LVIV.COM

Віктор Морозов та його батярський блюз дев’яностих у Львові

Ділись, Бро

Христя Малиш

Колишніх батярів не буває. Віктор Морозов, один з найромантичніших та безсумнівно - найкрасивіших представників цієї культурної формації,  розповідає про те, що фантастичного було в формуванні театру-кабаре “Не журись!”, як за радянських часів затверджували незатверджуване і яких зусиль потрібно було докласти в дев’яностих, аби сказати коханій “Привіт, сонце, як твої справи?”


 

Про театр “Не журись!”

Під кінець вісімдесятих і початок дев’яностих, гуляючи центром Львова часто можна було зустріти скупчення натхненних та радісних людей, ядром якого був молодий та вродливий музикант, що під гітару співав файних пісень. І відрізнялися подібні стріт -концерти від тих, що частенько можна побачити сьогодні – текстами. Зазвичай, автором лірики був сам музикант, і вона носила гостро політичний характер, вкупі з іронічними та стібливими елементами. Ну і ще, звичайно ж, ця лірика була забороненою. 

Так от, цих виконавців сатиричного музичного мистецтва називали  “бардами”.

Одного дня, здибались кілька тоді юних дарувань. Точної локації не пам’ятаю, але чомусь, видається мені, що все те відбувалось поряд з готелем Жорж. Тоді ніхто особливо не домовлявся про зустріч.

Був там Кость Москалець і зовсім ще молодий Тарас Чубай і Андрій Панчишин... Словом -, зібралось тоді багацько людей - послухати хорошої української музики. Серед того натовпу був також Юрій Винничук. Здається мені, що він цю історію пригадав би краще, але якщо покладатись на те, як прибріхую я - то ось вам фантастична розв’язка трилера.

До Винничука підійшов один зі слухачів і, не зрозумівши, що за дійство таке коїться, спитав “Прошу пана, яка то група виступає зараз?” Ну і Винничук напів жартома, а напів серйозно, але дуже впевнено відповів тому чоловікові - “Не журись!”.

Фантастична ж складова моєї байки в тому, що я не певен, сказав це Юрко з якимсь конкретним наміром, передбачаючи утворення нашого мистецького осередку, чи просто так, не подумавши - вимовив те, що першим потрапило до голови.

viktor-morozov1

Спершу наша формація називалась “театром авторської пісні” в якому ми по черзі виходили на сцену і грали на гітарах. Але потім нам такий формат видався нудним і ми вирішили те дійство якось урізноманітнити. Власне тоді, поміж піснями стали виходити Винничук з Остапом Федоришиним і перекидатись смішними репліками. Так все воно трансформувалось в театр-кабаре, в якому ми вже ставили цілі вистави. Пам’ятаю фантастичну гумореску Остапа Федоришина - директора театру “Не журись!”- про українську родину, якій прислала гаманітарну поміч у вигляді бляшанки з прахом вуйка з Австралії після кремації. Не хочу вам її переповідати, бо то треба тільки бачити в його виконанні.

Я собі співав про радянського державного і партійного діяча, близького друга Сталіна. Він був настільки креативним хлопцем, що придумав ідею заносити села з напівмертвими голодними людьми до “чорних дошок”, аби забрати у них весь хліб в купі з життям на благо партійної індустріалізації.

Як музика розповідь лине

Виблискують сльози в очах

Розказує про Україну у славних 30-их роках,

Про Скрипника і Хвильового,

Про подвиги НКВД,

Про світлу широку дорогу,

яка до Сибіру веде.

Ка-га-нович - державна голова,

Ка-га-нович - історія жива,

Ка-га-нович - Єжова рідний брат,

Ка-ка-ка-ка... Ка-га-нович - професійний кат”

Або ж наспівував оду легендарному зразковому піонеру Павліку Морозову, що здав кагебістам власного батька:

Не плач, Морозихо,

Бо нема причини,

То куркуль проклятий,

Ворог батьківщини.

А у твого сина

На груді медалі,

Батько є у нього -

Сам товариш Сталін!”

Напевно через те, що на той час комуністична машина вже тріщала по швах і партійні діячі були розгублені та налякані  - нас за такі сценки і пісні не повбивали. Але часто підходили люди, які ще всіх клепок та відчуття суворої реальності не розгубили. Вони намагались застерегти, говорячи: “Хлопці, що ж ви таке робите, то ж вас заарештують”. Але в нас тоді не було страху, лише багато завзяття і бажання нарешті розповісти те, що так довго доводилось замовчувати.

Про обряд затвердження

Звичайно, в дев’яностих для того, аби провести будь яке дійство в філармонії чи театрі, потрібно було пройти певний обряд - “затвердження”. Після того, як план майбутнього проекту був готовий, треба було занести його до цензора на перевірку. Звісно, наші доробки за нормальних обставин не мали б пройти цензуру. Того ж Павліка Морозова, якого ми висміювали, в школах ставили дітям в приклад, як ревного захисника ідеології комунізму і героя для всіх піонерів. Тому доводилось шукати альтернативних шляхів.

Думаю, без допомоги Остапа Федоришина нам би нічого не вдалось зробити.

viktor-morozov2

До вистави “Повіяв вітер степовий” Влодко Кауфман зробив нам чудову афішу. На ній він намалював тризуб. Розгледіти його можна було тільки детально вглядаючись, але все ж, він там був. На щастя, Остапові, найбільш солідному серед усіх нас, вдалось нарити колишнього військового цензора. Той вуйко дуже любив випити, і це нас в буквальному розумінні рятувало. Коли Остап показав йому афішу, він, будучи вже в доброму гуморі, видав “Что ребята, думали я не увижу, что вы там на самом деле нарисовали? Нет, меня вам обмануть не удастся!” І вже коли Остап перелякався і був готовий до того, що його хитрий план з оковитою не спрацював, цензор якось на хвилі загального алкогольного піднесення хвацько втулив нам печатку.

Про ковбасу

Сьогодні для звичайного молодого українця відсутність в магазині саме того продукту, по який він прийшов, викликає незадоволення і роздратування. Мовляв, про покупця не думають зовсім, безсовісні. Але так було не завжди. Звісно, історіями про дефіцит в дев’яностих нікого не здивуєш, проте я маю яскравий спогад, що залишився в моїй свідомості з тих часів.

Пам’ятаю, приїхали ми з хлопцями з “Не журись!” до Монреалю і там вирішили погуляти містом. Звісно ж, скоро зголодніли і зайшли до першого супермаркету. Проходимо повз м’ясний відділ і бачимо - ковбаса! Ну, тобто бачимо ми звичайнісінький собі холодильник, з різними видами ковбаси, красиво упакованої та розкладеної. Підходь, шукай свою цінову категорію чи просто бери ту, яка смакує найбільше. Припускаю, що саме такі думки мали б з’явитись у голові звичайного канадця, чи сучасного українця, який вирішив пошопитись.

viktor-morozov4

Ну а в нашої батярсько-мистецької компанії була трохи інша реакція.

Ми звикли, що фраза “піди, купи ковбаси” означає - йди і купи ту одну, єдину, якої може й не бути в гастрономі, бо не завезли, розкупили, або просто продавчиня з -під прилавка саме тобі продавати без доплати не збирається.

А тут - море ковбаси. Безмежна кількість ковбасних варіантів, ковбасних смаків, ковбасних кольорів та форм… Словом - ми просто стояли, тикали в прилавок пальцем і довго та істерично реготали. А покупці поряд перешіптувались “Шо сталось? З ними все окей?”  

Про кохання по різні боки океану

Сьогодні нам важко уявити життя без смартфона і за відсутності інтернету, хоча б мобільного, в нас починається паніка. Відповідно - для того, аби сходити з кимось на каву - потрібно лише відкрити один з месенджерів і кілька разів потицяти пальчиком в сенсорний екран. І не важливо, де знаходиться та людина - в одному університеті з тобою, чи може в іншому місті, країні чи континенті. Ті технології, якими користуємось щоденно, стали настільки звичними, що ми їх перестали помічати.

А от коли я закохався в Мотрю, мені доводилось докладати трохи більше зусиль, аби спитати в неї “як справи”. Вона українка, як і я, тільки родом з Торонто. Тож, коли в нас зав’язалася любов, ми з нею жили по різні боки океану. Тому, для того, аби поговорити, мені треба було замовляти телефонну розмову заздалегідь.

viktor-morozov-5

Все відбувалось так. Я, з приміщення театру, телефонував тітоньці і пояснював їй, що мені треба здійснити дзвінок в Торонто. Далі треба було назвати їй номер телефону Мотрі. Тітонька ж розповідала мені про тарифікацію дзвінка і казала, що зателефонує, коли можна буде говорити. Вона називала приблизний день і час очікування дзвінка, але часто доводилось сидіти біля телефону і чекати значно довше.  Так ми обоє, я в Україні, а моя майбутня дружина - В Канаді, завмирали в очікуванні комунікативного дива.

І от - нарешті телефон дзвонив, я біг через всю кімнату, хапав трубку і після змученого та роздратованого наказу оператора “Говорите!” переможно починав розмову. Нам тоді було абсолютно неважливо, що ми ледве чуємо один одного, бо на лінії все немилосердно хрипіло та тріщало, і що доводилось часом майже кричати чи повторювати якесь слово виразно і по складах. Ми ще любили жартувати, що всі ті шуми через те, що якийсь полковник чи майор-кагебіст надто емоційно прослуховує нашу розмову.

Ну і романтичним завершенням нашого мовного рандеву був ще один дзвінок від оператора, з інформацією про те, скільки часу тривала розмова і скільки мені за неї треба буде заплатити.

Взагалі -, Львів дев’яностих описати якимось одним словом чи тезою мені не вдасться. Знаєте, це якийсь дивний спалах ейфорії з п’янким духом незалежності та вірою в безмежні можливості. З мішками беззмістовних та смішних купонів, за які не можна було купити нічого, і шаленою інфіляцією та розчаруванням. А ще - це час зародження нового. Фестиваль Вивих та Альтернатива, Дзиґа, Мертвий півень та молодий Чубай, свіжа творчість Віктора Неборака і дивний Скрипка, що приїхав з Франції і почав творити нові пісні для свого “ВВ”. Була в всьому цьому якась хаотична романтика. І я дуже тішусь, що застав її тоді.

Читайте також:


Олег Цьона: "Ми вміли любити"

Алік: ”Ти не перейматимешся проблемами рівності, коли замість зарплати – макарони”

Зараз читають
x Close

Стань нашим бро у Facebook!