LVIV.COM

Чому варто подивитись “Рідні” Віталія Манського

Ділись, Бро

Олег Твердь

Для того, щоб зняти фільм, режисер об'їхав Україну та зібрав думки та погляди своїх близьких.


Віталій Манський розповідає чому і для кого зробив стрічку, чому хтось з рідних мовчить та про межі режисерського втручання.

Віталій Манський отримав понад сто кінонагород. Серед них "Срібний глобус" Карлових Вар, "Срібний голуб" Лейпцизького фестивалю, головні призи МКФ у Відні, Варшаві та Їглаві. Він презентував свої фільми у Каннах, Берліні, Роттердамі тощо.

Народився у Львові, тут же закінчив 52-у школу. Згодом переїхав у Москву, де жив донедавна.

Розпочинається фільм "Рідні" з весни 2014-го з мами режисера. Новий, 2015 рік, у стрічці зустрічаємо в Криму. А закінчуємо, як і починаємо, у Львові. Крім того, камера їде в Одесу та уже непідконтрольний Україні Донецьк. Словом, географічно родина режисера присутня майже по всій країні.

"Рідні", за великим рахунком, не розповідають українському глядачеві нічого нового. Власне, сам режисер говорить про розуміння, що українці знають "в тисячу разів більше". Але важливими в стрічці є не фактаж і навіть не самі погляди та думки. Важливими є емоції та (не)готовність до діалогу.

На щастя, режисер не робить спроби дати рішення на питання, які часто роз'єднують родини в Україні. Він просто грамотно їх ставить. І от це після перегляду зачіпає найбільше, це робить фільм не пустим, а залишає місце для роздумів глядача. І саме тому фільм не є агіткою діалогу чи ще чогось. Він є переживанням, а, якщо хочете, співпереживанням.

Ще один момент, про який варто згадати, — фільм не політичний в чистому сенсі цього слова. "Політика, хоча і присутня в картині, не є основною темою, нав'язаною ззовні або заявленою спочатку, — пише Татьяна Йоршова. — Швидше, політика тут — органічна складова частина життя героїв, пересічних громадян, про яких розповідає фільм".

У 2004 році документаліст знімав фільм "Наша Батьківщина". У ньому він запитував своїх однокласників, що для них, власне, є Батьківщиною. Тоді Віталій Манський сам шукав відповіді на це запитання. Хоча у "Рідних" теж стоїть питання Батьківщини, знімати цей фільм режисер їхав з іншою мотивацією.
"Рідні" Віталія Манського

Чому ви зняли "Рідних"?

Тому що я відчув свою відповідальність. Відчув якесь внутрішнє почуття обов'язку перед самим собою, перед обставинами, перед близькими, перед росіянами та українцями, перед світом. А якщо хочете, то і перед Богом (в якого я вірю нерегулярно — скоріше, це така фігура мови). Відповідальність і потреба зробити цю картину, розповісти цю історію.

Чому цю? Я природним чином стежив і співпереживав подіям на Майдані. Але у мене ні на секунду не виникало потреби поїхати туди знімати. Я розумів, що Майдан — це внутрішньоукраїнська історія. Його повинні знімати українці, це їхня революція. І я знав, що вони роблять цю картину, у мене серце не боліло.

А коли почалася історія, яка передувала початку війни, в якій Росія, м'яко кажучи, грає не останню роль, я все-таки як російський режисер відчув зобов'язання почати робити цю картину. Підкреслюю, саме виходячи з того, що я людина з російським паспортом.

А для кого ви, у першу чергу, знімали цей фільм?

В першу чергу для людей, які живуть поза Україною, не розуміють і не відчувають суть того, що відбувається. У другу чергу — для росіян. І, може бути, тільки в третю чергу — для українців. Тому що українці все, що розповідається у фільмі, знають в тисячу разів краще. Тому що вони цим живуть і є не тільки героями, а й жертвами цієї історії.

Мені навіть в якийсь момент здавалося, що ця історія не для українців. Просто так вийшло, що раптом спостерегли таку дивну, несподівану ситуацію, що для українського глядача цей фільм виявився таким важливим елементом ностальгії за справжнім.

Так, події ще відбуваються, але ми вже починаємо дивитися, як вони зароджувалися. Тобто ці спогади нам вже потрібні. Події ще відбуваються, а спогади вже виникають. І тут в українців виникає цей особливий ефект сприйняття фільму.

Ми це помітили ще на перших показах у світі, куди приходила якась невелика кількість українців. Ми раптом побачили, що український глядач по-особливому сприймає картину. Закордонний теж дуже залучений та емоційно реагує, але є серйозні відмінності. Саме тоді ми утвердилися, що фільму потрібен прокат в Україні.

"Рідні" Віталія Манського

На момент, коли ви починали знімати фільм, ви ще не думали емігрувати з Росії?

Ні, це не так. Рішення знімати фільм приймалося паралельно з рішенням виїжджати з Росії. Ми отримали дозвіл на проживання в Латвії у квітні чи березні 2014 року. І в той самий час я почав знімати фільм.

А переїхав вже в процесі знімання, десь в середині картини.

Чи не було у вас мотивації знімати цей фільм, щоб розібратися в собі? Зрозуміти думки та емоції найближчих до вас людей, щоб, можливо, зрозуміти якісь свої думки та переживання?

Знаєте, в принципі, я прожив велике насичене життя і вже є сформованою людиною. В теперішніх обставинах мені особливо в собі розбиратися вже не потрібно. Я розумію, що відбуватиметься, і розумію, де моя громадянська позиція, на якому фундаменті вона стоїть. Я розумію, що відбувається в Україні.

І я, скоріше, поїхав не розбиратися, мене з героїв фільму ніхто особливо не дивував — я все це знаю. Я поїхав розповісти цю історію. І завдяки розповідям моїх близьких людей і виникла ця картина. Це не поїздка дослідника до папуасів подивитися і щось там переосмислити. Що переосмислювати? Україна — незалежна держава. Росія, по суті, оголосила їй війну. У чому тут потрібно розбиратися?

"Рідні" Віталія Манського

Ви знімали фільм “Наша Батьківщина”, коли запитували в своїх однокласників і однокласниць, що для них є Батьківщиною? Для вас Батьківщина завжди була одним і тим самим місцем? Чи це взагалі не місце? І чи, можливо, вона змінилася після початку війни?

Чудове питання. Фільм "Наша Батьківщина" знятий в 2004-у. Тоді мені було 37 років. У той період життя кожна нормальна людина переживає кризу середнього віку. Це завершення формування особистості, осмислення і формування якихось останніх важливих питань буття.

І ось для мене було це питання. Тому тоді я дійсно поїхав розбиратися. Але тоді я розібрався, і виробив для себе розуміння. А в 2014 році у мене вже було розуміння, я був уже сформованою людиною. Якщо хочете, я був уже іншою людиною. Так, під обома фільмами стоїть одне прізвище. Але це різні люди.

Женя, якому виповнилось 18, йде на війну, не промовивши жодного слова у фільмі. Чому так сталося: ви не вважали за потрібне, щоб він пояснив свою мотивацію йти на війну?

Мій кінематографічний стиль — це не реконструкція реальності, не зміна реальності, а спостереження за нею.

Звичайно, прийшовши в будинок своєї тітки, я міг посадити Женю за стілець, і змусити його говорити. Але коли я прийшов і став спостерігати, як відбувається життя, то побачив, що Женя не те, що не хоче, а просто не говорить. І тому мовчазний Женя більш реалістичний, більш правдивий і більш кінематографічно об'ємний, ніж Женя, який вичавлює з себе слова, які він не готовий говорити.

Там же, крім Жені, є ще чоловік Тамари, який сидить біля пічки, нічого не говорячи.

У нього принаймні була емоція, він усміхався. А Женя не проявляв емоцій.

Якби Женя проявив емоцію, я вас запевняю, вона була б у фільмі. Але він до останнього не виявив почуття, навіть прощаючись з батьками. У цьому полягає його образ, який чесний. Женя такий — його мама обіймає і плаче, а він майже відмахується. У цьому, можливо, полягає те, що він до кінця не усвідомлює, що з ним відбувається. Це гіперреалізм.

Хоча якби я знімав пропагандистське або “телевізійно-документальне” кіно, звичайно, я б посадив Женю і почав питати: "А тобі страшно йти на війну?" І я переконаний, що він почав би говорити якісь завчені гасла, які не є його словами. А так його образ у фільмі абсолютно органічний.

І найпоширенішим запитанням при обговоренні картини в усьому світі (будь це Норвегія, Росія, Канада чи Італія): "Що з Женею?" Всіх хвилює Женя, який не промовив жодного слова. Тому що в цього Женю повірили. А мені дуже важливо, щоб усьому, що відбувається на екрані, вірили, довіряли, співчували і хвилювалювались. Заради цього і знімають кіно.

"Рідні" Віталія Манського

З іншого боку, ви попросили родичку з Криму подзвонити родичці у Львів…

Ні, не так. Я знав, що львівські родичі не відповідають на дзвінки Наташі, вони мені про це розповіли. Коли я знімав Наташу, вона мені теж сказала, що телефонує їм, а вони не відповідають.

Тоді я зателефонував Люді і сказав: "Людо, якщо завтра зателефонує Наташа, я тебе дуже прошу — візьми трубку". Вона вагалась, але сказала мені: "Ну, добре".

І коли я знімав Наташу, то сказав їй: "Спробуй, раптом що-небудь вийде". Я не те, що говорив їй дзвонити. Вона сама того хотіла.

Але діалог відбувся завдяки вам.

Не зовсім так.

Тоді в чому різниця?

Різниця в тому, що вона ці дії здійснювала і без мене. Але без мене їй не вдавалося. Я просто зробив так, щоб їй вдалося. Ще раз підкреслюю, це не те, що Наташа не хоче дзвонити в Львів, а їй кажу: "Ми знімаємо кіно, треба зателефонувати". Вона сама цього хотіла.

Але ж родичка зі Львова не хотіла брати слухавку. А ви її попросили це зробити.

Так, але я знімав не Люду, а Наташу. Хоча, звичайно, я допоміг цій розмові відбутися. Втім, я не придумав і не зрежисерував цю розмову. Я допоміг Наташі пробитися до Люди. Далі сталося те, свідками чого є глядачі. А глядачі вважають, що це один з ключових епізодів. І, до речі, після цієї розмови вони більше не спілкувалися.

Ілюстрації до матеріалу - скріншоти з офіційного трейлера

Читайте також:


Садан: “Моя статуя була 1,5 секунди в кадрі. Смішний досвід роботи з Голлівудом”

Путівник не для туристів: фотоподорож Львовом дев’яностих

Олена Рудь: фотографія на сірникову коробку

Зараз читають
×