LVIV.COM

Наука довкола Львова: як балансував Крип’якевич, щоб зберегти історичну науку

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку
Наука довкола Львова

Історія про те, як завдяки голодуванню й резонансу в Європі групу студентів-бунтарів випустили з-під арешту. Про те, як війна зіпсувала плани щодо створення українського університету у Львові. Про те як Михайло Грушевський і натхненний його роботами учень і головний герой цієї розповіді розійшлися поглядами. Про те, як науковця й популяризатора Крип’якевича називали фашистом. А також про пошуки балансу між вимушеним підлаштовуванням під обставини і збереженням української історичної науки.


Іван Крип’якевич один із найзнаковіших істориків для Львова. Учень Михайла Грушевського, він був одним з тих, хто зумів провести історичну науку тонкою кригою радянських інституцій, щоб за незалежності нам не довелося вирощувати перші паростки на вже геть випаленому полі. Звісно, не обійшлося без жертв, без непростих компромісів, без втручання цензури і пропаганди — та єдиним іншим вибором була знищена спадщина і поневіряння в концтаборах. У цій статті хочемо розповісти про одного з тих багатьох тихих героїв, які, не виступаючи проти радянської влади напряму, намагалися зсередини системи вберегти все, що було можливо вберегти. 

Всі основні факти у цій статті, а також цитати з історіософських праць Крип’якевича подаємо за есеями його колеги і приятеля, також видатного львівського історика Ярослава Дашкевича, зі збірки “Постаті”.

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Іван Крип’якевич. Фото 1913 року

Становлення в епоху змін

Іван Крип’якевич (1886-1967) народився у Львові, але родина його походила з Холмщини, що тепер на території Польщі. Про своє походження він завжди пам’ятав, недарма підручник з історії України його авторства вийшов в еміграції згодом під псевдо “Іван Холмський” — коли його власне ім’я на цій публікації могло вже стати приводом для репресій. Батько Івана був священиком і доктором теології — як і батьки левової частки наших науковців та митців того часу, адже довгий час священики були чи не єдиною освіченою верствою серед галицьких українців. Тож Крип’якевич мав змогу отримати базову освіту вдома і мати доступ до батькової бібліотеки. Щоправда, вдома Крип’якевичі розмовляли польською. 

Українську Крип’якевич міг чути ще дитиною в селі Гнилиця коло Збаража, де його батько певний час був парохом. Згодом він вивчав її у якості факультативного курсу в польськомовній гімназії у Львові — курсу, який викладав його батько. Така парадоксальна мовна ситуація була обумовлена становищем українців у тогочасній Галичині — формально за австрійським законодавством всі народи імперії мали рівні права, зокрема й на свою мову та культуру, але де факто краєм керувала польська еліта, яка не хотіла визнавати українців рівними собі (хоча і не всі поляки настільки твердо дотримувалися цієї позиції). Тож освічені люди часто намагалися влитися до польськомовної еліти. Можливо, саме ця парадоксальна ситуація, коли батько навчав його української в школі, але вдома розмовляв польською, і спонукала Крип’якевича згодом до боротьби за права української мови — і до вивчення та популяризації української історії. 

Українці тривалий час боролися за створення україномовних кафедр в університеті, і в 1894 році домоглися відкриття нової кафедри — де факто, хоч і не за назвою, кафедри історії України. Посаду професора цієї кафедри зайняв Михайло Грушевський, тоді ще зовсім молодий історик із Наддніпрянської України, учень Володимира Антоновича, і також уродженець Холма. Попри лише недавно завершене навчання, у Грушевського було своє масштабне бачення як історії України, так і тих змін, яких було необхідно домагатися в теперішньому. Довкола себе він одразу почав збирати талановитих молодих істориків, і з кола його учнів згодом вийшло багато видатних науковців, хоча не всі вони продовжили той підхід до історіографії, який заснував їх вчитель. 

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Михайло Грушевський. Фото 1890-х рр.

За десять років після відкриття нової кафедри на філософський факультет Львівського університету (який тоді включав у себе всі точні, природничі і гуманітарні науки) вступив Іван Крип’якевич — і почав відвідувати курс Грушевського. Дуже скоро він влився у коло учнів Грушевського і почав наукову роботу під його керівництвом, ще з 1905 року друкуючись в “Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка” (скорочено НТШ), де Грушевський також мав колосальний вплив — адже не в останню чергу його зусиллями товариство стало справжньою академією наук для галицьких українців. Завдяки Грушевському Крип’якевич їздив у відрядження в архіви від Археографічної комісії НТШ, яку той очолював, де вчився працювати з джерельними матеріалами.

Паралельно до наукової роботи Крип’якевич зайняв і активну громадянську позицію. На поч. ХХ ст. вже було зрозуміло, що рівності у Львівському університеті між поляками та українцями не буде. За Австро-Угорським законодавством були підстави вимагати створення окремого українського університету, за що виступало багато видатних українських діячів. В час навчання в університеті Крип’якевича ця боротьба перейшла у гостру фазу, студенти регулярно влаштовували акції протесту, вимагаючи навчання рідною мовою. Крип’якевич взяв участь у протестах 23 січня 1907 року, за що був затриманий і провів три тижні під арештом разом з іншими учасниками. Випустили їх після голодування і значного резонансу в Європі.

1909 року, після закінчення навчання, Іван Крип’якевич поїхав викладати у Рогатинській гімназії — також типова кар’єра для українських науковців, з яких лише одиниці здобували згодом можливість викладати в університеті. У 1911 р. він захистив докторську дисертацію на тему “Козаччина і Баторієві вольності” — і тут також вбачається вплив його вчителя, адже Грушевський приділив дуже багато уваги дослідженню козацької доби і Хмельниччини, ввівши в історіографію великий обсяг нових історичних джерел завдяки кропіткій роботі в архівах. Невдовзі Крип’якевич був обраний дійсним членом НТШ. 

Тим часом австрійський уряд пообіцяв відкрити український університет у Львові, відкриття запланували на 1916 рік. Проте всі ці плани перервала Перша світова війна. Війна, проголошення УНР і ЗУНР і врешті крах всіх надій справили велике враження на багатьох істориків, і Крип’якевич не був тут винятком. Не маючи змоги взяти участь у бойових діях через слабкий зір, він виконує свій громадянський обов’язок, збираючи матеріали і документуючи війну для майбутніх поколінь. 

На короткий період Крип’якевича запросили викладати приват-доцентом у новостворений в 1918 році український університет в Кам’янці. Але війна і повна втрата влади проукраїнськими силами перекреслили і ці плани. Всі ці події спричинилися до того, що Крип’якевич переосмислив свої погляди і розійшовся у переконаннях з Михайлом Грушевським, ставши представником державницької школи на противагу до народницької, до якої належав великої мірою його вчитель. Проте він ніколи не розривав стосунків з Грушевським і завжди згадував про нього з повагою.

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Іван Крип’якевич. Час фото невідомий

Українець у відродженій Польщі

В міжвоєнні роки Крип’якевич продовжував викладати в гімназіях, паралельно — в Таємному українському університеті, а з 1934 року — в Богословській академії, яка була єдиною українською вищою освітньою установою у Львові. Заснована з ініціативи митрополита Андрея Шептицького і будучи приватним навчальним закладом при церкві, Богословська академія стала заміною українському університету у Львові, який так і не втілився в життя. Паралельно до викладання Крип’якевич провадив широку наукову і популяризаторську діяльність -— окрім численних популярних статей і навіть художніх історичних оповідань, у ці роки він написав низку підручників з історії України, які перевидавалися на еміграції навіть у 1970-х роках. 

У 1932 році Іван Крип’якевич видав популярну книгу, яку востаннє перевидали 2007 року — “Історичні проходи по Львову”. Видання 1991 року стало для багатьох львів’ян чи не першим знайомством з історією міста без радянської цензури. Зараз ця праця вже може цілком вважатися класичною і є майже у всіх, хто цікавиться історією свого міста.

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Перевидання 1990 р. популярної праці Івана Крип’якевича про історію України, фото з goodreads.com

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку
І. Крип’якевич. “Історичні проходи по Львові”, перевидання 1991 р., фото goodreads.com

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

І. Крип’якевич. “Історія козаччини”, видання 1934 р.

Наукова діяльність Івана Крип’якевича в міжвоєнні роки проходила здебільшого в НТШ. Тут він був секретарем, а згодом головою Історико-філософської секції. В цей час головні його зацікавлення — історія козацтва, історія середньовічного Львова, тоді ж він готує і матеріал до своєї наймасштабнішої праці — монографії про Богдана Хмельницького, яку чекала сумна доля. Як і багато інших українських науковців, Крип’якевич тісно співпрацював в ці роки із Всеукраїнською академією наук — в той час нетривалих надій на українську автономію в кордонах Радянського Союзу. 

Та зі згортанням українізації, чистками і зокрема зміною ставлення радянського керівництва до Михайла Грушевського ця співпраця уривається. В той час Крип’якевича почали називати в радянській пресі не лише “буржуазним націоналістом”, а й “фашистом”. Цей розрив зв’язків зачепив тоді багатьох українських науковців, і зміна прийшла аж 1939 року, коли радянській владі треба було шукати точку опори в новозавойованому регіоні. Тоді Крип’якевича запрошують викладати в університеті і присвоюють звання професора. В той період викладачами до університету запросили багатьох українських науковців, які за Польщі не могли і мріяти про таку кар’єру. Але ця прихильність була короткочасною, після війни маятник знову хитнувся в іншу сторону. 

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Іван Крип’якевич. Час фото невідомий

Принцип “п’ятдесят на п’ятдесят”

Радянська влада принесла багато сум’яття і невизначеності для українських науковців. За Сталіна лінія партії постійно коливалася між показовим визнанням і намаганням здобути прихильність місцевого населення і жорсткими репресіями без видимих причин. Одним із вагомих аспектів цієї політики, як згадували львів’яни, що пережили Другу світову війну, була позірна випадковість у виборі жертв репресивного апарату, через що люди жили в постійному страху. Після смерті Сталіна стало трохи спокійніше, а все ж кар’єри різних діячів науки розгорталися дуже по-різному, залежно від вміння пристосовуватися і особистих зв’язків. Вся біографія Івана Крип’якевича після приходу радянської влади — це спроба знайти правильний баланс між вимушеним підлаштовуванням під обставини і збереженням української історичної науки.

Вступ радянських військ до Львова восени 1939 року Крип’якевич сприйняв неспокійно — адже ще недавно в СРСР у його бік сипалися обвинувачення у фашизмі. Та все сталося навпаки, радянська влада потребувала українських викладачів для університету, адже основною ідеєю радянської пропаганди в той час було “визволення братнього українського народу від гніту польських панів”. Всі образи тимчасово були забуті, Крип’якевича одразу в 1939 році зробили в. о. професора і завкафедрою історії України, в 1940 — завідуючим відділом Інституту історії України АН УРСР, однієї з низки нових наукових інституцій, створених радянською владою в Галичині. 1941 року йому присудили без захисту, на підставі друкованих наукових праць, ступінь доктора історичних наук і звання професора. Щоправда, паралельно у 1940 році ліквідували НТШ, а багато українських діячів зникали у застінках тюрем НКВС, тож навряд чи історик міг почувати себе в безпеці.

В часи німецької окупації університет був закритий, довелося шукати собі іншу роботу — в той час Крип’якевич працював редактором наукових видань Українського видавництва. Довелося також шукати нове помешкання після того, як старе пошкодила бомба. З поверненням радянської влади Крип’якевичу спочатку повернули його посаду на кафедрі та в інституті, він зайняв посаду декана історичного факультету університету. Але після закінчення війни потреба шукати прихильності у галицьких українців пропала, треба було підкорювати і радянізувати новий регіон. Знову залунали підозри й обвинувачення у “буржуазному націоналізмі” в бік львівської інтелігенції, наукові установи, присвячені гуманітарним наукам, почали для керівництва виглядати підозріло і небезпечно. 

У 1946 році всі наукові установи гуманітарного профілю у Львові ліквідували, співробітників звільнили. Львівський відділ Інституту історії України також був серед них. На щастя, обійшлося без масових репресій, і багатьох провідних науковців просто перевели “від гріха подалі” до Києва. Тут Крип’якевич зміг продовжити роботу в Інституті історії України й також працював завідувачем відділення стародруків Державної публічної бібліотеки АН УРСР. Паралельно продовжувалися обвинувачення у пресі, які “викривали” Крип’якевича як послідовника Михайла Грушевського.

У 1948 році Івану Крип’якевичу дозволили повернутися до Львова, але повернутися до викладацької діяльності до кінця життя вже не дали. Зупинилася в радянський час і популяризаторська діяльність. Крип’якевич міг продовжити займатися наукою, але лише за зачиненими дверима наукових установ, подалі від очей широкої громадськості. Наступні три роки Крип’якевич провів на роботі в Українському музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР. У 1951 році за непередбачуваними примхами диктатора львівські філії установ Академії наук знову відкрили, і Крип’якевич очолив відділ Інституту суспільних наук у Львові, де і працював до виходу на пенсію. Зараз це Інститут українознавства НАНУ, який носить ім’я Івана Крип’якевича.1958 року Крип’якевича обрано академіком.

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

І. Крип’якевич з колегами з Інституту суспільних наук на розкопках стародавніх валів м. Львова, 1956 р.

Попри позірне визнання, робота в інституті була непростою. Як згадує Ярослав Дашкевич, щоб зберегти можливість займатися наукою, Крип’якевич застосовував у своїй установі принцип 50 на 50: 50 % твердої наукової роботи в усіх відділах інституту, 50 % кон’юнктурних статей на вимогу партійного керівництва. Іноді доводилося підписувати і різного роду відгуки, рецензії і газетні статті, написані кимось іншим. І навіть попри це безпартійний академік був постійно у непевному становищі. Найтрагічнішою для Крип’якевича була доля його opus magnum — монографії про Богдана Хмельницького, над якою він працював понад 30 років. 

Напередодні 300-ліття Переяславської ради, яку пишно святкували 1954 року як річницю “возз’єднання братських українського і російського народів”, історик зважився подати до публікації свою працю про Богдана Хмельницького. Посада директора інституту давала надії на те, що монографію опублікують, але не вберегла від її “виправлень” у необхідному ключі — окремі сторінки вилучили, багато що відредагували. Коли Крип’якевичу на стіл поклали сигнальний примірник видання, він його навіть не відкрив. Тоді це подавали як велику скромність історика, але насправді йому було просто гірко за понищену працю, якій він присвятив стільки часу і сил.

Наукою займатися в радянській установі Крип’якевич не міг. Приходив до свого кабінету лише для адміністративної роботи, а працював удома. Тут у нього була кімната-кабінет з особистою бібліотекою, власноруч розробленою картотекою і архівом. Вихід на пенсію став полегшенням. Останні роки життя Іван Крип’якевич присвятив впорядкуванню свого архіву, в якому були і неопубліковані наукові матеріали. На щастя, архів зберігся і залишився у власності родини і частково у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Зберігся, наскільки нам відомо, і рукопис праці про Богдана Хмельницького. 1990 року вийшло перевидання із невеликими правками, але, за свідченням Дашкевича, не все, що викреслила цензура, було повернене, тож доповнене, нецензуроване видання наймасштабнішої праці історика ще чекає свого видавця.

Помер Іван Крип’якевич 1962 року. І попри звання академіка, посмертно його практично перестали згадувати — аж до перебудови і врешті 1990-х років, коли розпочалася серія перевидань його праць. Як стверджує Роксолана Загайська, початково Івана Крип’якевича поховали на Личаківському цвинтарі поряд із батьками. Ярослав Дашкевич згадує, що на могилі поставили скромний чорний хрест і табличку з датами і написом “Іван Крип’якевич — історик України”. Комусь із партійного керівництва ця табличка не сподобалася, і через кілька місяців хрест з написом зник. Гідно перепоховати Івана Крип’якевича вдалося лише перед столітнім ювілеєм. Зараз він похований на полі № 59 поряд з такими видатними науковцями і діячами культури, як Степан Ґжицький, Ірина Вільде та Георгій Карпенко. Пам’ятник спорудили скульпторка Теодозія Бриж і архітекторка Лариса Скорик. На ньому зображений староруський воїн у стилізованих воротах міста. 

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Могила І. Крип’якевича на Личаківському цвинтарі

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Могила І. Крип’якевича на Личаківському цвинтарі. Деталь. Фото автора

У 2017 році в Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАНУ оголосили про плани створення кімнати-музею, присвяченої Івану Крип’якевичу. Під музей виділили дві кімнати в бібліотеці. Крім архівів, родина передала для музею деякі особисті речі — старовинну друкарську машинку з українським і латинським шрифтами, телефони, саквояж, килими та інше. 

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Іван Крип’якевич. Час фото невідомий

Для чого політикам вивчати історію

Наукові погляди Івана Крип’якевича формувалися спочатку під впливом Михайла Грушевського. Грушевський принаймні на той час був представником так званої народницької школи ці погляди він перейняв зокрема від свого вчителя Володимира Антоновича. Історію України Грушевський розглядав як історію народних мас саме так він почав викладати її у Львові, де його лекції відвідував Крип’якевич. Ще під час інавгураційної лекції у Львівському університеті 1894 року Грушевський виклав погляд на історію України як боротьби народних мас проти своїх правителів. Тоді, в кінці ХІХ ст., для галицьких консерваторів цей погляд виглядав шокуючим і революційним, зате захопив багатьох його молодих студентів. Але частина істориків з нового покоління, вихованого вже самим Грушевським, після Першої світової війни відійшла від цих поглядів і почала розглядати історію України як історію боротьби українського народу за власну державу.

Переломним моментом для українських істориків стали події 1917-1920-го років. На коротку мить перспектива здобути незалежну Україну виглядала можливою. За піднесенням послідувало розчарування, і воно потягло за собою переосмислення всієї історії України і ролі в ній еліт багато хто розчарувався у “народних масах”, які у вирішальний момент не підтримали повною мірою державотворчого проекту. Так утворилася консервативно-державницька школа, до якої належав Крип’якевич. Дамо слово самому історику, щоб краще пояснити виникнення цієї течії:

“Молодше покоління істориків перенесло осередок своїх інтересів на історію держави. Цей зворот почався вже тоді, як український народ став перетворюватися в модерну націю з ідеалом власної державності. Рішучу побіду цей напрямок відніс в ту пору, коли нашому поколінню прийшлось реалізувати свій ідеал і будувати державу. При цій практичній державній праці прояснилося багато теоретичних питань і наша історіографія іншими очима стала глядіти на державу в минувшині. Народ, що не створив своєї держави, хоч би й проявляв буйне життя, все стоїть на рівні дитинства, недорозвитку; держава це пробний камінь, на якому нація виказує свою зрілість, культуру, індивідуальність; держава це найвищий етап розвитку нації, без держави нема нації. З того нового державного погляду новіша історіографія переводить переоцінку поглядів на історію України.” 

І щодо ролі народу: “…у кожного майже історика бували хвилини, коли він починав сумніватися у правдивості прийнятої догми, що історія народу демоса це вже вся історія нації. Ці сумніви являлися особливо, коли приходилось вдуматися в історію нашої держави. При творенні держави демос рідко коли показував творчий інстинкт далеко частіше він у своїх егоїстичних змаганнях руйнував державну організацію. Коли ж розглядаємо історію вищих верстов, не раз мусимо ствердити, що тільки вони були будівничими держави й вони захищали й охороняли державу і не давали їй занепасти. Ці помічення робили зчаста навіть ті історики, що зрештою з іншого погляду оцінювали історію.” Тут явно відчутне розчарування недавньою поразкою, коли багато діячів почувалися зрадженими народом. 

Щоправда, на відміну від багатьох інших державників, Крип’якевич ніколи не виступив відкрито з критикою свого вчителя, а після смерті Грушевського високо оцінив його роль у становленні української історіографії і підкреслив, що Грушевський теж відводив державі важливе місце у своїх працях. “Грушевський ясно поставив, що український нарід від найдавніших часів жив окремим життям, був творцем своєї держави й культури й навіть в часах занепаду не затрачував своєї національної окремішності, виявляв змагання до волі”. Щодо того, до якої з течій віднести погляди Грушевського у різні періоди, точаться суперечки. Крип’якевич у цьому випадку підкреслює, що у його праці є не лише протиставлення, але і тяглість із поглядами його вчителя. Вже коли Грушевський був у радянській Україні, вони підтримували листування. 1929 року Крип’якевич був з візитом у Києві, де востаннє бачився з Грушевським. Наведена цитата із книги, яку Крип’якевич написав на смерть вчителя: “Михайло Грушевський. Життя і діяльність”.

Ці погляди на державу визначили і коло зацікавлень історика. Він займався в першу чергу козацькою добою, коли українці вперше з часів Русі намагалися збудувати свою державу. З його погляду на роль еліт не дивно, що головним предметом його зацікавлень була постать Богдана Хмельницького Хмельницького як державотворця. Не дивно також, що його дослідження в радянський час не могло вийти в тому вигляді, в якому він його планував у міжвоєнні роки. Цікавився він також давньої історією Львова і періодом Галицько-Волинського князівства.

Окремої уваги заслуговують погляди Крип’якевича на роль своєї науки в суспільстві. Деякі з його тез є надзвичайно актуальними і зараз. Він вважав, що історія має служити найвищій кінцевій меті творенню своєї держави, має творити ідентичність і навчати нас, як діяти в майбутньому, але у цьому служінні вона не має потурати нашим емоціям і малювати ту картину, яку нам хотілося б бачити, не має перетворюватися на пропаганду. Завдання історика намагатися якомога об’єктивніше оцінити події минувшини, враховуючи всі відомі факти, а не вибираючи лише окремі і зручні.

Ось що він писав про науковий метод в історії: “Не вистачає обмежуватися розслідом зверхніх форм життя, не можна захоплюватися тільки деякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно хвалити, ні критикувати, любити, ні ненавидіти; треба зрозуміти минувшину. Беремо факт за фактом, подію за подією, розглядаємо їх з усіх сторін, відчищуємо з пороху неправди і тенденції, якими вкрив їх час; освітлюємо ряди людей, що йдуть з незвісних сторін і прямують до незвісних мет; входимо в вир страждань і утіх, стремлінь і бажань, антагонізмів і симпатій, якими жили люди перед віками; аналізуємо чужі душі, досліджуємо краї і культури, переживаємо цілі епохи. Дослідник виходить з вузенького круга подій і переходить в чимраз дальші сфери; знання поглиблюється, горизонт поширюється, темнота розсвітлюється. Знання минувших віків дає гарніше зрозуміти теперішні часи; бо теперішність має своє коріння в минувшині. Знання історії дає можливість відкрити хоч край заслони: дає глянути в таємні питання: “хто ми і пощо ми?”…”

Крип’якевич також вважав, що вивчення історії має практичне значення, зокрема її обов’язково треба знати політикам: “Перше се, мабуть, невелика шкода, що не буде виконаний один чи другий план вщасливлення людства, який вимріяв огонь недосвідченої молодості. А друге самі історичні роздумування є добрим ліком на надмірне прив’язання до існуючих відносин, старовини, традицій… Історія вчить, що не вдаються радикальні і несподівані замахи, але також дуже виразно показує, який шкідливий є застій, сліпа любов до всього давнього, удержування форм, що самі перестарілися й пережилися.”

І ще: “Історія вчить, що будучі події не є наперед суджені нам, але що про дальший напрям розвою рішає людська енергія – рішають діла політично чинних членів нації. Се заохочує до діла, до свідомої суспільної політичної діяльності! Хто пізнав, який вплив мають на нас висліди праці попередніх поколінь, той знатиме також, яке значення можуть мати його діла для будучих, ненароджених членів нації. І той зрозуміє цілу вагу одвічальності нашої перед будучими поколіннями, перед будучністю нації. Від нас залежить, чи народ наш буде живий і піде дальше вперед, чи буде мусів умерти. Почуття такої одвічальності – се душа правдивої політики; а навчити сього може тільки історія, історичні студії”.

Наука довкола Львова: як балансував Крип'якевич, щоб зберегти історичну науку

Перша частина багатотомної праці І. Крип’якевича “Історичні джерела та їх використання”, 1964 р.

В радянський час для таких концепцій вже не було місця. Вивчати історію можна було, лише вписуючи її в офіційну канву марксистського уявлення про етапи історичного розвитку або зосереджуючись на фактах, не вдаючися до їх інтерпретацій. Саме на другому підході зосередив свою увагу Іван Крип’якевич у радянський час. Зосередив також багато уваги на іншому аспекті, яким займався ще у міжвоєнний період — джерелознавстві. Він підготував цілу низку збірників джерел і документів до різних епох української історії, які служать цінним матеріалом для тих, хто вивчає історію України зараз. Про його популяризаторську діяльність, яка обірвалася з приходом радянської влади, ми вже згадували вище. Загалом Іван Крип’якевич написав близько 800 наукових і науково-популярних праць, і його доробок ще очікує ретельніших досліджень і публікацій. Як очікує перевидання з поверненням до первісного рукопису і порізана цензурою монографія про Богдана Хмельницького.

Про проєкт: Наука довкола Львова займається популяризацією історії науки у Львові й на Галичині. Більше цікавих матеріалів ви можете знайти, підписавшись на нашу сторінку в фейсбуці. Невдовзі відкриємо ютуб-канал, а коли епідемія дозволить, продовжимо нашу традицію Наукових шпацерів. Ви можете підтримати проєкт на Патреоні.

Джерела:

Я. Дашкевич. Постаті

Р. Загайська. Вітер в долонях

Матеріали з прес-конференції про відкриття кімнати-музею в Бібліотеці ім. Стефаника

С. Плохій. Великий переділ: незвичайна історія Михайла Грушевського

Всі фото взяті з Вікісховища або інших відкритих джерел в мережі, якщо не вказано інакше

Окремі праці Івана Крип’якевича доступні у Вікіджерелах

 

nauka-dovkola-lvova LVIV.COM

Ділися або не палися

Зараз читають