Як я виживав на одну стипендію

Погожий день не віщував біди — студенти сиділи на парах, за вікном лагідний весняний вітерець проносив повз вікно дощик, кепки, капелюшки, сумки і дітей до 40 кілограм. Мертвотну тишу порушував монотонний голос викладача, нікого не викликали до кафедри, древні казали, що то лекція. Студенти тихо дрімали, прикрившись зошитами, хоч і викладач теж куняв. Сонну ідилію порушив звук СМС...


 

 

 *Тидинь* раз по раз доносилось з різних куточків аудиторії, дрімати продовжували тільки платники. Стипендія! Голодні очі платників загорілись диким вогнем. Ненависть до бюджетників була у них в крові і переходила в активну фазу переважно під кінець місяця, коли приходила стипендія.

Мені пощастило, волею богів я був бюджетником. Після лекції всі почали обговорювати як витратити гроші — хтось казав, що купить трохи фруктів, хтось віддасть на благодійність, а хтось навіть вибирав між Мальдівами і Карибами (та-та, підвищена стипендія — то вам не абищо).

Молоді, зовсім зелені студенти першокурсники не знали, як правильно поводитись зі стипендією, тому всі ділились своїми думками.

День перший

1200 гривень, ТИСЯЧУ ДВІСТІ ГРИВЕНЬ. Якщо таку суму по гривні викласти на землі, то можна було б зробити нормально підлогу в кімнаті гуртожитку. Треба рівномірно розподілити їх на весь місяць. Залишки знань шкільної математики нарешті стали у пригоді й шляхом непростих математичних виводів отримав цифру близьку до п'ятдесяти. П'ятдесят гривень в день — так оцінювалось життя студента.

В той день з радісними мармизами з корпусу виходили переважно державники. Я був в їхньому числі. Вирішив одразу шиканути — пішов на маршрутку, по дорозі зустрівши двох одногрупниць, що навчались на платному. Вони жили зі мною в гуртожитку, тому поблатувати вийшло і тут — заплатив за них, нехай знають, на що здатні стипендіати. Очі дівчат заблистіли з вдячності. 

Побачивши банкомат, одразу вирішив стати інвестором, правда інвестував в своє, хоч і далеке, надіюсь, майбутнє. Зняв сто гривень і заховав у важкодоступну кишеньку в гаманці. Якби я знав, як вона мене виручить в скрутну хвилину, але про то пізніше. По приїзду в гуртожиток першим ділом сходив в магазин. Купив хліба, молока, трохи фруктів заморських (пару бананів і ківі), хліб, навіть ікру купив (кабачкову, я ж все-таки студент). Словом, виставив з холодильника мишу, що висіла там вже тиждень. Нашвидкуруч повечерявши, завалився спати. Сон був міцним наче в немовляти.

День другий

Прокинувся. Поснідав бутербродом з ікрою, з'їв м'ясо краба (хотілось вірити, що крабові палички неспроста так називаються), запив все келихом міцного, витриманого чаю з цукром. Одягнув костюм з краваткою, напастував мешти — треба відповідати статусу заможної людини. Вийшов на зупинку, стою, чекаю маршрутку. Проїхало аж п'ять штук, але всі з зайнятими сидячими місцями біля водія. Ну що ж, таксі то таксі. Набрав перший-ліпший номер, що був в телефонній книжці. Таксист виявився цікавим чоловіком, мав вищу економічну освіту, зумів підтримати розмову на світську тему. Поговорили про фондові біржі, останній обвал акцій "Тесли", навіть про біткоїн трохи поговорили, правда він щось молов про найсмачніші в світі біткоїни, що готує його теща. Напевно, дуже інтелектуальний гумор, я не зрозумів. Накинув добродію 20 гривень зверху, за що той підвіз мене аж під вхід на факультет. Платники, потупивши очі, намагались не дивитись на ту колону таксі, які вишикувались під корпусом — перший день стипендії. М — можемо собі дозволити.

Якось так то бачили платники

В наступні дні нічого цікавого не відбувалося і, якщо коротко, то:

1) Почав набридати креветковий суп, буябес готувати довго, а нормальні равіолі купити можна було аж на іншому кінці міста.
2) Одногрупники-платники почали потроху звикати до приїзду державників на таксі.
3) Вирішив не транжирити так сильно гроші, тому від ікри (хоч і кабачкової, я ж все-таки студент) довелось відмовитись.
4) Зацікавився діяльністю Івана Маска — треба буде гроші, які залишаться в кінці місяця вкласти в якийсь бізнес.
5) З метою економії почав друкувати матеріал на пари в форматі "два розвороти на одну сторінку"
6) Проїхався в заповненій маршрутці —  я ж все-таки проста людина, буду схожим на Кіану Рівза (чувак їздить на метро, хоч, як і я, має грошей завалом).

Тобі може бути цікаво:

Куди їдуть бабульки зранку? Журналістське розслідування

Все було добре, до того ФАТАЛЬНОГО дня:

"Недостатньо коштів для оплати покупки" — як грім серед ясного неба ошелешила мене продавчиня. Я не міг повірити і, залишивши продукти в магазині, кинувся до найближчого банкомату.
"На поточному рахунку залишилось 2 гривні 47 копійок".
Докотився...
З того моменту відлік часу пішов по-іншому.

4 дні до стипендії

На пари розбудив гуркотливий звук. Глянув на телефон — будильник мав спрацювати тільки через годину. Звук пролунав знову. Телефон мовчав, інших джерел звуку в кімнаті бути не могло. Стало страшно. "Хто тут?" У відповідь — тишина. Тихе рівномірне гарчання почулось знову. Звук проходив крізь мене, бринів в голові й вібраціями передавався у навколишній світ. І знову тишина.
Не дивлячись на дивний ранок, на пари я приїхав вчасно, хоч місця було хіба що на половину людини.

Тобі може бути цікаво:

Стратегія і тактика виживання в маршрутці 🚌

З зупинки дістався дуже швидко, дякую "попутному вітру мені в ..." — виручив! Пари, як завжди, пройшли ніби в тумані. В гуртожиток попав ледь не вночі, через пробки трамваї відновили рух аж біля 9, всі були забиті доверху, та я таки втиснувся і напівживий дістався до кінця Пасічної. Але є і свої плюси — за затримкою дихання тепер можу змагатись з морськими котиками, бо за майже годинну поїздку дихнув не більше 10 разів (передаю привіт бабусям з клунками і тисняві).
Найсмачніші чай з сухарями втихомирили шлунок, і я зміг заснути.

ПІдсумки дня: В кімнаті щось видає страшні звуки. Витратив 5 грн на маршрутку, 10 грн на воду, 10 на сухарі, 5 на мівінку і 2.5 на трамвай.
Залишок: 67 гривень.

3 дні до стипендії.

Вже звичний гуркіт розбудив мене швидше за будильник, у висновку я мав зайві 2 години до виходу на пари, хоч для запарювання мівіни достатньо було і десяти хвилин. Вирішив, поки є час, підготувати семінар. Відкрив конспект, книжку, інший конспект, холодильник, вікно, СТОП... Чого я дивлюсь на гуртожиток навпроти? Запах. Хтось готує ЇЖУ. невідомий гуркіт посилився. Трапився перший провал пам'яті. Опам'ятався на вході в гуртожиток, звідки пахло їжею. "Е-е-е-е, чувак, ти ж людина, зберися і поводься нормально!" Залишалось витримати декілька днів. Як тільки вийшов з приміщення, як мене кинуло в сторону зупинки. "Вітер, бро, як добре, що нам по дорозі". Протягом дня я багато медитував і думав, переважно про їжу, але то таке. І здається це мені пішло на користь, наїстись я так і не наївся, але почав здогадуватись в чому причина дивних звуків, що мене кожного ранку будять. Голодний день добіг таки до свого кінця. Заснути вдалось насилу.

2 дні до стипендії.

Зранку мої підозри підтвердились — ніякого страшного звіра в кімнаті не було, ну майже. Причиною звуків, що будили мене — був мій шлунок, бідолаха просто хотів їсти, тому і буркотів собі дивні звуки. Почувся шурхіт з боку вікна. Тваринне єство знову взяло гору і через мить я, як рись, спостерігав за тим, що робилось в мене на підвіконнику — там сидів голуб. "От дурачок, я ж голодний, а ти прилетів мені просто в руки." Чинити опір інстинктам не було сенсу, тож я з спритністю дикого звіра висмикнув вікно, мить і... Щастить, хоч і не мені — три пір'їни так і залишились стирчати в мене з руки. Треба було йти на пари. Там знаходитись було взагалі неможливо, всі говорили про якусь їжу: Степан М'ясников, Френсіс Бекон, Наполеон Бонапарт, Юлій Цезар. Відійшовши від таких розмов подалі, запалив цигарку і випадково присмалив пальця. Запах смаженого м'яса залоскотав в носі. Черговий провал в пам'яті. Опритомнів, коли одногрупники намагались не дати мені відгризти собі палець. Довкола літали голуби, але, зарази, тримались на безпечній відстані — напевно, їх попередив мій ранковий гість.

А знаєте, якщо втягнути живіт, то можна і в забиту маршрутку залізти. До гуртожитку дістався ледь живим, але дістався.

Підсумок: перебинтований палець, замах на голуба, дізнався, що мій живіт може видавати звуки дизельного двигуна. Залишилось 20 грн

1 день до стипендії

Будильник наводити з вечора не було ні сенсу, ні сили. Мій шлунок тепер прокидався за своїм розкладом, а останню ніч і зовсім не втихомирювався. Кожні 2-3 години лякав мене ревом тигра. Питна вода закінчилась, а пити львівську хлоринку з крану навіть в такому стані я не наважувався. Зранку за запахом знайшов старий сухарик, що закотився під ліжко.

СМАКОТА, мммм, з родзинками і ні, вони не ворушились і так, я себе заспокоював. Мою трапезу перервав своїм "привіт" сусід, що зайшов позичити підручник. Зараза, кинув оком на сухарик. "МОЄ ЗОЛОТЦЕ, МОЯ ЇЖА!"
Найкращий захист — це напад, подумав я і затиснувши сухарик в руці, тицьнув бідолаху в голову — він знепритомнів.

"СУХАРИК НЕ ВІДДАМ НІКОМУ!"


Тріумфальною ходою я вирушив на пари. Інстинкти мисливця працювали на повну, кожну живність, що попадала в поле зору я сканував на предмет вразливостей і був готовий кинутись в перший ліпший момент. На парах мені снились біфштекси, шніцелі, вирізка — нутро хотіло живності.

Десятки таких же схудлих лиць скляними очима втупились в лектора — в нього на піджаку були крихти від булочки. Дразниться, зараза.

В голові паморочилось. При тямі тримала тільки згадка про куплений перед парою буханець, що зараз тихо лежав в сумці. Як тільки я знепритомнію, то ті звірі (розуміти як: голодні студенти) кинуться не мене рятувати, а хліб мій ділити.

"Я ЙОГО НЕ ВІДДАМ" вирвалось в мене вголос. Здивовано дивились на мене всі, всі крім таких же, як і я, державників. Вони то знали, про що я.

Додому зміг проскочити в маршрутку зайцем, бо тепер, якщо стати боком до когось, був великий шанс залишитись непоміченим. Всю дорогу стояв оповивши сумку — там був харч. Згадалась фраза мудрого Трібіані: "Джоуї НЕ ДІЛИТЬСЯ".
В кімнаті дочекався, коли сусід вийде, і з смаком проковтнув останні шматки хліба. Залишилась тільки надія, що стипендію не затримуватимуть.

Тобі може бути цікаво:

Не пусти бабульку – гра для львівських водіїв маршруток

ДЕНЬ Х

Ніч пройшла за розмовам з бунтуючим шлунком, я намагався вийти на стежку переговорів, але він цитував Чубаку і, здавалось, намагався оголосити війну.

Зранку, вже як зомбі, повалив на пари. По дорозі декілька разів опам'ятовувався то з каменем позаду собак, то з палкою позаду голубів. Бідні тварини, але виживає сильніший. Раз ледь не відібрав хот-дог в якогось першокурсника. Схаменувся, віддав, я ж культурна людина.

В корпусі зрадливо пахнуло фарбою, тому по дорозі в аудиторію я встиг посміятись з літаючою шаурмою, кумедними нагетсами, але на пару вони зі мною не пішли. Воно і добре, бо там я зустрів здоровенний стейк, який чогось говорив голосом одногрупниці, але то таке. Хотілось їсти, а стейк був так близько. Стипендія мала прийти з хвилини на хвилину. Останні залишки адекватності покидали мене.

"Я хочу їсти" — закричав шлунок, співаючи шлюбну пісню горбатого кита.
"Ще пару хвилин, зачекай, чувак, все буде ок!" — мозок тримав останній рубіж оборони.
"Не вказуй мені, його треба прогодувати"

Ну все, я скотився вниз по піраміді Маслоу. Залишки свідомості от-от покинуть мене.

"Чувак, ти вибач, я беру контроль на себе. Ми маємо вижити, а до стейку рукою подати" — шлунок перевів свої дії в активну фазу.

Все стало темніти. Голос в голові затих, почувся рик. Сповненими тваринного вогню очима я глянув на стейк. В голові чітко вимальовувався план нападу. Стрибок, удар, укус. Тіло згрупувалось і стиснулось як пружина, готова за першої ж нагоди кинутись на жертву.

ТРИ. ДВА...ОДИ...

*ТИДИМС*
Звук СМСки привів мене до тями. Я з тваринним оскалом витріщався на білу від страху одногрупницю.

Плювати я хотів на лекцію і всіх в аудиторії. Я хотів їсти. Позаду почулись якісь крики і звуки мобілок. А я біг в їдальню. Я виживу.

Побажайте мені смачного!)

Що таке бізнес-акселератор і для чого він твоєму стартапу