LVIV.COM

Клір у містах: Костя Смолянінов

306
Лео Троценко

У цьому матеріалі розглянемо фотосерію "Street theography", а також почуємо декілька думок від її автора - Кості Смолянінова, який за сумісництвом ще й флагман львівського фотоклубу 5х5.


Костя Смолянінов

Сучасні міста багатошарові. У них зіштовхується багато різних, навіть абсурдних, процесів та життєвих практик. Усе це існує паралельно, час від часу перетинаючись.


У плавильному котлі міста змішується політика, релігія, побутові ситуації. Додатковим орнаментом є промовиста вулична реклама, пристойні (або не зовсім) настінні написи та ще ціла купа невідомо чого.

"Street theography", попри артистичну цінність, також може бути і етнографічним матеріалом для дослідження релігійності або ж показової набожності у джунглях міста.


Такі риси, як карнавальність та екстатичність у роботах Смолянінова, можна побачити у релігійних середньовічних фресках.

Чим тебе, як автора, привабила тема вуличної релігіності? Накипіло?

Більше ніяких тем не було, тільки ця. Напевно, раніше від мене все розібрали, а публічну релігійність ніхто брати не хотів. Це був час відродження духовності і я не міг просто так на це дивитися. Я протестував, душа моя протестувала. Поки знімав цю тему, публіка поступово еволюціонувала у бік секуляризації і більшої світськості навіть впритул до антиклерикальної істерії. То тепер всі ці галицькі дівчатка і хлопчики протестують проти духовенства, а тоді чемно ходили до церкви і шанували батьків, як то у пісні співається.

Коротше кажучи, в один день я зрозумів, що я з андеграунду потрапив прямо у мейнстрім. Це було жахливо, адже я некомфортно себе почуваю разом зі всіма. Я почав діяти за принципом: якщо ви тепер ПРОТИ церкви, то я - ЗА. Звичайно, релігійним фанатиком не став, зате став більш толерантним до віруючих. Правда, я й раніше не ліз на їх територію. Ніколи не фотографував у храмах, тільки у публічному просторі, там, куди сама релігія приходить, позбавляючи себе інтимного характеру.

Костя Смолянінов
Костя Смолянінов

У "СТ" більше іронії чи розчуленості?

Більше іронії. Але не стьобу. Зараз переглядаю ці картинки і не бачу в них стьобу. Я можу іронізувати, але не глузую з людей. Я не насміхаюсь. Не спеціально. Просто так виходить. Я добряк. Я - найбільш толерантна людина у всьому світі!

Фото: Олег Самойленко

Фрагмент виставки групи "Група" - "Прогулянки із задоволенням і не без моралі" у "Ягалерея" м. Дніпро, куратори: Марія Ланько та Лізавета Герман.

Нещодавно ти давав лекцію у Дніпрі з приблизною назвою: "Як втекти з тонучого корабля фотографії". Розкажи, що то була за лекція.

Вони там переробили мені назву. Слово "тонучий" поміняли на "потерпаючий". Українізували. Це тішить, та навіть у хорошому сенсі цього слова. Лекція була про те, як розширити свої рамки, як оволодіти іншими засобами й інструментами, притаманними сучасному мистецтву.

Лекція супроводжувала наш проект, тобто проекти групи "Група". Це дуже така аморфна формація, яка складається з найкращих українських художників. В цій виставці брали участь перформер Володимир Топій, живописець Юрко Коваль, фотографи Марія Гоїн та Лєна Субач, взагалі дуже і дуже мультижанрова мисткиня, відома під псевдо Kinder Album.

Я коли роки три тому казав, що це найкращі українські художники, люди думали, що я жартую, але добре сміється той, ну ви знаєте… Та загалом, це не група, а прохідний двір. Куратори проекту Маша Ланько і Ліза Герман привели це все у дуже спектакулярний вигляд, ці дівчата вони також найкращі, на секундочку.

За ким з львівської фотографічної сцени, на твою думку, варто стежити?

Треба стежити за нами, а ми будемо за вами. Якщо без жартів, то це Юрко Дячишин. Ну ви всі і без мене його знаєте, але може не зауважили, що він дуже успішно еволюціонує від традиційної класичної чорно-білої жанрової фотографії до дуже якісного і змістовного концептуального мистецтва. Якщо вам треба прикладів, як втікати з потерпаючого корабля фотографії, то слідкуйте за Юрком. Він спасеться першим.

Костя Смолянінов

Анекдот?

Це не анекдот, це бувальщина. Починаються свята і я завжди пригадую цю історію, що сталася на Персенківці. Це історія про одного Романа, який на Романа йшов радісний з Романа додому по залізничному полотну і його переїхав потяг. За словами машиніста, він дав попереджувальний гудок, на що Роман повернувся і посміхаючись помахав йому рукою у відповідь. Бережіть себе.

Фото, використані у матеріалі, - Кості Смолянінова

Читайте також:


Садан: “Моя статуя була 1,5 секунди в кадрі. Смішний досвід роботи з Голлівудом”

Олена Рудь: фотографія на сірникову коробку

Альтернативні львівські галереї. Що є і що було.

Зараз читають