LVIV.COM

Алік: ”Ти не перейматимешся проблемами рівності, коли замість зарплати – макарони”

Ділись, Бро

Христя Малиш

Кожен справжній мандрівник знає: якщо дійсно хочеш відчути місто – тобі непотрібні туристичні путівники чи екскурсійні штампи втомлених гідів. Тобі потрібні історії місцевих мешканців. Про те, де готують файну каву і наливають добре вино. Де можна смачно поїсти, на що подивитись і куди піти ввечері. Бо власне таку мандрівку згадуватимеш не раз, як історію про те, де тобі було добре.

Ми пропонуємо нашим читачам таку подорож назад у часі, аби зсередини відчути справжню атмосферу Львова дев’яностих. Розказану історіями культових та непересічних мешканців міста.

olisevych-alik

 

Алік Олісевич (майстер світла в Оперному театрі імені Соломії Крушельницької, правозахисник та найлегендарніший хіппі Львова) про те, як в Оперному театрі з’явився пес – вовкодав, як тусили на фестивалі “Вивих” і взагалі, як в пострадянському Львові виживала і формувалась альтернативна культура.


Про Ляльку, Вавілон 20 та Вірменку

Яким був Львів дев’яностих? Ну щ ж, якщо говорити про атмосферу в місті тоді – то мені відчувався дух якоїсь загальної зневіри та непевності. Розвалилась одна ідеологічна та міцна система, а інша – ще тільки будувалась. Люди не знали, що їм робити і поспіхом шукали грошей та шляхів самореалізації. Але, звісно ж, існувала й альтернативна сторона. З андерграунду почали виходити нові культурні формації.

Ми часто збиралися в Ляльці. В моєму розумінні то було не зовсім кафе, а швидше – місце для спілкування. Таке собі пристанище нонконформістської молоді.

Туди йшли, аби зустріти друзів, послухати поезію та музику і поговорити про щось справді важливе та актуальне.

Якщо набридала Лялька – йшли до Вавілону 20. (навпроти готелю Жорж) Там поряд був магазин «Сенсус», в якому охоронцем працював мій хороший друг – Валентин з панк- рок гурту «Нарвасадата». Як сьогодні пам’ятаю – платили там 100 гривень, і платили регулярно. Що було величезною рідкістю в дев’яностих.

Ну а якщо треба було кудись дівчину повести – то пили каву на Вірменці. Туди я водив свою дружину – Катю (посміхається і показує мініатюрне чорно-біле фото красивої довговолосої дівчини)

Алік Олісевич

Я теж там іноді підробляв, але більше часу проводив у Оперному театрі. Там я ставив світло. (Алік досі там працює)

Про собаку в Оперному

Алік Олісевич

Пам’ятаю, ще на початку дев’яностих трапився мені на тій роботі унікальний казус. Того дня ставили Гамлета. Перед виставою потрібно було підготувати сцену. Її оформленням і декораціями займався монтувальник. Той чоловік чомусь привів з собою на роботу великого пса – вовкодава. Я звісно здивувався, але думаю – нехай.

Почалась вистава, я слідкую за світлом. Монтувальник в тому часі вже напевно п’є якусь чарчину з друзями.

І тут на сцену повільно виходить величезний пес. Впевнено сідає в самому центрі і починає патетично дивитись кудись поверх аудиторії. Сказати що я офігів – це нічого не сказати.

Слава Богу, глядачі були адекватні. Посміялись і хтось прямо із зали, зі словами “дайте йому ковбаси” закликав ту собаку до себе… Словом, так в класичному театрі опери та балету починали з’являтись перші перформативні акти.

Про міжнародну амністію та Онопрієнка

В дев’яностих якийсь час я був почесним головою некомерційної неурядової організації “Міжнародна Амністія” у Львові. Займався захистом прав людини. Це була важлива справа для тогочасної України, бо з подібними питаннями у нас тоді все було погано. Воно й зрозуміло ти не перейматимешся проблемами рівності, коли замість зарплати макарони, а дитину треба до школи готувати. Але я тоді встиг трохи покататись Європою, якимось чудом отримуючи візи і стоплячи хороших людей, і вже тоді добре розумів, що гуманізм є основою будь-якого здорового суспільства.

Так от, у Львові в той час всі говорили про історію із серійним убивцею Анатолієм Онопрієнком. Він замордував близько сотні людей, тож не дивно, що тримав у страху всю західну Україну. На хвилі загальної паніки якась жінка з міста Городок побачила чоловіка, схожого на українського звіра (прізвисько Онопрієнка - ред.). Його одразу ж схопила СБУ і кинула в камеру. (Між іншим - камери СБУ були там, де зараз музей на Лонцького).

Алік Олісевич

Того чоловіка звали Юрій Мазола. Він мав дружину і п’ятирічну дитину. Йому було 26. Звісно ж, його там за три дні тортурами довели до смерті і, звісно ж, ця людина не мала ніякого відношення до скоєних злочинцем вбивств. Офіційною причиною смерті була механічна асфіксія, а про здерту шкіру на руках і ліктях, синці по всьому тілу та на шиї і зламані ребра вирішили “забути”.

Газети мовчали, бо вже тоді було зрозуміло, що правоохоронні органи взяли не того. Ми дізнались про цю безглузду й жорстоку смерть від батьків Юри і одразу ж дали знати в офіс штабу Міжнародної Амністії в Лондоні. Адже згідно з правилами, ми мали займатись прецедентами, які трапились не в нашій країні. Таке обмеження існувало для збереження об’єктивності в роботі.

Історія набула розголосу. До нас приїжджали міжнародні представники з Британії. Про цю справу заговорили за межами України. Сумно, але тільки після візитів іноземних правозахисників українські ЗМІ почали висвітлювати те жахливе вбивство. Відкрили судову справу, яка, за “добрим” українським звичаєм, тягнулась аж до нульових. Але фіналом історії я пишаюсь  на лаві підсудних опинились шестеро працівників СБУ. Усіх посадили.

Про “Вивих” у Львові

В 1992-му я повернувся до Львова і дуже вдало потрапив на другий легендарний львівський фестиваль «Вивих». Що то була за подія! Фактично, той фест був відображенням потуг становлення свободи в Україні. Знаєте, то були чотири дні змістовного арт божевілля.

Ви тільки собі уявіть: на фоні – розпад радянщини, а в оперному (він був лише однією із локацій, де відбувалось дійство) літаюча голова Неборака та труп Ірванця в шприцах

(мова йде про виставу-перформанс Неборака, написану за творчістю літературного угрупування «Бу - Ба – Бу»).

І все це під акомпанемент ще зовсім юних Плачу Єремії та Мертвого півня. Під Неборак рок бенд, Вій та Скрябін, Марічку Бурмаку та Табулу Расу, чи скажімо тих же Колгосп імені Шерлока Холмса, яких вже зараз ніхто не згадає…  

(архівне відео репортажу з місця подій)

Словом – ось вам пласт історії справді іншого, вільного і натхненного Львова.

Читайте також:


Олег Цьона: “Ми вміли любити”

Зараз читають
x Close

Стань нашим бро у Facebook!