Перший театр на Сихові: як поєднати непоєднуване

Який асоціативний ряд виникає у вас після згадки про Сихів? Першим в голові обов’язково з’явиться трамвай. За ним Мекка всіх бабусь та оптовиків - ринок Шувар, екзотична “Санта-Барбара” з дев’яностих. Що як ми запропонуємо вам додати до цього урбаністичного зрізу... театр? Перший за всю історію житлового масиву і разом з тим -  повноцінний та відкритий до прогресивної публіки?


Червоний зал кінотеатру Довженка, що на Сихові, майже повністю заповнений галасливими маленькими відвідувачами. Зі сцени звучить Вівальді. Численна аудиторія матусь з татусями і вчителями шипить на дітей, нагадуючи: “Йде вистава, не бачиш?” Востаннє такий ажіотаж я бачила, напевно, на прем’єрі Поттера.

Одразу біля сцени, займаючи перших два ряди, сидять діти з вадами слуху. Напередодні представниця ГО “Дзвін” зателефонувала директору Денису Федєшову і спитала, чи можна буде привести групу - подивитись “Несплячу красуню”. Малі хотіли побачити, що ставитимуть у “першому сихівському театрі”. Денис одразу ж погодився.

Перше, що бачить глядач, підіймаючись широкими та темними сходами в зал - стіл з ємкістю для збору коштів і хлопця з дівчиною, які стоять поруч. Власне, про те, що їм можна заплатити за виставу, розумієш не одразу. В мене ніхто наявність квитка не перевіряв. Попросили тільки вимкнути звук на мобільному, аби не заважати акторам.

Тканини для сценічних костюмів Domus отримав від благодійників. Самі ж костюми робила молода науковець-сценограф з академії мистецтв Оксана Шпакович.

Тут пліч-о-пліч, ігноруючи неформатну акустику, грають професійні актори та аматори. Грають так вже два місяці, магічним чином збільшивши трупу з чотирьох до сімнадцяти акторів - добровольців. І, схоже,  зупинятись у своєму дивному поєднанні, на перший погляд, непоєднуваного не мають наміру.

За 5 днів до вистави. На репетиції:

- Хто взагалі приніс на репетицію цукерки? Ви ж знаєте, що акторам не можна...
- Ага, не можна шоколаду, горішків, соняшникового насіння і сексом займатись також не можна...
Коментує репліку колеги по сцені Денис Федєшов, що вже встиг перевдягтись в костюм до наступної вистави. Він гратиме роль сором’язливого та хорошого пірата. В театрі Domus Денис - виконавчий директор. Професійної акторської освіти не має, але театром займається близько 5-ти років і робить це з величезним задоволенням.  

- Перший виступ в червоному залі я, звісно, пам’ятаю. Спробуй забудь, - розповідає Денис. - Раніше я грав в аматорському театрі для невеликої, але постійної публіки… А тут виходжу і бачу аудиторію з п’ятисот відвідувачів. Пам’ятаю дуже чітке бажання голосно сказати “ОГО”. Глибокий вдих та видих, а далі - як завжди, занурення в гру.

Денис Федєшов з Наталею Меньшиковою, режисеркою театру,  задумали створити театральний осередок на Сихові ще в 2014. Все почалось, коли Наталя побачила акторську гру Дениса і зрозуміла, що вони спрацюються. Проте, Федєшова довелось чекати з армії, тож діяльність свою Domus почав тільки восени 2016.

- Ой, ну бо мав же хтось його зачекати, - відмахується режисер і одразу додає, - а взагалі, до нашого театру завжди потрапляли саме ті люди, які мали потрапити. І часто це відбувалось не зовсім звичним способом. От дизайнер - чарівниця, до прикладу, знайшла нас сама.

Сценою хаотично снують актори. Всі різні і кожен унікальний

- Не бійся! Укол, ще укол! Я п’ять років фехтувала! - Режисерка, забравши шпагу в Дениса, відпрацьовує з Олегом, аматором та майбутнім “принцом” у виставі, фехтувальні випади.

Наталя Парфенюк, професійна акторка та керівник дитячого театру “Слово”, яка виконує роль піратеси - капітана, зауважує:

- А ви знаєте, що в українській мові некоректно додавати приставку “не” до прикметника? От нашу “НЕсплячу красуню” філологи цілком могли б розкритикувати, до прикладу…

Поряд - десятикласниці Марта та Марічка. Ділять головну жіночу роль - “принцеси”. Обоє мають шестирічний досвід акторської діяльності в тому ж театрі - “Слово”. Дівчата розповідають, що для них Domus став мистецькою альтернативною реальністю, куди можна втекти на чотирьохгодинну репетицію.

Взагалі є щось дивне в цій репетиції. В червоному залі кінотеатру Довженка - просторо та холодно. Інтер’єр облаштований в дусі радянського пафосу та гігантизму. Але варто підійти ближче до сцени - і ця атмосфера розвіюється. Актори спокійно бігають в легких сценічних костюмах. Хоча я, після тридцяти хвилин перебування у величезному приміщенні без опалення, розумію, що не скидатиму сьогодні куртки. Кожен займається своєю справою. Хтось повторює репліки, хтось відпрацьовує фехтування, а в центрі всього цього творчого хаосу спокійно сидить дизайнер і зосереджено промальовує декорації до сцени.

До неї біжить дівчинка в помаранчевій майці, леґінсах і легкій весняній курточці

- Мені ці кросівки пасуватимуть до образу? Чи треба інші?
- Цілком! Все круто, не хвилюйся. І ще - тобі так гарно.

Для Оксани Шпакович це перший досвід роботи в ролі сценографа-костюмера. У них з Наталею одразу вибудувалась дивна творча телепатія. Режисер розповіла, що інколи їй видається, ніби вони разом задумують костюми й декорації до постановок.

Питаю в Оксани чому взялась за співпрацю з театром.

- Я досліджую львівську сценографію, тому робота над декораціями та костюмами, від якої я отримую неабияке задоволення, це ще й практичний досвід, який вже допомагає із дисертацію. Ми задумали з Наталею поєднувати різні стилістики, щоб повністю розкрити особистості персонажів, враховуючи індивідуальність самих акторів. Ось і виходить така собі сценічна магія.

- Кльово також було їхати в сихівському трамваї з триметровим тубусом, який потім став стовбуром пальми чи каркасами на суконки (завдяки статичному каркасу сукні використовують як костюм і декорацію водночас - ред.). То був якраз другий день, як його пустили. Я вирішила одразу анонсувати виставу, аби якось пояснити своє перебування в громадському транспорті з всіма цими клунками. Тож замість того, аби скаржитись з дискомфорту, всі обговорювали майбутню виставу. І навіть допомагали.

- Я не дивлюсь своїх вистав, взагалі, - зізнається Наталя, проводжаючи нас до виходу. 

- Ну так, тебе ж виганяли кожного разу, коли ти намагалась це зробити, - перебиває Денис

- Так-так, виганяли. А якщо серйозно, то під час самого дійства я вже не можу відкоригувати нічого. Сьогоднішня прем'єра - це завжди робота, яка велася до вчора.

Питаю,  чого чекати від вистави і які в театру Domus платни на майбутнє.

- В “Несплячій красуні” ми поєднали професіоналів та аматорів, переселенців та львів’ян, дітей та дорослих. Зі сцени звучатиме Жорж Бізе, Каміль Сен - Санс, і Едвард Гріг і Антоніо Вівальді. Сама ж вистава має цілком актуальний для сьогодення меседж. І про всі я розповідати не стану, але один з них виділю - жодна дівчинка не повинна чекати, поки хтось прийде вирішувати, яким буде її майбутнє.

Ми оптимістично налаштовані, бо знаємо - на Сихові є освічена публіка, яка любить театр. А тепер їм для того, аби гарно провести час, не треба буде їхати до центру.

Фото: Юлія Лоу


Читайте також: Чому художник не має бути голодним

Путівник не для туристів: фотоподорож Львовом дев’яностих

Silentium – все це заради кіно

Мені 22 і я роблю стартап у Львові