Шаманські хронічки: Пес, Бабуля та Індича нога

Я дуже везуча баба. Просто піздєц яка везуча. Тіки в другу сторону. Комусь щастить на мужиків, комусь на філки, третім народитись в британській королівській родині, а мені виключно на дибілів.

Дибіли в моєму житті були завжди, дибіли і алергія, і чим старшою я ставала, тим щільнішим колом вони мене обступали, як радянські солдати німецького снайпера у фільмах Лені Ріфеншталь.

Ви можливо спитаєте – а хулі то я так “іздалєка”, як Волга в пісні Надєжди Кадишевої почала? Відповідаю – то своєрідна прилюдія (ті, хто з вас трахаються мають знати шо то таке, а може й ні), бо сьогоднішня моя оповідка буде про дибілів. Про дибілів і магію.
На третім році проживання в гуртяку він мене дико заїбав і я вирішила валити світ за очі. І звалила. А оскільки встигла зажити собі слави «сатаністки» – дико сцяла кип’ятком по капронах через отой переїзд. Але як на диво все пройшло бистро і легко, як секс із тайським хастлером в кінці робочого дня.

Ото й жила собі тихенько Іфігєнія, і, що цінно – навіть примудрилась не зажити на новому місці слави “прастітутки” і “сатаністки”. Бо є в мере один рідкісний дар – я вмію міряти тиск. Саме міряти, а не робити так, щоб він в людей підскакував (хоча і це теж вмію).

Сиділа я якось ніченькою на кухні, у своїх чудових піжамних штанцях із кексиками, попивала чайочок, строчила реферат, коли у мої двері постукала Її Величність Доля. Доля, щоправда, на той раз замаскувалась під сусідку-божу кульбабку з 2-го поверху, та її невміру вгодованого здоровенного пса марки «двортер’єр», і в черговий раз возвала до мого магічного дару. Я, як чемне сусідка “не-простітутка” поспішила на допомогу стражденній пенсіонерці.

По завершенню нехитрого ритуалу стало зрозуміло, що своїми силами тут не розібратись і потрібно викликати Славних Паладінів на білій колісниці із хрестиком.

… йшла третя година ночі і дванадцята сторінка реферату, коли паладіни нарешті сподобились завітати в нашу обитель. Не скажу точно як в той момент чулася бабця, але я, курва, вже одною ногою була в передінфарктному стані і приблизно на третьому реченні пояснювальної записки, що бабку вгробила не я.
І тут вони з’явились. Осяйні, бля, як три архангела Гавриїла нараз і жирні як шість архангелів. Окинувши презирливим поглядом мої штани з кексульками, бабцю і захаращений передпокій найтовща із паладинів зробила рішучий крок до квартири. І взріла пса. І заклякла. І заверещала, як то кажуть «лайк е літл бічь». До того дня, я думала що людське тіло поза тридцять років і поза сто кілограм не може видавати таких звуків в принципі. Всесвіт в черговий раз мене жорстоко наїбав.
Німа сцена відверто затягувалась, і я вирішила уточнити що то власне відбулось таке і що ми далі робитимемо.

— Доброї но…
— То ви викликали «швидку»?
— Так, я.
— То ваш пес?
— Ні, це пес цієї пані.
— А чо’ він такий великий?
— (А хулі мені знати чо’ він такий великий)
— Виженіть пса!
— Навіщо, він домашній і не кусається.
— Виженіть пса надвір, інакше ми поїхали назад! Мене вже одного разу такий покусав! – отут вже почався ультразвук.

Я прикинула пропорції Рижика (так, пса звали Рижик), свої пропорції, швидкість вітру, розстановку зірок і злегка ачьканула.

— Окей, а якщо я замкну собаку у кімнаті, ви зайдете до квартири?
— Якшо заберете то та.

Тут почався другий акт цієї комедії абсурду, бо як на зло, з усіх Рижикових харчів на той час залишилась лише синя і стрьомна індича нога і костомаха невідомого походження. Але свалу не було.

Наступні десять хвилин усі присутні із пісними, як борщ на Святу Вечерю, їбалами спостерігали як здорова кобила в дивному вбранні з індичою ногою в одній руці і з кісткою в іншій водила навколо пса хороводи і вмовляла зайти до кімнати. Для повного антуражу мені бракувало хіба бубна і якихось благовоній, бо такої хуйні навіть етнічні ірокези разом із каманчами в себе в резерваціях не мутять!

Закінчилось все, звісно ж, добре, пес був впійманий, бабця обстежена, паладіни вирушили далі на подвиги, а я дописувати свій реферат, але блін, тої ночі я не забуду ніколи…

Головне тепер, щоб ніхто із сусідів не пронюхав, що я уколи вмію робити, бо мені пизда – буду сраки голі кожен день за безплатно дивитись, любі і різні.

Читайте також:


Синій князь

Як проводити вибухові публічні виступи – 7 порад від Романа Дереги