LVIV.COM

“Патерсон” Джармуша: проза життя таємного поета

Ділись, Бро

Настя Сидько

Фільм, якого всі чекали

Хоча Джим Джармуш так і не отримав головну нагороду Каннського кінофестифалю за «Патерсона», але створити свій портрет митця замолоду, дещо ностальгійно і романтизовано, йому вдалось. Режисер пропонує нам провести тиждень з поетом і зрозуміти, як важливо бачити життя і помічати його в кожній дрібниці. Навіть у синій коробочці сірників Огайо. Адже сигара часом є просто сигарою, але сині сірники Огайо – це більше, ніж просто сірники, за ними ховається щоденна тиха пристрасть.

Дія фільму розгортається у містечку Патерсон, Нью-Джерсі. Головного героя, якого грає Адам Драйвер, теж звуть Патерсон. Його історія починається з понеділка, але всі дні тижня між собою мало чим відрізняються – адже герой виконує одну й ту ж рутинну роботу з дня в день. Вранці він прокидається в обіймах своєї коханої Лаури, її зіграла Гольшифте Фарахані, встає, снідає і збирається на роботу. Звичайний початок дня звичайної людини. Працює головний герой водієм автобуса, на якому теж, до речі, можна прочитати напис «Патерсон». Перед початком роботи він встигає написати кілька рядків вірша, потім слухає розмови пасажирів, а в обідню перерву дивиться на водоспад і фотографію Лаури в коробочці для ланча. І продовжує писати вірші. Потім він повертається додому, вечеряє і йде вигулювати бульдога Марвіна. Дорогою він ще встигає заскочити в бар, перехилити по склянці. Джармуш робить кожен день схожим один на інший, іноді доходить до комічності – згадати хоча б випадок з поштовою скринькою, розгадку якої ми зрозуміємо пізніше.

Патерсон – тихий, інтровертний герой, який цілком може наштовхнути на думки про персонажів містичних трилерів з кімнатою катувань у підвалі. Він, звичайно, не без своїх скелетів у шафі, але ховає там не набір інструментів для тортур і сміттєві пакети, а свої книжки і вірші. Серед яких і його улюблена поема «Патерсон» Вільяма Карлоса Вільямса. Чи Карло Вільяма Карлоса, як любить жартувати його дівчина.

Лаура – повна протилежність Патерсона. Якщо йому достатньо маленької кімнатки в підвалі, щоб відчувати себе комфортно, то Лаура намагається підлаштувати весь простір під себе. Їй всього мало. Їй все потрібно якимось чином привласнити. Протягом фільму її стає все більше і більше у їхньому спільному помешканні. Вона все розфарбовує, змінює, пече кекси, постійно експериментує, мріє і не боїться пробувати щось нове. Патерсон навряд чи розуміє все це, але не заперечує. Його Музі можна все. Навіть спекти бридкий пиріг з брюсельською капустою.

Єдине, на що він не погоджується – це зробити ксерокопії своїх віршів. Він готовий купити Лаурі навіть гітару, щоб здійснити її начебто мрію стати кантрі-співачкою. Але тільки не відксерити свій таємний щоденник. Лаура хотіла б бачити Патерсона успішним поетом, з виданими збірками поезій, з виступами і визнанням. Але це зовсім не те, чим є поезія для нього. Для Патерсона писати вірші – це як жити. Просто дихати, просто творити.

Цікаво, що сам фільм дуже позачасовий. Ми розуміємо, що дія відбувається тут, поруч з нами. Але разом з тим, все це могло б бути як і кілька років, так і кілька десятків років тому. Особливо, враховуючи той факт, наскільки сам герой опирається сучасному світу – у нього немає телефона, він не сидить у соцмережах. Патерон навіть ксероксу опирається. І вірші пише не на макбуці чи планшеті, а в улюбленому таємному записнику. Про те, що книги – обов’язково паперові, можна навіть не згадувати.

Дні тижня, які з’являються на екрані, нагадують якийсь зворотній відлік, може здатися, що все це до чогось веде, це створює певний саспенс. Це такий паттерн, оповідна рамка, яка обростає вервечкою подій, що відображають рутинність життя. Глядач прилипає до екрану, очікуючи, коли ж це розмірене життя дасть тріщину. Але цього не відбувається. Звичайно, таке спокійне плавання за течією не позбавлене підводних каменів – Патерсон потрапляє у ситуації, які порушують його звичне існування, але разом з тим, вони все ж залишаються цілком звичайними. Адже автобуси ламаються. Люди страждають від нерозділеного кохання і роблять дурниці. Собаки псують улюблені речі. А бажання жити і просто писати – не зникає. Писати для себе. Для коханої жінки. І не кричати про це на весь світ.

Усі статті автора
Зараз читають
x Close

Стань нашим бро у Facebook!