукові розвідки і про сучасників та письменників ХІХ ст., які надсилав на публікацію до Львова у часопис Франка “Життє і слово”. Його статті публікувалися також в “Записках НТШ”. До Львова з Відня він повернувся тільки 1896 року.

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці

Перша сторінка докторської дисертації Василя Щурата “Слово Данила Заточника. Пам’ятка староруської літератури з кінця середніх віків”

Ще будучи у Відні, Щурат написав статтю-огляд творчості Франка, яка викликала активне обговорення і критику і стала чи не найвідоміший епізодом його літературознавчої діяльності. У цій статті він відніс збірку “Зів’яле листя” до поезії декадансу. Часто цю рецензію звинувачують у розриві стосунків між Щуратом і Франком, між ними справді розгорілася свого роду дискусія на шпальтах періодики – Франко відповів віршем, Щурат на нього відповів своїм віршем, а згодом і окремою статтею про “Зів’яле листя”. 

Проте справжній розкол між ними стався вже після повернення Щурата до Львова, де він розкритикував роботу Історико-філософської секції, яку очолював Грушевський, і в яку входив Франко, посварившись з обома. Після цього вони з Франком відновили спілкування лише 1907 року, через десятиліття після конфлікту. Сварка з Грушевським ймовірно спричинилася і до того, що дійсним членом НТШ Василь Щурат став тільки у 1914 році. 

По цих подіях він поїхав до Чернівців, де допомагав Осипу Маковею редагувати газету “Буковина” і в 1898 році здав вчительський іспит, який дозволяв викладати в гімназіях. Для більшості українських науковців того часу це був єдиний доступний кар’єрний шлях. На роботу Василь влаштувався в гімназію Перемишля, а згодом Бродів. Тут, у Бродах, Щурат зайнявся активною громадською діяльністю, зокрема допоміг організувати читальню “Просвіти”. Активно брав участь в роботі “Просвіти” і згодом, у міжвоєнний період. 

У 1905 році Василь Щурат відбув у відрядження в Російську імперію, де у Києві познайомився з Нечуєм-Левицьким, Лисенком, Самійленком та іншими діячами української культури з Наддніпрянщини. Врешті у 1907 році повернувся до Львова, де викладав в гімназії аж до Першої світової війни. В той час відновлюються його відносини з Франком, творчість якого він продовжує досліджувати і в той час, і по смерті Франка. Тоді ж він бере активну участь у боротьбі за український університет. Вінець цієї боротьби настав вже у 1921 році, хоча і не в тому вигляді, якого він сподівався…

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці

Сенат Українського таємного університету. Василь Щурат сидить посередині

Свобода чи університет?

Мабуть, найважливішим у сенсі впливу на історію української науки періодом діяльності Василя Щурата слід вважати роки після Першої світової війни, і саме з цим періодом ми його асоціюємо в першу чергу – з часом, коли він був ректором Українського таємного університету. 

Ще після реформ в Австрії ІІ пол. ХІХ ст., коли коронні краї здобули значно більше автономії, з’явилася можливість викладати в університетах регіональними мовами. Це призвело до швидкої полонізації Львівського університету. Україномовних кафедр було небагато, за кожне відкриття нової доводилося боротися. До кінця століття почали все гучніше звучати вимоги створити окремий український університет – і врешті австрійська влада на це погодилася і запланувала відкриття на 1916 рік, але плани зірвала Перша світова війна. Після того, як українці програли бої за Львів, а згодом і за Галичину, зникли навіть ті можливості, які були до війни.

Всі українські кафедри в університеті закрили. Для українських студентів у перші роки по війні були обмеження на вступ – для вступу треба було відслужити у польській армії, що звісно виключало тих, хто воював на іншому боці. Згодом цю вимогу змінили, але певний час українцю поступити в університет було неможливо. Окрім того, щоб викладати навіть в гімназіях, треба було скласти присягу новоствореній Польській державі. Ще у 1919 році низка українських науковців твердо відмовилися це робити і таким чином втратили роботу. Щурат був серед них. Лише з 1921 року відкриття жіночої гімназії сестер василіанок, яка була не державною, а церковною, а пізніше Богословської академії при греко-католицькій церкві створило вакансії для українських викладачів.

З 1915 року Василь Щурат очолював НТШ, і саме за його головування Товариство 19 серпня 1919 року скликало нараду членів товариства та професорів, де ухвалили “заснувати університетські курси для української молоді в об’ємі трьох повних факультетів: філософського, юридичного й теологічного”. Курси мали відбуватися при Науковому товаристві ім. Петра Могили і за сприяння Ставропігійського інституту, в приміщенні якого мали розпочатися заняття. Спочатку все планувалося офіційно, а розклад занять був опублікований у пресі – але польська влада наклала на них мораторій. В результаті було вирішено працювати таємно. При цьому кількість зацікавлених студентів збільшувалася, і курси переросли у повноцінний університет.

У перші дні липня 1921 року Василь Щурат та інші ініціативні професори і викладачі скликали у Львові загальностудентський з’їзд, на якому прийняли остаточне рішення про утворення приватного Українського таємного університету. Університет мав складатися із трьох факультетів: філософського, правничого та медичного. Водночас відбулися наради професорів, які досі викладали на курсах, і прийнято постанову створити Сенат Українського університету, обрано ректора та деканів відділів. Ректором обрали Василя Щурата. За його керівництва встановлено викладацький склад і програму навчання.

В Університету виникла проблема з матеріальним забезпеченням, хоча певні пожертви надходили з чисельної української еміграції. Проблему вирішили… краудфандинґом. Грошові пожертви на український університет подавалися як свого роду податок на майбутнє українського суспільства. Ось, наприклад, текст одного із закликів до пожертв: “Кожний українець мусить добровільно оподаткуватися в користь своєї молоді. Звертаємося з гарячим зазивом до українського селянства, щоб воно з сьогоднішніх жнив оподаткувалося в користь української шкільної молоді по одній літрі збіжжя від господарства. Всі інші громадяни нехай зложать рівно вартну грошову суму. Тільки таким способом, спільними зусиллями цілого українського народу, можна урятувати українську молодіж. Ніхто не сміє відтягнутися від сповнення того святого обов’язку. Нехай ніхто не блякне в Золотій Книзі жертводавців.”

Початок для університету видався не надто оптимістичним. Інформацію про нього не можна було повністю приховати, адже треба було якось зібрати студентів, повідомити їм про план занять і таке інше. В результаті польська влада про все дізналася і спробувала запобігти початку навчання. Були заборонені українські студентські організації, які існували ще з часів Австрії, понад сотню студентів заарештували, дехто з них відсидів у в’язниці більше року. 19 вересня 1921 року Щурату прийшла повістка з’явитися до поліцейського начальства, за кілька днів в його помешканні провели обшук. 

7 жовтня Василя Щурата заарештували і протримали в тюрмі три місяці – а можливо він просидів би і більше, якби це не викликало обурення на міжнародному рівні. Втрутилася Ліга Націй – дотримання прав національних меншин було однією із вимог при передачі Східної Галичини Польщі. Тому впродовж кількох наступних років з університетом боролися не так відкрито, щоб не викликати міжнародної реакції – і це, зрештою, дозволило йому певний час проіснувати і випустити частину студентів. Восени 1921 року, з ректором у в’язниці, Таємний університет розпочав заняття.

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці

Викладачі і студенти Українського таємного університету

Підпільні лекції

Своєрідним “головним офісом” університету стала будівля “Просвіти” на площі Ринок, 10, де вирішувалися організаційні та адміністративні питання. Лекції відбувалися у приміщеннях українських культурних організацій та у приватних помешканнях викладачів. Ректорат розташувався на Курковій, 3 (зараз Лисенка) – в особистому помешканні Василя Щурата. Як згадував потім його син, “До батька додому як до ректора Тайного університету, який не мав своєї постійної садиби, щодня приходили в різних справах і з різними питаннями професори, доценти і службовці університету, представники різних галицьких політичних партій – народовці, москвофіли, радикали і комуністи, редактори різних газет, чільні духовні особи, єпископи, каноніки, монахи, як до Митрополита Шептицького включно. Вони завжди вели з батьком найрізноманітніші наради й розмови на теми праці університету, занять і курсів, актуальних політичних подій, які проходили у світі, в Галичині, у Польщі, а також у Радянському Союзі, складали звернення до урядів європейських держав, до Ліги націй, до ректоратів іноземних університетів і т. п.”.

Студенти дуже цінували Василя Щурата як викладача. У 1921-23 рр. він викладав історію української літератури ІІ пол. ХІХ ст., проводив семінарські заняття з нової української літератури, недовгий час викладав також курс “Націоналізація літературної мови в українському письменстві ХVII–XIX ст.”. В архіві Василя Щурата, який зараз знаходиться в Бібліотеці ім. Стефаника, є прохання від студентів читати їм лекції: “Підписані просять Вас уділити їм приватних лекцій з обсягу новішої української літератури бодай в двох годинах тижнево. І трохи далі: Ми нище підписані сміємо просити Високоповажаного пана Професора вчити нас приватно українського письменства і теорії літературного мистецтва […]. Маючи повну надію, що Ви нашому проханню не відмовите, чекаємо на відповідь і на лекції”. Як видно, студентів особливо цікавила творчість сучасних їм українських письменників, тема, яка була серед наукових зацікавлень Василя Щурата.

Кар’єра Щурата як ректора завершилася 1923 року з – можливо, умисною – дискредитацією у пресі. Принаймні саме так тоді це сприйняла частина української громадськості. Право українців на університет було закріплене ще в мирних угодах 1919 року. Таємна діяльність не йшла на користь навчанню. Тож не дивно, що Василь Щурат паралельно вів кулуарні перемовини з графом Станіславом Лосем, який був на стороні примирення між народами, щодо офіційного відкриття університету. Перемовини зайшли в тупік, оскільки польська сторона пропонувала відкрити університет у Станіславові (нині Івано-Франківськ), на що українці не погодилися. Це все діялося ще перед відкриттям Таємного університету. Пізніше посол до Сейму Ільків, який був посередником між сторонами, написав Щурату листа з повідомленням, що граф Лось буде у Львові – і відповідно була б можливість продовжити перемовини. Лист якимось чином потрапив у пресу і спонукав графа Лося публічно заперечити свою участь у перемовинах на шпальтах “Слова польського” 4 березня 1923 року. 

Василь Щурат після цієї публікації потрапив у незручну ситуацію. Поляки потрактували прагнення українців мати свій університет саме у Львові, як інструмент політичної боротьби – мовляв, ви не освіти хочете, а створення осередку опору польській владі. Після скандалу у пресі Сенат університету вирішив зняти Щурата з посади ректора. Щурат це сприйняв з розумінням, не бажаючи своєю присутністю наражати університет на додаткові проблеми з владою: “Ухвала Сенату випала против мойого застереження і приневолила мене зрезигнувати зі становища ректора, яке я так високо цінив, що не посмів би його наразити навіть на тінь компрометації яким-небудь зближуванням до Кс. Ількова чи його співробітника з польської сторони […]. Позволяючи собі дати вислів свойому святому внутрішньому переконанню, що для університетської справи не причиню шкоди, передаючи її в щасливіші й під сю хвилю може справніші руки, бажаю тільки одного, а саме, щоб Світлий Сенат знайшов собі такий провід, який запоручував би йому повну згармонізованість і рішучість у всіх його починах. З високим поважанням Д-р Василь Щурат. У Львові. 8 марта 1923”.

Університету це, щоправда, не допомогло. Тиск ставав все сильніший, в останній навчальний семестр поліція переривала майже кожну лекцію, викладачів звільняли з державної роботи в гімназіях або змушували платити великі штрафи. За цих умов і викладачі, і студенти поступово почали покидати університетські заняття, тим більше що паралельно українці вже мали змогу вступити на навчання до офіційного Львівського університету, хоч і польськомовного. Сам Щурат продовжив наукову діяльність, викладання в гімназії сестер-василіанок, роботу в “Просвіті”, і підтримував зв’язки з науковцями в Радянській Україні.  

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці
Василь Щурат у своєму кабінеті-бібліотеці, 1935 рік. Джерело: стаття “Бібліофільсько-меценатська діяльність Василя Щурата”

Не університетом єдиним

Ще з 1915 і до 1923 року Василь Щурат був головою НТШ. Завдяки ньому в міжвоєнні роки поповнилась Бібліотека товариства. Василь Щурат добре знався на стародавніх книгах і рукописах, у нього самого була дуже велика бібліотека, дарами він збагатив майже кожну з українських бібліотек у місті. Частину книг бібліотеки викуповували у нього за гроші. Тільки на початок 1920-х рр. в Бібліотеці НТШ значилося 327 томів, які охоплювали рукописи, стародруки, книжкові і періодичні видання ХІХ — початку ХХ ст., фотографії, які бібліотека отримала від Щурата. Продовжував він поповнювати бібліотеку і далі. 

Був Василь Щурат і знавцем давніх рукописів, з якими працював в дослідницькій роботі, вивчаючи пам’ятки середньовічного і ранньомодерного українського письменства. Його запрошували як фахівця оцінити цінність тих чи інших рукописів і стародруків, такі його нотатки збереглися на окремих манускриптах з бібліотек отців василіан – наприклад, на “Хроніці Підгорецького моанстиря”. Бібліотека НТШ отримала від нього в дар 47 рукописів XVI–XIX ст. У березні 1929 року Щурат став першим головою Українського бібліофільського товариства.

Продовжував він свою діяльність і в освіті. До 1934 року працював у приватній жіночій гімназії сестер василіанок. Продовжував працювати в “Просвіті”. У 1929 році його обрали почесним членом “Просвіти”. Він продовжував публікуватися в НТШ, також писав публіцистичні твори, які виходили майже в усій тогочасній українській періодиці, продовжував працювати над перекладами. Підтримував тісні зв’язки з ВУАН. 1929 року Василя Щурата обрали академіком ВУАН, але… вже через рік позбавили цього звання. В автобіографії для радянського керівництва він напише в 1939 році: “в 1929 р. обрано мене членом ВУАН, відки виключено по невідомим доси причинам”. Насправді причини були відомі, тільки їх не можна було називати. Саме тоді розпочалися перші репресії проти української інтелігенції, за сумнозвісним процесом “Спілки визволення України”, і серед інших академіків-галичан Щурат виступив із засудженням дій радянської влади.

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці
Підпис Василя Щурата під автобіографією 1939 року

Порятунок бібліотеки

З приходом СРСР на терени Галичини політика партії мусила змінитися, адже треба було шукати опори серед місцевого населення. Щурата разом з низкою інших діячів поновили у званні академіків. У 1939-41 роках і після війни до смерті 1948 року Василь Щурат працював професором у Львівському університеті. З 1944 року отримав він також посаду директора Наукової бібліотеки АН УРСР. У грудні 1945 року він зробив ще один дар бібліотеці – 46 архівних документів та рукописних матеріалів. Це був нелегкий час для бібліотеки, коли фонди колишнього Оссолінеуму та інших книгозбірок, які туди ввійшли – зокрема, бібліотеки НТШ, – розпорошувалися по Союзу і за його межі, як це сталося зі збіркою полоністики. Тож директор робив все можливе, щоб зберегти хоч щось у Львові. Вже згодом у його сина Степана бібліотека придбає весь архів науковця. 

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці

Екслібриси з приватної бібліотеки Щурата. Джерело: стаття “Бібліофільсько-меценатська діяльність Василя Щурата”

Залишив Василь Щурат по собі і велику приватну бібліотеку з цінними книгами. Частину з них у нелегкі радянські часи син Степан продав різним музеям та установам, і з тих коштів міг жити. Згодом остання з нащадків Щурата, Олександра Гургула-Щурат заповіла бібліотеку Святоуспенській Унівській лаврі отців студитів. Зараз бібліотека в руках настоятеля храму блаженного Климентія Шептицького у Львові, отця Севастіяна. Його зусиллями при храмі відкрився Музей ім. митрополита Андрея Шептицького. 

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці

Могила Василя Щурата і його сина Степана на Личаківському цвинтарі 

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці

Титульна сторінка перекладу “Пісні про Роланда”

Щурат проти “глобусу України”

Спектр наукових зацікавлень Василя Щурата був дуже широким – від давньої української літератури, полемічних творів часів Берестейської унії, зокрема творчості Івана Вишенського, до таких класиків, як Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко, Іван Котляревський, Маркіян Шашкевич, Пантелеймон Куліш, до вивчення творчості своїх сучасників, зокрема Івана Франка.

Давньою літературою він мусив зацікавитися завдяки своєму науковому керівнику у Відні Ватрославу Яґічу. Яґіч був відомим фахівцем славістики, досліджував давньоукраїнські пам’ятки, питання фонетики і морфології української та староукраїнської мови, вивчав старослов’янську мову. Також Яґіч опублікував низку пам’яток слов’янської писемності, викладав палеографію – історію розвитку писемної мови. До наукового доробку Щурата входило вивчення давніх рукописів. 

Під керівництвом Яґіча Василь Щурат написав свою докторську працю “Слово Данила Заточника. Пам’ятка староруської літератури з кінця середніх віків” – дослідження твору, який зараз датують ХІІ-ХІІІ ст., але який зберігся лише у пізніших копіях. Інший твір давньоруської літератури, який досліджував Василь Щурат – “Слово о полку Ігоревім”. Тут вже був вплив і Івана Франка. Саме Франко спонукав Щурата зайнятися перекладами, і це дало поштовх до того методу аналізу літератури, до якого Щурат вдавався чи не найчастіше – компаративістики. 

Наука довкола Львова: Василь Щурат, Таємний університет та ректор у в'язниці
Титульна сторінка перекладу “Слова о полку Ігоревім”. Джерело.

Знаючи понад десять мов і займаючись перекладами, Василь Щурат мав широке знайомство з європейською літературою, і це дозволило йому бачити паралелі в розвитку нашої літератури та інших світових літератур, помічати взаємні впливи і подібності. Це надзвичайно важливе питання і зараз, коли ми звикли розглядати свою культуру та історію в контексті “глобусу України”, ізольовано від загальносвітових процесів, але Щурат вже тоді критикував сучасників за схильність до такого підходу. Його праці, хоча деякі з їх висновків і не пережили випробування часом, показують, що українська література – частина значно ширшої європейської традиції.

“Слово о полку Ігоревім” стало одним із творів, який Василь Щурат ввів у цю традицію. Французька література була однією зі сфер його зацікавлень з кінця ХІХ століття, і у 1890-х він перекладав французький епос “Пісня про Роланда”. Вже під час цієї праці він почав помічати паралелі її зі “Словом о полку Ігоревім”, що частково висвітлив у кількох публікаціях про обидва епоси. Зрештою ця праця спонукала його написати власний переспів “Слова” сучасною українською мовою, який вважається найкращим у період до Першої світової війни. Переклад Щурата “Пісні про Роланда” став взагалі першим не лише для української, а в цілому для слов’янських літератур.

Компаративістська праця, яка викликала найбільше контроверсій – це звісно літературознавчий портрет “Д-р Іван Франко”, який вийшов у “Зорі” 1896 року. Тут Щурат аналізує творчість свого близького друга, проводячи порівняння з відомими сучасниками, письменниками і поетами з інших країн. Наприклад, реалістичні оповідання Франка він порівнює з творчістю Еміля Золя та Фьодора Достоєвского. Схоже, що такий спосіб аналізу літературних творів не був ще дуже розповсюдженим, адже на Щурата посипався шквал критики, де йому закидали, що він вбачає у Івана Франка наслідування літературних творів, якого бути не могло. Проте найбільше обурення викликало те, що Щурат відніс збірку “Зів’яле листя” до декадансу.

Сам Василь Щурат при тому уточнює у статті: “…коли під декадентизмом будемо розуміти не ті ориґінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить признаки смислових хоріб, але розумне і артистичним змислом ведене змаганє до витвору сьвіжих ориґінальних помислів, образів, зворотів мови і форм”. Саме визначення цього стилю тоді ще було доволі розмитим. Згодом Щурат напише окрему статтю про збірку “Зів’яле листя”, де детальніше роз’яснить свої погляди. Проте тодішні українські інтелектуали обурилися достатньо, щоб через півроку Франко відчув необхідність відповісти на статтю полемічною поезією “Декадент”, на яку Щурат відповідає, наче виправдовуючись перед другом, чи радше перед суспільною думкою, своїм віршем “Се не декадент!” – і поряд з нею публікує ту саму окрему розвідку про збірку Франка. Хтозна, як би поточилися події далі, якби не вищезгаданий конфлікт в НТШ, який розірвав зв’язки між Франком і Щуратом на десятиліття.  

Вже після примирення, і потім після смерті Франка Щурат продовжував досліджувати його творчість. Найважливішим у його аналізі було те, що він першим виявив новаторський характер збірки “Зів’яле листя” для української літератури, як і те, що він ввів творчість Франка у європейський контекст. Він також знав окремі подробиці творчої кухні Франка з часів, коли вони мешкали разом у Відні – ці відомості є важливим джерелом для дослідників літератури. І недарма студенти Таємного університету просили Щурата читати їм лекції про сучасну літературу. Мабуть саме цей підхід – аналіз української літератури в її європейському контексті – і є найважливішим вкладом Василя Щурата в українське літературознавство.

Про проєкт: Наука довкола Львова займається популяризацією історії науки у Львові й на Галичині. Більше цікавих матеріалів ви можете знайти, підписавшись на нашу сторінку в фейсбуці. Невдовзі відкриємо ютуб-канал, а коли епідемія дозволить, продовжимо нашу традицію Наукових шпацерів. Ви можете підтримати проєкт на Патреоні.

Джерела:

М. Кривенко. Бібліофільсько-меценатська діяльність Василя Щурата

В. Щурат-Глуха. Василь Щурат і “Просвіта”

Н. Лащик. Василь Щурат – ректор Українського таємного університету

Ю. Редько. Український університет у Львові (1920-1925). Із споминів колишнього студента

Л. Козак. Філософські, культурологічні та поетичні студії Василя Щурата як діалог української та французької культур

Л. Козак. Василь Щурат та Іван Франко: з історії особистих і творчих взаємин

В. Щурат. Автобіографія

 

nauka-dovkola-lvova LVIV.COM

Ділися або не палися

Зараз читають