LVIV.COM

Олег Цьона: “Ми вміли любити”

Ділись, Бро

Христя Малиш

Найекстравагантніший актор театру Леся Курбаса — Олег Цьона про тюремну романтику пострадянського Львова, сквотерсько-мистецьку юність, вивихнутий етюд та про те, як любили в дев’яностих.


Про соціальні середовища та неспокійні будні

Мені було 28 і поза театром мистецької романтики в моєму житті було мало. Аби ви собі уявляли, як виглядали мої будні — маєте розуміти, що на той час я був фактично безхатьком. Ночувати доводилось там, де була можливість. А можливість зазвичай була то в майстерні друга — художника, то в самому театрі Леся Курбаса під сценою (ми мали там гримерку, де поміщався ввесь театр). А в найскрутніші моменти проводив ніч в точках, про які мені розповідали “волосаті” - або нормальною мовою — Хіппі. Я тоді добре знав Аліка та інших дітей квітів. Поділяв, в якійсь мірі, їхню ідеологію, але тусував з ними лише час до часу. Адже ті люди катались Європою, а я мав роботу в театрі, та й шукав шляхів професійної реалізації. Це трохи прив’язувало до місця проживання.

театр Леся Курбаса

Зазвичай ночувати доводилось у під’їздах зі свобідними сходовими майданчиками, десь під дахом. Хіппі пропонували мені перевірені точки, але гарантії, що ніч пройде спокійно, не було. Могли знайти і відлупцювати мєнти. Чи то через хуліганку чи через те, шо їм не сподобалось твоє довге волосся та борода. Та й не треба було десь ночувати для такої приємної зустрічі. Не раз бувало, що повертаючись пізно ввечері мене зупиняли, щоб спитати: ”Шановний, а шо це ти так поночі гуляєш, і шо це в тебе за вигляд такий?” Я їм пробував тицьнути театральне посвідчення, але в більшості випадків все закінчувалось реплікою: “Шо це за хуйню ти мені показуєш, бігом додому, нема чого тут швендяти”. Могли й палицею по спині смачно вгріти кілька разів.

Але був також інший варіант розвитку подій. Добре, якщо тебе зупиняли люди в формі. А якщо перетинався з місцевою урлою - все могло закінчитись куди трагічніше. Цікавою та смішною особливістю було те, що всі ці люди намагались говорити російською, а тих, хто спілкувався українською вони називали “рагулями”. Це вважалось своєрідним маркером “крутості”- комунікувати мовою “блатних”. Для них вчепитись до якогось театрала-митця було розвагою.

Навіть термін такий існував “погонять волосатых”. Репліка “Закурить єсть?” чи “Рубль дай!” була звичайним супроводом вечора.

Лайвхаком для виживання тоді була цигарка для такої особи або переконливі запевняння, що ти бідний студент, і в тебе геть нічого немає. Тут доводилось використовувати всю акторську майстерність вкупі з даром переконання. Для екстремалів був звісно варіант ухилитись від удару в чоло, дати відсіч і швиденько втекти. Але треба було мати на увазі, що закінчитись такий діалог міг трагічно.

Дев’яності в нашій пам’яті тісно переплетені з дивним соціальним віянням “тюремної романтики”. Люди ділились на тих, кого така філософія відлякувала і тих, хто намагався її перейняти. Попри таку масовість, більшість адептів блатного світобачення не завдавали собі клопоту спробами якось точніше ідентифікувати його російське походження чи хоча б зрозуміти які переконання та поведінкові паттерни вони сповідують.

В умовах гнилої та махрової радянської системи така буденність була звичайним станом речей. Настільки — що постійне відчуття небезпеки не приносило дискомфорту, а навпаки — загартовувало і виховувало.

Тут все залежало від тебе і твого вибору. Благо, я потрапив тоді в патлате й російськомовне, але разом з тим — передове та авангардне середовище. Думаю, той вибір був правильним. Так, можете собі уявити, що Львів у дев’яностих ще не був сучасною культурною столицею України чи хоча б комфортним простором для проживання, яким ви звикли його сприймати зараз. Все тільки починалось.

Про етюд

А Пам’ятаєте фестиваль “Вивих”? Ми, звичайно ж, не могли не долучитись до цієї акції. В театрі Леся Курбаса також був свій театральний “Вивих”. До прикладу — ось один з наших етюів. Я виходив на сцену з асистентом. В мене була шкатулка-футляр а в нього — пюпітр з нотами. Я довго та зосереджено розминав руки, готуючись до гри на інструменті, потім відкривав свою вишукану шкатулку і виймав з неї величезний паралоновий член. Прикладав його до того місця, де йому і слід бути і починав власне виконувати “музичну композицію”. Мій асистент гортав ноти, темп все зростав і зростав і так, аж до кульмінаційного моменту. Останніх нот, так би мовити. Ну і по тому, я дбайливо протирав свого інструмента і вкладав його назад у скриньку. Ми кланялись публіці, і зникали за кулісами.

Олег ЦьонаСказати, що такий перформанс подобався відвідувачам театру — це не сказати нічого. І ми отримували величезне задоволення від цього дійства.

В чому була мета цієї акції? То був протест проти звичного, проти бридкої радянської рутинності та всюдисущого табу. Проти уніфікації персони до сірої маси. Коли ти стоїш серед понурого натовпу, який ніби і може чути, але за наказом “партії” міцно затулив собі вуха долонями — хочеться кричати. І ми кричали, як могли. І своїми виставами, і такими от вивихнутими етюдами.

Зізнаюсь чесно - ми не заморочувались політичними питаннями. Це вже зараз я можу усвідомити цінність таких дійств. Адже ми, самі того не розуміючи, так намагались розрухати статичний пострадянський соціум. Зламати його подвійні й мертві стереотипи. Показати, що громадяни здорової держави мають не лише поневолено працювати на благо партії, а й кохати, жити і дихати вільно.

Про каву з таллінським лікером та ліжка

Перше, що треба було враховувати, коли ведеш дівчину на каву — це час і локацію. І тут я не маю на увазі чогось романтичного. В умовах кримінальних дев’яностих потрібно було пам’ятати, що в пізній час гуляти Львовом — небезпечно. А якщо траплялось так, що ти зі своєю чарівною супутницею випадав з реальності і година таки була пізня — треба було шукати людних доріг додому. Принаймні, в мене постійно поставало запитання: де я маю подітись зі своїм захопленням? Адже ночівля в майстерні друга-художника була звичним ділом, а те прекрасне створіння поруч вести туди якось не хотілось. І це вже не говорячи про ту гримерку під сценою театру Леся Курбаса — адміністративної установи, де я не мав ніякого права жити.

Пам’ятаю, тоді там працював дідусь-вахтер. То був чоловік старенький, і вночі він втомлювався і йшов ночувати в квартиру поблизу. Але якось він зрозумів, що хтось там ночує. Відповідно, придумав цілу систему захисту. Складав з декорацій перешкоди і навіть однією дошкою підпирав двері так, аби я не зміг їх зовні відкрити. Ну то мені доводилось якось просувати руку крізь тільки мені відому щілину, аби всі ці квести знешкодити. А опинившись всередині — відтворювати їх в автентичній послідовності. Аби охоронець не здогадався, що я там сплю і не позбавив мене можливості і надалі там перебувати. Більше того, мені ж ще треба було прокинутись зраненька, вдягтись, і переконливо робити вигляд, що справа в пунктуальності і це я просто першим прийшов на роботу.

Це вже потім ми з другом перебрались ночувати в театральних ложах. Спали на ліжках, які використовувались як декорації. Мій друг — Андрій Водічев спав на маленькому складному ліжку, яке зараз можна побачити на виставі “Забави для Фауста” за Достоєвським. А я розжився на трохи більше та зручніше — з вистави “Сни”.

Олег Цьона

Тоді в театрі платили близько 80 рублів. Звісно, цю суму можна було витратити на кімнатку десь в центрі, але тоді від їжі б довелось відмовитись.

Але все це не мало ніякого значення, коли ти був закоханий. Знаєте, актори взагалі неймовірно велелюбні та відкриті до світу. А коли ти молодий — тобі все крутиться довкола романтичних пригод, інтриг та прагнень. І не тому, що ти такий розпусний чи безсоромний, а тому, що ти знаходишся в постійному пошуку фантастичного та великого кохання. Для цього неземного кохання ти був готовий на все. Стратити всю зарплату на каву з модним тоді таллінським лікером, працювати в Польщі на будові влітку, щоб повести свою даму серця на кури-гриль, сходити разом на Мертвого півня чи Братів Гадюкіних, або навіть поїхати з нею до моря. Так, ми не цілувались привселюдно та демонстративно, як це роблять сучасні юнки та юнаки, але ми вміли любити.

 

Зараз читають
x Close

Стань нашим бро у Facebook!