LVIV.COM

Естетизація зла: Ганнібал Лектер ч.2

224
Ігор Кімарсан
Хворію фантастикою, сюрреалізмом, буддологією та медитацією. Їм книги, ділюся ідеями та розповідаю байки. Виробництво 1984 року.

Продовження. Початок був тут.


Готуємо "Ганнібала Лектера"

Для того, щоб приготувати Ганнібала Лектера, ми застосовуємо знання, розглянуті в першій частині, а також розбиваємо процедуру на три стадії: книги, повнометражні фільми та серіал.

Книги

У книгах постає як особливий персонаж, що спершу був лише додатковим (фоновим) негативним героєм. У перших двох творах Томаса Гарріса «Червоний дракон» і «Мовчання ягнят» консультує головних героїв щодо різних психопатичних убивць. Вже у книгах прослідковується певна характерна риса Ганнібала – він сильніший, ніж слідчі, впливовіший на читача, промальований не завжди чітко, але саме ця неповна промальованість дає йому магічну здатність проникати в наші голови.

У тексті він постає культурним, вихованим, виструнченим і завжди готовим до дії. Його відкритість для розмови може бути зумовлена його розумом (отже потребою в діалозі), цікавістю, можливістю застосувати психоаналіз щодо співрозмовника, пізнати щось нове для себе або переконатися вже у відомих фактах людської природи.Томас Гарріс

Він здатен маніпулювати Вілом Гремом і Кларісою Старлінг безвідносно до їхньої статі чи характерів. Що характерно, в цих перших книгах він не проявляє особливої симпатії – надто багато холоду і розрахунку в його сприйнятті та поведінці.

Лектер у книгах – не монстр, не вампір і не Диявол. Очевидно, що він містить у собі риси усіх трьох, але при цьому не втрачає зв’язку із людським – у нього залишається здатність вербалізації переживань, тонких вимірів мислення, бачення чіткості ефектів та афектів свідомості. Ще більше його людську природу спостерігаємо у здатності співпереживати мистецтво, музику, поезію тощо. А отже його душа жива, от тільки якою вона є в категоріях добра/зла та прекрасного/потворного ми не можемо сказати точно. Що важливо, за висловом Барні найбільше Лектер боїться нудьги (Томас Гарріс, Мовчання ягнят).

Окрім цього, у Лектера прослідковується естетична ідіосинкразія – болюча реакція на подразники естетичного характеру (щось дуже потворне для суб’єкта). Для нього потворним є «грубіяни» та претензійні нефахівці (наприклад, флейтист у «Червоному драконі»). Окрім «грубіянів» він також їсть звичайних дегуманізованих людей, «м'ясо».

Ентоні Гопкінз та Томас Гарріс

Чому Ганнібал їсть людей? Для нього, окрім суто кулінарного акту, – це акт міфічного долучення до вищої реальності: він їсть щось багате, престижне… їсть плоть цих істот, яка в будь-якому випадку є продуктом таємниці (Еліаде, Мефістофель та Андрогін). Канібалізм – це акт реактуалізації мікрокосму канібала, ми можемо припустити, що Лектеру як історику культури та знавцю душі це відомо.

Існують певні суперечності в образі Лектера – з одного боку він претендує на особливість своєї біографії і власний вибір буття злом (в цьому виражається його свобода і надлюдськість), а, з іншого боку, пізніші книги Гарріса подають біографію Лектера як «зумовленого» звіра, де його дитинство вирощує подальші вибори персонажа як виклик та реакції на зовнішній світ. По-іншому мабуть не могло бути, бо Томас Гарріс або мусив дотримуватися лінії «надлюдськості» та демонічності Лектера, або наділити його рисами людськими для романтизації та долучення інтимних переживань, які психопати і надлюдські істоти (у цьому випадку – демонізації) не можуть мати. Ця суперечність виражається в двох останніх книгах («Ганнібал» та «Сходження Ганнібала»), де вже старший Ганнібал перебуває у дивних любовних стосунках із Кларіс Старлінг (що для психопатів малоймовірно) і молодий Ганнібал, що його душа травмована загибеллю сім’ї, смертю сестри. Після цих книг вислів Ганнібала у розмові із Старлінг: «Нічого на сталося зі мною, офіцере Старлінг. Ви не можете редукувати мене до набору впливів» (Гарріс, Мовчання ягнят).

Розкрадровка акторської гри Ентоні Гопкінза

Повнометражні фільми

Ми знаємо кілька екранізацій книг Томаса Гарріса і в них Лектер дещо по-різному втілений. Найперший фільм – «Мисливець на людей» (1986), де роль виконує Браян Кокс – вкладаючи в Лектера гучність, різкість, напір і підвищені тони. Тут вже є звірячість, але ще немає витонченої хижої здатності тихо полювати на жертву. Загалом фільм цікавий, із натяком на арт-хаус, колористику і нестандартність (що зумовило його комерційний провал).

Браян Нокс. Лектер №1

Успіх екранізацій став можливим завдяки грі Ентоні Гопкінза та Джоді Фостер у «Мовчанні ягнят» (1991). Тут Лектер розкрився крізь призму актора, витонченість якого, чіткість портретизації уможливили сам акт втілення. Ентоні Гопкінз зумів стати іконою для шанувальників творчості Томаса Гарріса. Цікаво, що сам актор також музикує і навіть спробував себе в якості композитора. Його вальс можна послухати на ютуб:
Лектер Гопкінза у фільмах поступово втрачає звірячу енергію і романтизується, до нього починаєш відчувати симпатію (чого важко було очікувати до ув’язненого психопата) особливо у тих випадках, коли його вбивства «виправдані». Згодом цей мотив було застосовано в дещо іншій формі у серіалі «Декстер» – симпатія до психопата, який вбиває «справедливо». Мусимо погодитися із багатьма шанувальниками фільмів про Лектера, що його романтизація і пом’якшення звірячості чи демонічності руйнують цілісність особистості.

Ентоні Гопкінз та Джонатан Деммі

Схема соціальної взаємодії Лектера

Ще однією спробою втілення був фільм «Ганнібал: сходження», але найменш вдалою. Лектер у виконанні Гаспара Ульєля – вразливий, невротичний, надміру різкий і жорстокий, більше нагадує вередливу дитину, ніж хижака, який точно знає, чого хоче.

Серіал

Режисер Браян Фуллер зробив спробу інтерпретації не лише сюжетних ліній із книг Гарріса, але змінив Лектера також. У цьому йому допомагав Мадс Мікельссен, Гью Денсі та Лоуренс Фішберн. Звісно колектив набагато більший, але основну увагу зосередимо на образі, який зумів втілити Мадс.
Мікельссен свідомо йде у серіал із баченням свого персонажа як Диявола. Він акцентує на основних атрибутах Диявола – хитрості, вигадливості, знання слабкостей людини і методів маніпулювання ними. Він – розумний, виглядає вишукано і лише тінь згадки про шостий палець на лівій руці могла би внести певний натяк на недосконалість і асиметричність.

Акторський колектив «Ганнібала»

Він – просвітник, але його діяльність має на меті не покращення людини стосовно категорії «добро» чи добропорядності. Він показує людині, що речі всередині душі – не є однозначно хорошими або поганими, але можуть вжахати із глибини, визначаючи її думки, слова і дії.

Лектер Мікельссена має тісний зв'язок із християнським всесвітом, часто звертається у своїх роздумах до Бога і його функції вбивства. Присутні також елементи дохристиянських вірувань, наприклад образ рогатого, справжнього обличчя темного божества.

Для нього вбивство – це не просто акт психопатичного, несвідомого поглинання об’єкту задоволення чи намагання заповнити порожнечу душі. Він обирає його, бо повторює сакральність акту забирання життя.
Лектер маніпулює своїми супутниками не лише для контролю, він прагне торкнутися симпатії, серця, пізнати любов, що для нього є неможливим. У випадку актуалізації Диявола як Гордині – любов, повага, визнання інтересів та душевної цінності ще когось окрім себе – це неможливі речі. Смертним гріхом гордині Лектер закриває свою душу від інших, від себе і позбавив себе можливості любити.

У серіалі спостерігаємо посилення естетизації, при цьому сюжетна лінія або лінії вже не мають такого значення як зазвичай. До третього сезону палітра кольорів, запахів, страв і символіки настільки розширюється, що глядач спостерігає вже просто сюрреалістичні потоки образів, а не сюжет. Це насправді втомлює людину сучасності, яка завжди кудись поспішає і не має часу вслухатися, вдивлятися, пізнавати більше – це надто довго і легше поміняти канал.

Мадс Мікельссен

Серіал з точки зору знання високої або елітарної культури прописаний набагато сильніше, ніж повнометражні фільми. Навіть у книгах згадки культурних артефактів радше нагадують похід у маркет – описуються ціни на дорогі авто, вина, їжу, але не причини, чому саме ці речі належать до високого. Які смаки, відтінки, історія, контекст тощо – це залишається згаданим лише поверхнево, що наштовхує на думку – сам автор не дуже орієнтується у цій тематиці. Він радше вносить меркантильний акцент, визначаючи елітарне як «дороге» фінансово, чимось повторюючи фільми про Джеймса Бонда, замінюючи головного героя на вбивцю канібала, психіатра, хірурга, музиканта і кулінара.

Завершення серіалу, поява елементів бромансу, інтимних натяків (нееротичного характеру) поміж Лектером та Гремом – це шлях Ганібала до серця не лише Грема, але й до свого власного. І остання сцена у контексті християнства може сприйматися як акт спокути, жертви.

Окремий кадр із серіалу – немов готова картина.

І наостанок, хочу згадати про чотири складові естетики серіалу: музику, кулінарію, вбрання і світлотінь.

Щодо музики – то вона підібрана дуже ретельно, настроєво і сподобається навіть тим, хто не дуже орієнтується у класиці. Можна прослухати музику майже повністю у блозі.

Кулінарна магія серіалу пов’язана із ритуалами для гурманів: спершу французька кухня, потім японська і нарешті – італійська. Можна ознайомитися із усіма процедурами (хоча готувати слід без використання людського м’яса) у блозі Джаніс Пун, яка відповідала за створення атмосфери за столами.

Одяг Лектера і решти акторів підбиралися таким чином, ніби режисер малював полотна, різні сцени. Про те, яким чином стиль Лектера зумовлював зміни у настроях серіалу можна прочитати у статті Даррена Франіча.
Нарешті, важливою рисою серіалу, на відміну від повнометражних фільмів, є здатність відтворити класичні полотна за допомогою гри світла, тіней, перетворення окремих кадрів на фрагменти із темних картин доби Відродження, з яких виникають обличчя, або на сюрреалістичні полотна (як у випадку із введенням відрізаного вуха у шлунок Грема). Ви не просто дивитеся серіал – а усіма можливими шляхами вживляєтеся туди, від цього може ставати страшно, тривожно, нудно, свіжо, але перцептивні карти серіалу стають частиною нас, а ми – частиною серіалу, хоч і дивимося дещо дистанційовано.

Отже, Ганнібал Лектер – продукт нашої епохи, епохи великих злочинів, коли людина перетворилася на одиницю статистики. Завдяки йому ми пізнаємо зло, яке невидимо супроводжує нас і яке ми іноді можемо споглядати на екранах телевізорів чи комп’ютерів.

Він – дзеркало у царстві кривих дзеркал, рефлектуючи в якому себе ми можемо краще побачити глибину людської душі. Як це не дивно звучатиме, але Ганнібал – це найгірше в людині і те, що дає надію – воно виштовхує нас до протилежного.

Споживаючи Ганнібала Лектера, ми отримуємо рідкісну нагоду дізнатися більше про історію культури, філософію, музику, красу життя і смерті, пристрасть любові, ненависті, свободи та багато чого іншого. А це означає, що образ вже виконав свою функцію – не дати нам нудьгувати.

Література:

Арендт Г. Банальність зла, 2013.
Арьес Ф. Человек перед лицом смерти, 1992.
Еліаде М. Мефістофель та Андрогін, 2001.
Свендсен Л. Философия зла, 2008.
Эко У. История уродства, 2007.

Читайте також:


Естетизація зла: Ганнібал Лектер ч.1

Садан: “Моя статуя була 1,5 секунди в кадрі. Смішний досвід роботи з Голлівудом”

5 популярних наукових книг та музика до них

Зараз читають