LVIV.COM

“Франц” Франсуа Озона: історія про страх, смерть і прощення

Ділись, Бро

Настя Сидько

У листопаді в український прокат вийшла нова стрічка одного з найвідоміших сучасних французьких режисерів – Франсуа Озона. Світова прем’єра фільму відбулась у вересні: робота потрапила до основної програми Венеційського кінофестивалю й номінувалася на «Золотого лева».

«Франц» – шістнадцятий повнометражний фільм Франсуа Озона. В цій роботі режисер розмірковує над моральними дилемами, пов’язаними з війною. Як не втратити людське в собі, коли всередині кипить більш від утрат? Чи можна пробачити смерть близьких? А головне, як після всього цього жити далі?

Цей фільм про почуття людей, що живуть поруч із війною. Про те, як війна вселяє в людей тваринний страх, і як важко залишатись людиною серед звірів.

Вінстон Черчіль сказав, що війна – це коли невинні люди гинуть за чужі інтереси. «Франц» є своєрідним некрологом загиблому німецькому солдату й водночас гімном пацифізму. Поза тим, це ще й love story з почуттями, втратами та брехнею «на благо».

Дія розгортається в Німеччині 1919 року. Перша світова війна скінчилась, проте вже з’являється передчуття майбутньої – хоча б із уривку розмови про «відродження сильної нації».

Головна героїня, Анна (Паула Бір), уперше з’являється в чорному. Вона наречена, що втратила свого коханого й тепер носить квіти на його могилу. Анна живе з батьками Франца, що вже стала для них дочкою – разом вони допомагають одне одному жити далі. Проте в їхнє життя вплітається незнайомий француз, якого Анна вперше бачить на цвинтарі.

Незнайомець приходить до неї додому, начебто щоб звернутись до батька Франца – лікаря. Той гостро реагує на пацієнта й відмовляється його лікувати: «Кожен француз – убивця мого сина». Та Анна, відчувши якусь таємницю, пов’язану з коханим, пише незнайомцеві листа. Адріен Рівуар (П’єр Ніне) приходить знов і представляється товаришем Франца.

Анна й батьки її загиблого нареченого хапаються за француза, мов за соломинку: це людина, що може розповісти про Франца, йому теж болить і з ним можна розділити біль утрати. Коли Анна помічає на тілі Адріена шрами від ран, чоловік каже, що найбільша його рана – Франц. Коли люди потребують розуміння і співчуття, вони ділять інших не на своїх і чужих, а тих, хто може дати полегшення, та всіх решта.

Та далеко не всі герої стрічки Озона залишаються людьми. Коли Адріен після танців допомагає незнайомому п’яному німцеві підвестись, той спершу дивиться з удячністю, коли ж розуміє, що перед ним француз, плює на чоловіка.

Батько Франца, який спершу гостро відреагував на француза, заступається за Адріена перед товаришами, ризикуючи репутацією. Він говорить ключові слова у фільмі, намагаючись достукатись до інших батьків, які втратили синів: «Ми послали їх на війну. Це наша відповідальність. Ми – батьки, що тепер сидять і п’ють пиво за смерть наших дітей».

Якби Франсуа Озон обмежився цією ідеєю, його фільм став би просто черговою антивоєнною стрічкою. Проте режисер уникає банальностей, наскільки це можливо. Історія, в яку починає вірити глядач, розчиняється в повітрі нічного цвинтаря під час розмови Анни з Адріеном. Дівчина щойно отримала надію, що все буде добре, та болісна правда руйнує ілюзії.

Це ще один тест на людяність, ще одне випробування для Анни. Риторика пацифізму та засудження війни поступово змінюється на євангельську ідею всепрощення, де найвищою точкою є слова священика під час сповіді: «Пробачайте йому, як Ісус пробачив тим, хто його розіп’яв».

Поруч із міжвоєнною Німеччиною Озон показує Францію. Дві сусідні країни завдали одна одній стільки болю й настільки ворожі одна до одної, що німкеня в поїзді, який їде до Парижа, – це дивно й підозріло. Травма така свіжа, що, коли до французької кав’ярні заходять офіцери, всі присутні починають співати Марсельєзу, дехто – не дожувавши їжу.

Війна скінчилась, але життя триває. Чи розуміють це німці, які плюють на француза чи відмовляються брати пиво з рук того, хто приймає француза – а отже, ворога, – у своєму домі? Чи розуміють це ті, хто патріотично співають Марсельєзу в кафе? «Франц» не дає прямої відповіді – історія робить це за нього. 

Усі статті автора
Зараз читають
×