LVIV.COM

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)

Ділись, Бро

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)
Детективиця Бро

Коли дивишся на літаки, сконструйовані меланезійськими остров’янами під час війни та після неї, все з ними ніби ок: мають крила, гвинт, кабіну й навіть навушники з антенами. Коли заходиш в універ, там теж ніби нічо так: всі кудись ходять, про щось говорять, пишуть конспекти, читають доповіді.


Все акуратно, основні тези виділені маркерами, а гарний почерк, скоріш за все, свідчить про старанність студента та його непересічні інтелектуальні здібності. 

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)

Мусить бути папірець

Нас з дитинства годували екстрасенсами на СТБ, з газет на нас дивилася Оляна й інші ясновидиці, а по тєліку ще досі, бува, можна побачити морду, Господи прости, Кашпіровського. Ми — всього лише біологічні машини, не запрограмовані на те, аби в жодному разі не хибити, схильні до упереджень, будуємо свою реальність на когнітивних спотвореннях. Нам подобається легкість і зрозумілість — гарні теорії, які ми без особливих зусиль додаємо до тієї картини реальності, що вже встигла сформуватися. Вмінням критично мислити й піддавати під сумнів власні судження ми виробляємо собі імунітет до того, що приготувало для нас непередбачуване й жорстоке інформаційне середовище. 

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)

Одного дня нам усім доводиться вибирати: чи всрати кілька років заради папірця, який засвідчуватиме про нашу компетентність, чи витягнути з цих років усе, щоб закінчити їх не тільки з клятим папірцем. 

Цей текст не про моралізаторство, не про те, що вчитися — важливо, не про те, що студенти — майбутнє нації. Він не про те, що в студентські роки треба цілі ночі писати конспекти, позбавляючи себе здорового сну (Боже збав), не про те, що не можна відриватися, тусити з братюнями чи крутити любов, поки молодий/молода. Він про підхід. І про те, як ти керуєш часом і можливостями, поки тривають ці п’ять/шість (чи скільки там) років твоєї юності. 

Час минає, а я все ще бовдур

Перед тобою — доволі оптимістична картина тривалості життя у тижнях. Без жодних натяків на те, що існує безліч варіантів ґиґнути значно швидше. 90 років або майже 4696 тижні.

життя в тижнях

Уяви: 200 тижнів ти слухаєш звуки, які вилітають з чийогось рота, перетворюєш їх на слова в своєму зошиті, при потребі можеш їх відтворити, якщо раптом насуне перевірка — можливо, навіть у такому ж порядку. А потім ідеш у реальний світ. “Яке чудове вміння, ми ознайомилися з вашим резюме й зателефонуємо, як тільки з’явиться така вакансія”. 

Але ж ти забув/ла додати, що чудово вмієш виконувати бюрократичні квести, ставити підписи у потрібних місцях, знаєш, що Times New Roman 14, міжрядковий інтервал 1,5 (тобто маєш досвід написання наукової роботи, якщо мовою простаків). 

І, при потребі, з тебе міг би вийти чудовий переписувач (рерайтер) безглуздих текстів, та такий, що жоден “антиплагіат.ком” не розпізнає. Це вже щось.

Так сі стало

На жаль, нормальні дані про кількість українців, які працюють за професією, знайти не вдалося, пощастило лише з приголомшливою статистикою, як часто люблять робити наші ЗМІ, — без посилання на дослідження чи хоча би згадки про його авторів. 55 % українців, втім, пишуть, працюють не за фахом. 

Застаріла програма, погана система, країна у дупі, дупа в країні, пекло феноменології в твоїх конспектах та мумбо-юбмо в деяких підручниках. Same ol' shit, годі скиглити. Глянь на календар знову. Тік-так. 

“Піти-проти-системи” № 1. Лишитись того ровера

Бунтувати можна багатьма способами. Хтось обирає кинути універ, що є куди не найдурнішим вчинком. Перестати приходити в місце, через яке ти прокидаєшся вранці з жахливим психосоматичним болем в районі сонячного сплетіння, їдеш туди смердючою маршруткою, щоб там усіх поненавидіти, а потім повертаєшся додому й падаєш на диван, зібравши в кулак останні сили на перегляд серіальчика, щоб завтра знову прокинутись від кортизолового жаху — why not?

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)

 

Ігор: «Після школи я вступив у політех на прикладну лінгвістику, але на першому курсі зрозумів, що хочу спробувати комп’ютерні науки. Знову здав ЗНО, вступив, а вже на першій сесії злетів зі стипендії. Наступного літа я спробував віддати всі сили навчанню — багато читав і програмував. Вже через рік я отримав підвищену стипендію, а ще за пів року став одним з найкращих студентів на курсі. Мені дуже сподобалось програмувати, я міг робити це годинами...»

Якщо тобі це справді не підходить, зумій схаменутися вчасно. Краще всрати рік, ніж два. Два, ніж три. Три, ніж… Ну, шариш. Не зайшло — “спробуйте ще”. 

“Піти-проти-системи” № 2. Шукати істину (і друзів серед викладачів)

Якщо ти вивчаєш справді те, що тобі цікаво, чіпляйся за всі можливості, навіть коли очікування щодо навчання далеко не збігаються з реальністю. У твоїх руках — купа літератури у вільному доступі, лекцій, статей і досліджень. Тобі не важко буде дізнатися, що відбувається у твоїй сфері в реальному світі, попри всю древність твоєї навчальної програми. І, нехай тобі й хочеться закочувати очі щоразу, коли хтось зі старперів говорить про важливість бази, ти справді можеш знайти там цікаві речі, без яких буде важко сформувати повну картину (але для цього потрібна реальна література, а не пекло з твоїх конспектів, про яке ми вже поговорили). 

Ти можеш думати: “Виходить, викладачам по барабану, як зацікавити мене своїм предметом?”. 

Б’юсь об заклад, від неймовірного ентузіазму й спраги до знань більшості студентів, з якими вони знайомились перед тобою, їм не те, що опустились руки, а часом хочеться на себе їх накласти. 

Іноді цим бідакам не залишається нічого, аніж бавитися в імітацію навчання і самим. Вони заплющують очі на списування, особливо якщо студент/ка хоча б для пристойності вдасть, що просто дивиться, чи в нормі ще коліна. Вони слухають його/її доповіді, навіть якщо вже вивчили їх напам’ять, бо це одні й ті самі тексти з першого-ліпшого сайту типу pidruchniki.com. Вони кажуть “принеси хоч щось”, бо розуміють, що мастили бачити цей фейс ще й на талонах. І, тільки-но в такій системі з’являється викладач, який вимагає реальних знань, усі дружньо погоджуються, що цей чувак шизанутий наніц.

1

А якщо ти заціниш його підхід, виділиш вихідні для прочитання підручника, назбираєш додаткової інформації, щоб нарешті відірватись і влаштувати справжній інтелектуальний двобій (ну, чи як би там тобі хотілося це називати), тобі відразу скажуть, що fucked in the head тут ти.

2

Це не про те, що кожен, хто корчить з себе страшенно принципового й вимогливого, обов'язково має найблагіші наміри. 

Бо й серед викладачів трапляються такі, які не лише культивують тупість, а й самі намагаються весь цей карго-культ очолити, стати його вождем, щоб всі бігали за ними й цілували “відомо-куди”. 

Цих персонажів ти відразу розпізнаєш, бо коли в них щось питати чи пробувати вести дискусію, вони дивляться на тебе як на гівно, відповідають як до гівна, говорячи при цьому якесь гівно, що найсмішніше. “Dunning–Kruger” in all its glory. 

 

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)Тарас: «Були викладачі, які хотіли від нас тупого зазубрювання й виконання примітивних домашніх завдань, що було не схожим на спроби зробити з нас хороших фахівців. Часом вони ставили запитання, на які ми звідкись мали знати відповіді, хоча вони не мали ніякого відношення до того, що ми вивчали (“хто висить на стіні в кабінеті завкафедри?”). А якщо щось питали у них, то казали “перевірте в книжці”, бо самі не розуміли, про що говорять. На екзаменах до студента часто ставились як до людини, яка щось їм винна. Пробували показати свою “владу” чи “перевагу”. Роботи, при цьому, вочевидь, не завжди перечитували. Пам’ятаю, як отримав трійку з філософії, хоча добре знав цей предмет, а на заліку мені ще й випала улюблена тема. Система ж працювала таким чином, що якщо у тебе вже з’являлася хоч одна трійка у заліковці, то далі від них вже було не відмазатись».

До біса ці нерви, ти вже знайшов/ла тих, з ким можна дружити й кого хочеться слухати. З ними й тусуйся.

“Піти-проти-системи” № 3. Бунтувати

Якщо тобі дійсно важливо отримати реальні знання й зберегти хороші відносини з тими викладачами, яких поважаєш, бунтувати доведеться не в той спосіб, про який ти подумав/ла. Спробуй визначитися з власною позицією і поводитись як науковець. Ти ж в науковій установі, кінець кінцем.

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)

Якщо на твою долю припало бодай іноді чути цілковиті нісенітниці в стінах цієї, кхм-кхм, наукової установи — розважайся: ознайомся з предметом, стань на твердий ґрунт, дискутуй. Матимеш круті розповіді про те, як викладач ледь не випав з вікна від твоїх міцних, мов скеля, аргументів (то буде з серії тих історій, де вже й сам/а не пам’ятаєш, що наперебільшував/ла, але то таке).

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)

Ти здивуєшся дізнатись, що викладачі зустрінуть твоє новаторство з більшим ентузіазмом, ніж чергове контрол-це/контрол-ве твоїх попередників. 

Найглибшою екзистенційною ямою для тебе стане використання “контрол-це/контрол-ве” підходу в написанні дипломної. 

Це просто вишенька на торті всього карго-культу: напхати якомога більше мудрих слів, зробити квазідослідження (в кращому випадку), оформити все “під науку” (то як ремонт “під євро”), щоб потім вийти й розповісти все так, ніби ти оце поночах сидів/ла недарма, все мало якийсь сенс, “ми дослідили”, “ми дійшли висновків”... Але ж, “тік-так”. Можна реально використати цей час для чогось цікавішого, отримавши при цьому ще й якийсь фідбек. А оскільки ти вже тусуєшся з найкрутішими викладачами у вас на кафедрі, тобі не складно буде мати їх за наукових керівників. 

Імітація навчання в львівських вишах (або як не всрати студентські роки)

 

Юстина: «У мене в групі було до п’яти класних дипломних, буквально троє людей були з проплаченими і геть ніякими роботами, були й “контрол-це”. Я готувала аналіз пропаганди авторитарно-тоталітарних режимів, де вивела свою модель життєвого циклу пропаганди, якою навіть хотів користуватися викладач».

 

 

Немає цікавої теми в переліку — запропонуй свою, тобі допоможуть її сформулювати й кристалізувати саму ідею. Далі треба буде трохи попрацювати, щоб відчути подвійний дофаміновий кайф — від завершеної роботи, й від того, що робив/ла її не як йолоп. Принаймні спробував/ла — хрін вже з тою твоєю вибіркою не вельми правдоподібною чи методологією трохи кострубатою, хай би хоч в теоретичній базі добре колупнути. Неймовірно, але ти можеш користуватися справжньою науковою літературою, і навіть книжками, а не першими-ліпшими запитами з гугла. 

Все одно, якщо тобі захочеться стати крутим/ою в своїй сфері, до цієї літератури ти ще, ймовірно, заглядатимеш і будеш думати: “дідько, то ж можна було повипендрюватися ще в студентські роки”. Освіта, зрештою, не починається в універі, й у ньому не закінчується. 


І та, ти ж розумієш, що все залежить від вишу, факультету, спеціальності, кафедри, погоди, розташування зір, планет, їхніх супутників і ліній на твоїх долонях. Не сприймай цей текст як спробу об’єктивної оцінки освітньої системи. Це, швидше, кілька думок, які можуть допомогти тобі зорієнтуватися й отримати трохи більше задоволення й користі від процесу. Шукатимеш ще щось за темою — можеш читнути наш переклад статті Тіма Урбана, де він розповідає, як вибрати кар’єру, яка насправді тобі підходить. А ще краще — тримай оригінал.

Текст: Оксана Брошнівська

Зараз читають