LVIV.COM

Дворик втрачених іграшок: моторошне місце чи дитячий рай?

Дворик втрачених іграшок: моторошне місце чи дитячий рай?
Гетманова Анна
Цілком фантастична і наївна пора людського становлення… Дитинство… Це казковий калейдоскоп, у якому літочислення йде за іншим алгоритмом, ніж у дорослих. А ще по-справжньому вражає той факт, що дитина не живе за принципами дорослого існування. Вона грає у життя. Найкращими друзями у цій забавці для неї є іграшки. Вона безумовно довіряє їм, віддає частинку своїх внутрішніх переживань або навіть почуттів. Відтак, іграшка стає чимось більшим. Вона трансформується в амулет, безцінний артефакт, сповнений чуттєвої дитячої енергії, любові та радості. Що люди вкладають у поняття іграшки та куди зникає дитинство? 

Ліричний відступ

– Ти знаєш де це?
– На вулиці Князя Лева, 3. Це у сторону Лялькового театру, шариш?
– Та, здогадуюся…

Я одягаю світло-сірий плащ, з нетерплячою усмішкою дивлюся на Наталю, котра щось знову робить зі своїм волоссям. Це вже втретє за тридцять хвилин наших зборів. Вчора вона запропонувала мені відвідати “Музей втрачених іграшок”, бо їй неохідно зробити по цій темі фотопроект. Я погодилась. Люблю знаходити щось нове у “до дірок знайомому” місті.

Нудьгуюся і набираю у Google-пошуку назву локації – перші десять посилань красномовно запрошують до перегляду! Але вирішую не псувати собі перше враження, адже я завжди у передчутті “свіжини”. Тому прискорюю Наталю, і ми йдемо на кінцеву зупинку трамваю №2. Дорогою вона запитує про мої очікування. Я відповідаю, що не знаю, адже опінії мого оточення разюче відрізняються, тому не можу конкретно сформувати свої передчуття. “Але сподіваюся буде круто, все одно прогуляємося, якщо-що…”

У думках пригадую свою найулюбленішу іграшку. Старенька лялька “Барбі” з підробленою генеалогією. У неї були дуже суттєві недоліки, які напрочуд ніколи мене не засмучували, а навпаки страшенно приваблювали. Відремонтована скотчем рука, відсутність частини штучного волосся на тім’ячку та жовтуватий колір пластмасового тіла робили цю ляльку несхожою на інших своїх конкуренток, подекуди зовсім новеньких. Вона здавалася мені ідеальною, хоч і не була такою, а решті завжди чогось не вистачало, щоб досягти подібного статусу. Це так дивно. Діти відчувають і думають інакше…

За пів години двійка зупиняється на Руській і ми йдемо у напрямку Лялькового театру. Людей сила силенна, однак чомусь я впевнена, що у “місце Х” мало-хто навідується.

– Погодься, це не така популярна локація, як, до прикладу, Італійський дворик. Думаю, лише тутешні знають про неї.
– Як сказати, минулого разу, коли я там була, дощило, тому відвідувачів майже не було. Але ж сьогодні сонячно.

Ми піднімаємося вгору, йдемо через огороджений гратами ігровий майданчик. Частина хлопчиків грає у футбол, а інша – відпочиває по кутках. Весна – пора дитинства? Чомусь воно ніби дихає крізь усі щілини міських вуличок… Нарешті ще один поворот, і спіралевидний вхід у загадкову “Нарнію” фактично перед нами! Вирує тиша…

“Лялька здавалася мені ідеальною, хоч і не була такою, а решті завжди чогось не вистачало, щоб досягти подібного статусу. Це так дивно. Діти відчувають і думають інакше…”

Дворик втрачених іграшок: моторошне місце чи дитячий рай?

Дворик втрачених іграшок, фото – Наталя Стареправо.

Місце іграшкової сатанії чи дитячий рай?

Ні галасу, ні надмірної кількості людей. Усе ніби застигло у часовій петлі й нікуди не рухається. Правда, природа відвойовує своє: кущі сяють смарагдовими шатами, подекуди квітнуть конвалії, або стелиться дика ромашка. Навіть згори видно, що іграшок дуже багато. Всі вони виглядають не зовісм презентабельно, що тут сказати, навіть жахливо. Але, загалом, місце прибране, чистеньке. Нас зустрічає цілий “прайд” плюшевих левів, котрі лежать довкола старенького пенька. Вони брудні, випалені сонцем і зіпсовані дощем. “Нда, прямісінько, як африканське сафарі…” – помічаю я і скоріше йду усередину дворика.

Відразу звертаю увагу на те, що іграшки дійсно нагадують музейні експонати. Вони не розкидані у хаотичному порядку, а навпаки мають власне місце. Хтось мешкає на шухляді раритетного креденсу, а комусь випала доля сидіти на дитячій гойдалці. Подібні деталі роблять дворик дуже атмосферним, надають йому архаїчних та разом з тим теплих рис. Окрім іграшок, тут є різноманітні картини, написані невідомими художниками, гравюри, дитячі прикраси та старенькі меблі. Сам дворик не вирізняється з-поміж тисячі таких самих львівських “побратимів”. Звичайна п’ятиповерхівка. “Хрущовка”, як кажуть наші дідусі та бабусі. Але чомусь така архітектура приваблює більше, ніж фешенебельний Avalon. Тут є таємниця…

– Хтось мені казав, що раніше тут були навіть музичні інструменти…
– Цікаво, скільки вже років цим іграшкам? І чи хтось доглядає за ними?
– Тут, здається, мав би жити засновник цього музею. Якось його, чи то Василь Петрович, чи шо, звати.
– Але добре було б з кимось із жителів поговорити.

Наталя фотографує, я – спостерігаю. Підходять нові відвідувачі, теж щось видивляються, руками не чіпають. Я з ними солідарна: іграшки брудні і торкатися до них немає бажання. Ось завітали дівчата, влаштовують тут мініфотосесію. Цікаво, чи з’являються колись у цьому дворику діти? Власне, цей музей, ніби данина їхній порі!

За декілька хвилин сюди дійсно приходить сімейна пара. Маленька дівчинка Каміла миттєво приступає до оглядин старовинних експонатів. Вона навпаки хоче доторкнутися до всього, що бачить. Напевне їй сподобався тигрик на гойдалці, тому що вона швиденько бере його у свої обійми. Та любов триває не довго. Каміла скоренько обходить усіх “жителів” дворика і йде до батьків. До речі, батько дівчинки, здається, не у захваті від цього місця, він переважно стоїть біля входу і поглядає на годинник. Я підходжу до нього і запитую, чи подобається йому тут? Відповідь мене дивує:

“Тут затишно, але водночас віє сумом. Не знати, яке минуле у цих іграшок і хто їхні власники. Можливо, їх вже немає в живих. Кожна річ має свою історію. Для когось вони були важливими, але їх принесли сюди як прощання з дитинством. Нехай буде собі цей дворик. Хтось за ним все ж таки доглядає і це чиїсь спогади”. 

У голові майнуло “кріпове місце” – відгук про дворик моєї подруги Марі. Можливо, воно дійсно трохи сумне, як і сказав цей чоловік. Навіть, коли сонце трохи облагороджує його, відчуття жалю не залишає тебе. Однак, цей дворик точно не страшний. Адже тут немає нічого моторошного, іграшки не нагадують вуду-інструментарій. Так, вони занедбані, але не викликають страху. А ще неочікувано мені відкрилася істина, чому більшість людей говорять, що це місце лякає. Дорослі схильні до дзеркального мислення. Голлівудські фільми жахів руйнують образ іграшки, як безвідносної речі, як розваги. Натомість, вони транслюють через неї свої викривлені негативні смисли. Можливо, тому ми піддаємося впливу тих речей, яких насправді не існує?

Я мовчки повертаюся до свого звичного спостереження. Чомусь я відразу не помітила невеличкий фонтан майже біля дверей будинку. Він більше схожий на водокачку: вода тече тонесеньким, ледве помітним струмком, сама конструкція не має яскраво вираженої форми, її прикрашають хіба маленькі статуетки, як із Кіндер-Сюрприза. Може, це вони і є. Однак, навіть цей елемент загального екстер’єру робить місце особливим. Напевне, я занадто багато фантазую, але чомусь фонтан здається мені символічним. Швидкоплинність часу, дитинства, життя… Поки я у філософських рефлексіях, Наталя вступила у бесіду з дівчатами, котрі влаштовували фотосесію. Вони з Харкова, дізналися про це місце з соціальних мереж, тож вирішили навідатися. Для мене їх реакція була очевидною:

“Місце лячне, навіює страх і тривогу, викликає сумні спогади. Ці іграшки виглядають непотрібними, наче дитячий будинок, тільки для плюшевих створінь, або ж кладовище”.

Дворик втрачених іграшок: моторошне місце чи дитячий рай?

Фото – Наталя Стареправо

Тим часом, людей побільшало. Студенти, фотографи, туристи, сімейні пари, митці – в один момент їх стало так багато, що мені захотілося позбутися цього натовпу. Я не люблю масові скупчення – це порушує мій внутрішній простір. Наталя ж тримається на відмінно, вона прицілюється своєю камерою і ловить кожен “подих” архаїчного дворика. Наприклад, знимкує дуже активного хлопчика, котрий об’їжджає іграшкові споруди на самокаті. Його тата, який уважно читає напис на скриньці, що прибита до вхідних дверей. Дівчат, котрі дивляться у заплямоване дзеркало. А також напис “Журналіст, не опіздуй”, бо гріх таке не зазнімкувати, особливо, коли ти майже представник цієї професії.

Я просуваюся до входу. Помічаю, що сюди спускаються журналісти. Спочатку я не побачила медіа-лого, а потім до мене дійшло, що це “плюси” і канал “НТН”. У мене бракує слів. І я ще думала, що це місце непопулярне. Одна з журналісток просить мене дати коментар. Я люб’язно погоджуюся. Кажу, що не бачу у цьому місці нічого класного, адже іграшки тут у жахливому стані, і це нагадує реквієм за забутим дитинством. На питання, чи не навіює мені цей дворик страху, відповідаю заперечно, адже це байки, які придумують дорослі.

– Чуєш, Наталю, я вже хочу йти звідси. Багато народу стає.
– Таа, шкода, що так і не поспілкувалися з жителями будинку. Це був би суперматеріал!

Я не знаю, чи це доля, чи збіг обставин, чи вдача, однак саме у ту мить, як ми збиралися йти, двері будинку відчинилися і вийшов хлопець з ровером. Ми з Наталею відразу кинулися його розпитувати, чи можна поговорити із засновником цього місця? Він залишив велосипед і пішов назад у під’їзд. За хвилини дві до нас вийшов “батько” Дворика забутих іграшок.

Перед нами стоїть кремезний чоловік середніх літ з сивим волоссям і добрими очима. Він живе у цьому будинку давно, має щасливу родину і двійко внуків, і, власне, саме ця обставина стала причиною створення подібного місця. Як турботливий дідо, Василь Петрович не хотів, щоб малеча вешталася у пошуках розваг деінде. Тому він вирішив разом зі своїм товаришем створити тут своєрідний ігровий майданчик для діточок. У якості декору, пан Василь обрав старенькі іграшки, котрі лежали у нього на горищі. Таким чином зародився сучасний “Дворик забутих іграшок”. Йому вже десять років.

Я запитую, чи це музей? Він усміхається і каже, що це ніякий не музей і ніколи ним не був. Пан Василь не розуміє, чому люди його так назвали, адже він ніколи не намагався розповсюдити інформацію про це місце, не мав якоїсь корисливої мети.

Дворик втрачених іграшок: моторошне місце чи дитячий рай?

Автор лонгріду Анна та пан Василь. Фото – Наталя Стареправо

“Це вхід для малечі, а не для дорослих. Дорослим тут нічого робити, вони ж бо чомусь вважають це місце моторошним. А дітвора любить його, бо це великий ляльковий будинок. Батьки повинні приводити свою малечу, а не лякати страшними казками”.

Василь Петрович показує на скриньку і говорить, що згодом замислився над невеличким фонтаном для діточок. Довелося шукати відповідне обладнання, платити за водопостачання. Грошей на це все не вистачає, тому він вирішив звернутися до відвідувачів дворика. Він також наголошує на тому, що це місце своєрідне останнє пристанище для іграшок. Сюди можна принести і свою улюблену забавку, щоб вона доповнила колекцію лялькового будинку. За десять років у цьому дворику було чимало різноманітних експонатів, однак деякі з них розікрали вандали. Зараз пан Василь активно бореться з подібними особами і не дозволяє їм перебувати на території будинку.

Ми подякували чоловіку і пішли до входу. Журналісти вже давно чекали на наш відхід, бо відразу кинулися до Василя Петровича зі своїми мікрофонами. Наталя єхидно посміхнулася: “Вони ще нам мають спасибі сказати за те, що ми його привели!” Я засміялася. Між тим, ми вже йшли у зворотному напрямку і обговорювали побачене.

– Та, це виявилося вище моїх очікувань. Цікаве місце, іграшки страшні, як атомна війна, однак щось у ньому є концептуальне.
– Ай, я ж знала, що тобі сподобається.

Дворик втрачених іграшок: моторошне місце чи дитячий рай?

Фото – Наталя Стареправо

І мені дійсно сподобалося. Називаю “Дворик втрачених іграшок” дитячим раєм. Чому? Бо саме тут людина доросла, зіпсована стереотипами та соціальними ярликами може пригадати себе недосвідчену, себе дитину! Кожен знайде тут іграшку, яка відтворить хоча б на мить його дитинство.

Це своєрідне повернення у Едем, з якого ми добровільно йдемо. Це катарсис. Вкотре я замислилася над тим, що діти наймудріші істоти у Всесвіті, бо вони мають ключ до всіх питань, які їм навіть невластиві. Мені захотілося принести сюди свою стареньку ляльку, щоб вона не втратила свою святість, а підтримувала її у колі інших іграшок.

Я би зробила це, як своєрідну пожертву… Пожертву забутому дитинству…

➤ Архітектура для людей, або як столітні традиції працюють в сучасних житлових просторах

Твій Бро LVIV.COM

Ділись, Бро

Зараз читають